Мореас Фрост

                                 Т Р И Л О Г І Я  «М О Р Е Х О Д К А»

                         Книга II. «ДІТИ ЛЕЙТЕНАНТА ШМІДТА»

                   «Немає загадкових жінок, але є недогадливі чоловіки»

                           (Магдалена Самозванець, польська письменниця)

Розділ VI. У ВІЛЬНОМУ ПЛАВАННІ (шляхи господні несповідимі)

    Зима - у розпалі. Природний і прогнозований перехід

училища на зимову форму одягу. Звідси позначилися й

певні клопоти, пов'язані з підгонкою одержаного нового

одягу. Очевидне й неминуче побачення Головного Героя

з повелителем складських справ, Жоржем

                          Глава 6.3. ДОГОДЖАННЯ НОРОВЛИВОЇ

                         Частина 1. Форма одягу Номер «П'ять»

       Друга половина листопада наїжачилася першим сніжком. Ночами стало прихоплювати легким морозцем, який вранці відзначався тонкою скоринкою льоду на калюжах. Хоч удень ще трималася невелика плюсова температура. До того ж грав чутливий вітерець. Для Херсона, це можна було з упевненістю констатувати, зима, нарешті, ґрунтовно вступила у свої права. І нам змінили формений одяг номер «чотири» на його черговий, посилений - зимовий варіант.

       Нас одягли в теплі шинелі, видавши також у комплект хутряні шапки-вушанки та дуже зручні й теплі, на натуральному хутрі, високі шкіряні черевики. Також облагородили двома парами вовняних шкарпеток і вовняних рукавичок. Весь цей одяг, природно, був традиційного чорного кольору. Плюс до всього, ясна річ, під комір шинелі покладався той самий, звично знайомий нам, горезвісний «слинявчик» - комір-краватка - незмінний атрибут, який на повну освоєний і вже застосовуваний нами під бушлат. Позиціювалося це наше нове екіпірування як форма одягу номер «п'ять».

       Тут хочу зазначити, що хоч шинелі були пошиті з товстого і грубого сукна, але вигляд у них був досить представницький і солідний. І аж ніяк не можна було нас порівнювати з рядовим складом підрозділів ВМФ або курсантами військово-морських училищ. Ті ходили з одним рядом ґудзиків посередині, по фронту шинелі. Ми ж, як і офіцери, гордо відсвічували двома вертикальними рядами «золотих» ґудзиків спереду, таких самих, з тисненими якорями, як і на бушлатах. Тільки на шинелях їх було більше в кожному вертикальному ряду. Зрозуміло, адже зимовий виріб довший як-не-як. Здалеку наша форма відрізнялася від офіцерської лише в одному - нам за Статутом належало в обов'язковому порядку випускати формений ремінь зі штанів, надягаючи його зовні поверх шинелі. Зі спини ремінь, щоб він не спадав з потрібної висоти, стаціонарно утримувався спеціальною деталлю, званою хлястиком, який теж кріпився до шинелі тими самими, жовтого кольору, двома стандартними ґудзиками. Спереду ремінь теж опирався на гудзики. Таким чином, курсант, одягнений по-статутному за формою одягу номер «п'ять», являв собою доволі охайну і, відверто сказати, приємну для ока бойову одиницю і, що важливо, солідно представницького вигляду. Ясна річ, зовсім не офіцер, у повному сенсі цього слова, але й не якийсь там затрапезний матрос строкової флотської служби. Одним словом - справжній гардемарин.

