... - Славчику, милий, я нічого не можу із собою вдіяти!.. Коли я поруч із тобою, ти мене збуджуєш безмежно. Я не знаю, що це... Не знаходжу розумного пояснення... Такого зі мною ще ніколи не бувало!.. А зараз тим паче я давно і безнадійно теку... Як школярка, як остання дурепа хочу тебе... Ні, просто жадаю! І негайно! Я збожеволію, цокнуся, якщо ти зараз же не ввійдеш у мене!...

     Це була просто-таки відверта сповідь Ніки. Одночасно вона, не втомлюючись, намагалася ретельно позбутися слідів мого бурхливого «виверження» на своєму обличчі, але при цьому лише втирала калорійний продукт у шкіру.

       З цими словами, не чекаючи відповіді, вона вчепилася в мою руку і затягнула назад у двері. Не випускаючи руки, потягнула мене вздовж коридору далі.

       - Іди за мною! Я тут усе знаю. Тут, у кінці коридору, є одне пристойне службове приміщення. Воно далеко, на відшибі, і там нікого не буває, і, сподіваюся, не буде. Лише б воно було відкритим…

       Нам виключно пощастило. Ми зайшли в неосвітлену кімнату, осяяну з боку вікна зовсім слабеньким зовнішнім світлом. Очі скоро пристрілялися до напівтемряви. Приміщення виявилося досить просторим і навіть не захаращеним. Найімовірніше, це була технічна кімната з роздягальнею для персоналу. Обстановка нехитра. Одну стіну займав ряд шаф. У кутку біля вікна стояв порожній стіл. І більш нічого.

       Я притулився до нього заднім місцем, майже осідлав стільницю, спиною до віконного отвору. Привернув Ніку до себе. Вона вже була «на останньому взводі», сама не своя, майже не контролюючи свої реакції... Її злегка потрясало. Зачепивши її нещасний топік, одним рухом вивільнив її тіло, тут же миттєво позбувшись своєї сорочки. На мене впритул, відсвічуючи в матовому світлі вікна, дивилися два чарівні, звабливі предмети жіночої гордості, і треба ж, моєї улюбленої, налитої, здибленої форми, лише ледь помітно прогинаючись під своєю вагою. Дві міс «досконалість»! Не було до чого причепитися. Я відразу ж дбайливо припав до них. Ніка вдячно, голосним, протяжним стогоном відгукнулася на мою першу ласку, різко подавшись, притиснулася до мене всім, чим тільки можна було.

        Ніка поринула у крайній ступінь збудження. Мені нічого не коштувало це визначити. Вона, наче вербова гілка, звивалася в моїх обіймах, часом її тілом помітно пробігало гарячкове тремтіння, а руки невпинно метушилися по моїй спині, заривалися у волосся, міцно здавлювали сідниці. Я завжди відновлювався надзвичайно швидко, і вже давно перебував у повній готовності до нових «бойових дій». Вона прекрасно відчувала своїм тілом силу, а значить, і готовність мого чоловічого «аргументу», міцністю якого я немилосердно і невтомно борознив її зону бікіні. І це дійство ще більше «заводило» її...

     Ніка природно й неймовірно мене збуджувала, але не тільки своїми неперевершено яскравими дівочими принадами. Я почав  тягнутися і звикати до неї, як до особистості. Мені багато чого імпонувало в ній, змушувало замислюватися. Ось чому мій внутрішній бар'єр щодо неї виявився настільки низьким. І протистояти її підступній, зухвалій «облозі», її віроломному «вторгненню» до моєї свідомості, сил усередині не залишалося.    

      Але ось щось мене весь час зупиняло, заважало, стримувало, не даючи внутрішньої «відмашки», щоб нерозважливо і без зволікання «увійти» в неї. Раз по раз проходячи руками по її пружно напруженому в томливому очікуванні тілу, я відчував, як під моїми турботливими долонями її ніжна, гладенька шкіра вкривається мурашками, як при цьому пружно здиблюються її і без того високі груди з набряклими, затверділими сосками, які стирчали, немов готові вирватися, як на спині висипає, миттєво позначаючись, волога пітниця. Ника азартно часто, глибоко й уривчасто дихала, ніби бігла марафон, часом схлипуючи, коли я торкався руками або язиком до її особливих «точок». Мені треба було по можливості відчути всі її «слабкі» місця, позначити всі «фішки». Звісно, тіло Варіки за довгі роки нашого активного кохання я пізнав досконально і цілковито. На підсвідомості, всіма клітинами шкіри відчував найменші коливання його емоційного стану. А ось тіло Ніки поки що було для мене загадкою, щойно відкритою, ще не прочитаною книжкою, в якій я лише слідом за обкладинкою перегорнув першу сторінку. Мої дії були більше інтуїтивні, спонтанні. На її тілі для себе я був у ролі першовідкривача, першопрохідника, дослідника, слідопита, подібний до настроювача музичного інструменту. Складного і багатогранного. Інструмента любові. Ось що мене бентежило і дивувало одночасно - незвичність і нетерплячість реакцій збудженої Ніки. У Варіки такого неприборкано «дикого» ажіотажу перед близькістю я ніколи не спостерігав. Так, ми з нею були однаково надзвичайно гіперсексуальні. Але, щоб Варіка доходила до такої божевільної стадії збудження?!... Ні, такою я її ніколи не бачив.

       «Та тепер, напевно, і зовсім не побачу», - востаннє подумалося мені про неї.

       Я акуратно підчепив її трусики пальцями, обережно занурившись рукою в пухнасте