      Щоправда, п'ятикурсники, попри офіційному переходу училища на зимову форму одягу, свідомо порушуючи законний порядок, могли собі дозволити, як ми висловлювалися, просто «забити болт» або «занавісити» на оголошений розпорядок, і півтора останні місяці свого перебування в училищі продовжувати хизуватися в шинельках з мицями, як і наші батьки-командири - офіцери. Надягали шапки хіба що в солідні морози. Керівництво, в особі суворого ОРСВ, їх уже зайвий раз не змикало з такого «дріб'язкового» приводу. Бо що там того п'ятого курсу, це - лише останні чотири місяці перебування в училищі: три осінні місяці (один семестр) - по суті, підготовка до випускних іспитів, бо програму навчання фактично завершили у попередні курси, ну, а останній місяць - увесь грудень – безпосередньо самі ГОСи (випускні державні іспити). Так от, подібний гібрид форми одягу проходив у нас під негласною назвою «цвях». І в поїздках додому в зимові відпустки, ми, бувало, так і одягалися, виходячи на люди, якщо, звичайно, погода дозволяла. Але в повсякденному житті в училищі подібні вільності, безумовно, м'яко кажучи, не заохочувалися, не «прокочували» без наслідків. А якщо бути до кінця точним, то їх припиняв пильний ОРСВ, як порушення внутрішнього розпорядку училища за статтею порушення носіння встановленого стандарту форми одягу, відповідно караючи. Ну, хіба що, як я згадував вище, для п'ятих курсів робилися винятки, потурання. Який сенс їх чіпляти? Вважай, випускники - уже відламаний шматок! Ходили, у чому хотіли і як хотіли...

      Тепер по роті пішла гуляти заразна «манечка». Усі кинулися підганяти новий вид одягу під себе, під свої габарити.

       Ми, звісно, вже далеко не плюгаві першокурсники-восьмикласники, яким кілька років ще належало конкретно рости і рости, як на дріжджах вгору, та й у широчінь теж. Верхню форму одягу, як бушлати, так і шинелі, усім видавали двічі за термін навчання: на першому році і на третьому. Але ми-то, як уже досить дорослі хлопці, фактично брали їх конкретно під свій поточний розмір. Тільки ось довжиною виробу, і не тільки загальною, а й довжиною рукава, не всі залишалися задоволені. Особливо наші «коротуни». Дехто з них у тілі був солідним, а отже, носив одяг серйозних, без натяжки, дорослих розмірів. І якщо зі штанами або фланками все було більш-менш легко і просто, перешити - не проблема, а вже підшити, наприклад, штани під свій зріст так-сяк і самому можна було, то з таким важким предметом, як шинель - вельми проблематично. По-перше, як ти її здаси на перешив, на підгонку в майстерню так запросто? У чому будеш на заняття в строю топати? Найближче шикування в недозволеному одязі - і купа нарядів від старшини роти гарантована. І тому - відверто наплювати на твої пекучі проблеми в плані твоїх нестандартних тілесних габаритів. Ходи, значить, як є. У тому, що вдалося підібрати на себе з усього пропонованого «різноманіття». Щось по ходу не влаштовує, які проблеми, йди, спустися в училищний склад до Жоржевича й обміняй, поки ще одяг первозданного вигляду, не скалічений ножицями. Ось тільки вже зовсім не задарма. Задарма можна хіба що замінити щось у баталерці у нашого ротного завскладом. Звісно, за наявності там цього потрібного тобі добра. І то не завжди. Бо якщо ти - з конкретно «рогатих», не «своїх», то можеш і не мріяти ні про яке розуміння. Або так само як і у випадку з комерсантом Жориком, за певну винагороду.

       З іншого боку, намагатися підшукати саме під своє тіло таку серйозну річ, як шинелька, для когось було згубною справою. Адже їх шили на фабриках і поставляли шаблонних, кінцевих розмірів. Так, зрозуміло, розмірів, як таких, була деяка різноманітність. Ось тільки руки у всіх різної довжини. А параметри зростів у шинелей були все ж таки дещо обмежені, не настільки різноманітні, як самі розміри. Усе в країні шили строго за ГОСТами. У кого були фігури більш-менш близькі до стандартних, фактично жодних видимих претензій до тієї ж довжини рукава не мали. На сантиметр довший або коротший, ніж хотілося б, не біда. Не настільки помітно. А вже сама довжина шинелі - і зовсім не проблема. Ножиці в руки - вжик!.. і... все готово! Хвилинна справа. А от якщо ти в плечах та в тілі, приміром, 52-го розміру, але з короткими руками, тоді - кабздець! Безнадійна справа. Будеш як скоморох ходити. Звісно, якщо сам не створиш якесь диво зі своєю дорогоцінною. Все ж із бушлатами було значно простіше. Там хоч матеріал був м'який і податливий. Без проблем підгинали й підшивали, якщо рукав звисав. А ось із товстелезним сукном справлятися було куди складніше. Адже манжет рукава шинелі мало не кілком стоїть. Але сяк-так справлялися, звичайно. А що ще залишалося робити? Хіба що весняного тепла чекати, коли настане пора перестрибувати назад на «бушлатну» форму «чотири». Тоді вже можна або в ательє, або до наших «добрих» знайомих євреїв-кравців, на фірмову підгонку, але вже для наступного сезону. Іншого шляху не було. Або, нема питань, хто тобі доктор, ходи собі ганебним охламоном хоч до кінця училища. От тільки як будеш до дівчат підходити в такому некондиційному спорядженні, а?!... Адже засміють геть.

       Звісно, у більш рослих хлопців із підбором «свого» розміру справа йшла набагато простіше. Практично без проблем. У мене, наприклад, навіть з моїми далеко не богатирським тілом (1,79 - зріст і 63 кілограми - вага), взагалі ніяких труднощів з підбором будь-якого форменого одягу не виникало. Ось і в шинель, найпоширенішого в нашому столітті розміру 46-48 і четвертого зросту, я влився, як у рідну, ніби як у ній народився.

       Але в будь-якому разі шинелі всі були дуже довгими, значно довшими за коліно. Здавалося б, так це ж чудово! Не так задуватиме морозною зимою. Але чомусь вважалося за особливий шик підрізати поли шинелі, доводячи її довжину до коліна, а то й трохи вище за нього. Цією ідіотською «болячкою» училищних «модників» була заражена чимала частина нашого контингенту. Принаймні, надалі не дуже-то мучилися думкою, що навіть на наших півднях можуть іноді траплятися морозні катаклізми. Хоч наука і трактує, що чоловічий організм, який перевалив своє повноліття, все ще піддається нехай і не настільки дикими темпами, як у безвусих молодиків, але все ж таки певною мірою здатний розширюватися в тілі й витягуватися вгору, і навіть, можливо, ще не один рік. Однак не багатьох цей постулат змушував замислюватися серйозно. Ось і шматували нещасні шинелі немилосердно, а часом оскаженіло бешкетуючи. Зовсім не замислюючись про наслідки. Особливо шаленіли наші «коротуни». Їм би, навпаки, утриматися. Тоді б хоч на загальному тлі інших, більш рослих товаришів, навіть виглядали б органічніше, стрункіше. Так ні ж! Бігли за ножицями в перших рядах!

         Так, мені теж довелося трохи вкоротити шинель. Зробив я це без якихось надпотуг і пригод, розпластавши рідну просто на палубі в кубрику. Зрізав пропорційно зовсім небагато, довівши її довжину до позначки з п'ять сантиметрів нижче коліна. Класика!

     Ось тільки з кокардою на шапку мені конкретно не пощастило. Протикаючи вусики її кріплення крізь щільну тканину на передньому одвороті шапки, бездарно обламав їх. Проколювати в емблемі дірочки й таким чином пришивати її, вважав за несолідний примітив. І я вважав за потрібне здійснити променад на склад, до свого старого, «найщирішого» приятеля Жоржа, хоча, судячи з часу на годиннику і з моїх колишніх розрахунків і досвіду, вже добре знаючи звичаї Жорика, його нібито вже й не повинно було бути на місці.

        Але мені, на подив, пощастило. Хоч я спочатку й уткнувся в зачинені двері, але, як виявилося, зі зворотного, внутрішнього боку. Тому що, коли, з досади стукнувши по них кілька разів кулаком, мав намір уже відходити, раптом почувся шерех за дверима і знайомий, але сердитий голос.

      - А голівкою своєю побийся! Кого там іще нелегка примудрилася тарахтіти?

         - Відкривай давай, старий барахольщику, балаган свій, - їдко пожартував я у відповідь.

       Двері, нарешті, люб'язно відчинилися, і на порозі з'явилася знайома до сліз фізіономія ватажка складських справ Жоржа Жоржевича, що розходилася в хижій усмішці.

       - А-а, так це ти, колишній зрадник батьківщини?! Ну, привіт, Славентію! Скільки зим, скільки років!.. Ага, згадав, нарешті, свого давнього друга... Значить, знадобився Жора навіщось?! Просто так адже тебе сюди не заманиш тепер... Ну, проходь-проходь, сідай, гостем побудеш... Може, «самовар» поставити, так би мовити... вряди-годи на честь?..

        - Привіт повелителю складських справ! Ні, дякую, друже, чайник ставити не варто, щойно з вечері... Жор, ну ти ж грамотний чувак, усе розумієш зльотом. Та й чи мені тебе лікувати? - почав я, сідаючи на стілець, продовжуючи при цьому. - Адже в курсах, що спочатку звикалово йде до порядків нових, складнощів побуту тощо. Ти ж пам'ятаєш момент, коли я на самому початку весь у «нарядах» загруз, як собака в блошині. На цьому несприятливому тлі навчання за хобот прихопило немилосердно. Зовсім було зашився, шию повернути не в змозі був. Ну, а у вихідні, сам розумієш, святі дні. Шибко погуляти хотєца! Тож, друже, вибачай. Якщо щиросердно, не до тебе було. Та й, чесно кажучи, взагалі ні до чого. Не тримай зла. Сам же знаєш, хто старе згадає...

       - Так-так, час чеше - народ у країні змінюється... Ось і ти гонору набрався. І раніше тобі - палець до рота - не клади, а зараз, напевно, і поготів!.. Як життя в тебе нині проходить? Що цікавого? Розповідай, не соромся... До речі, як там подружка твоя шляхетна поживає? Ніка, здається, наскільки мені пам'ятається?.. Дочекалася красуня, нарешті?..

       - Та який там гонор, Жорику?! Про що ти, любий?.. Звідки йому взятися? За час карантину всі крила вільності потріпали та в кінцевому підсумку обірвали, на хрін, під самий корінь! А то ти не знаєш, як швидко це робиться... Пережити б скоріше пару курсів. Глядиш, натурально полегшає. Тоді й жити почнемо по-людськи. А зараз що? Стій тут - іди сюди... Але звикся дещо, звісно. Не без того. А ось із красунею Нікою, на жаль, із превеликим жалем розлучитися довелося. Ти як у воду дивився. За подовжений період карантину не втрималася подружка моя, по руках пішла. Ось і всі справи.

       - Співчуваю тобі, Славентію... А я, пам'ятаєш, попереджав тебе тоді, на самому початку?... Так-так, рідкісної краси краля була. Надмірно видатна, породиста кобилка....Просто милувався нею. І як тільки тобі вдалося горе таке пережити?..

       - Та ось, не стану лукавити, Жор, з великими труднощами розставався!.. І говорити нема про що, все ще переживаю... Кривдно, звичайно, і прикро, і реально шкода... Але що поробиш?.. Така, мабуть, наша доля курсантська... Пам'ятаю- пам'ятаю, як ти її оченятами пожирав, вовчара ти старий!.. Щоправда, ти ще першої моєї подружки, генічеської, не бачив. Ось та була - справжня королева з королев! Навіть красуня Ніка на її тлі, на жаль, дещо тьмяніє. Хоча тут - справа смаку. Утім, вона зараз, напевно, ще класнішою стала. Просто давно її не бачив. Десь у далекій Москві «загубилася». А я ось тут, з горя, розбештався з різними іншими красунями, відчайдушно б'юся з ними як риба об лід. Але що тут поробиш? Як кажуть, «шерше ля фам» і «се ля ві». Але я - оптиміст, Жоро. На мій вік пристойної дамської статі - ще хапати - не перехапати. Ти ж мене знаєш. Монастирський відлюдник із мене - відверто хріновий, можна сказати, ніякий. Не з того тіста я зліплений. І девіз мій благородний теж тобі відомий. Щодо везіння... Так що ще поборемося… Які наші роки?!...

- Так, у дамському питанні ти, звісно, гаразд - у своєму репертуарі! Тут ти, дійсно, коней на переправі не міняєш. Завжди дивувався, як вони до тебе так ллються покірливо і безоглядно? І всі як на підбір - одна краща за іншу?!...

- Так адже на ділі виходить, що міняю... Ось тільки, на жаль, не завжди за своїм бажанням. Я маю на увазі ґрунтовних дамочок. А так, зазвичай, якщо мені треба, я просто їх гіпнозую, Жоро. Як удав кролика. Це я вже, звісно, жартую, як ти це і сам любиш робити. Але якщо серйозно, то я зараз вирішив піти у вільне плавання. До біса, серйозні, міцні стосунки! Лише чистісінький «перепихон», і ніяких «шмарклів» і всяких там «тралі-валі»! Загалом, Жорику, втомився я від серйозних стосунків, пов'язаних із непотрібними нікому душевними переживаннями. Без них - куди легше і простіше. Ось вона - моя нова доктрина, оновлена філософія кохання! Як вона тобі, Жор, до вподоби?

         - Славку, та мені-то що? Мені - відверто по фігу! Найголовніше, щоб твоя ж доктрина не підвела тебе під монастир. Ось і вся філософія. А все решта - хрень натуральна. Ти кажи, навіщо завітав, ну, і з чим теж? Ти ж просто так до мене не заходиш...

         Я витягнув із кишені поламану емблему і поклав її на стіл. Жорик без слів зрозумів мою проблематику.

      - Вибач, Жор, але поки що в мене фінансова криза утворилася, з останнього звільнення. А до нашої «пенсії» ще далеченько. Тому боржником твоїм буду. Що я там тобі заборгую, не знаю, зате ти мене прекрасно знаєш, у боргу не залишуся...

         - Та пам'ятаю-пам'ятаю, Славентію, все-то я пам'ятаю.

      Він, навіть не встаючи з місця, попорпався в шухляді столу і вирулив звідти новеньку кокарду. Простягнув мені.

        - О, бачиш, навіть тут завалялася, зміючка. На ось, муха ще не сідала.

        - Жорику, скільки я буду винен?

     - Та годі, чого вже там... Вважай, що це моя маленька філантропічна компенсація за нашу стару дружбу. У принципі, копійчана справа. Принаймні, для тебе мені не шкода.

        - Ну, о'кей. Дякую, Жоро, поважив! А ти чого тут затримався? Справи є?

       - Та ось придрих чуток. Ти мене якраз і розбурхав. Хоча вчасно. Слухай, може, по п'ять крапель зметикуємо? А то ось голова чогось не по ділу гуде.

       - Ні-ні, що ти!.. У мене в роті купа справ наторочена. Та й по навчанню «завалку» одну «розвантажити» потрібно. Голова свіжа потрібна. Ти вже вибач, ніяк не можу зараз, як-небудь іншим разом, - уже встаючи, завершив я нашу розмову. - Дякую, друже, ще раз. Буду пілікати до себе. Бувай,

       - Ну, як знаєш... Заглядай, якщо що. Завжди радий побазікати з тобою. Будь здоровий!

       - Буду, Жора, твоїми молитвами, і тобі не хворіти, - і я прикрив за собою гостинні двері «лавки чудес».

              Продовження в Главі 6.3. Частина 2…………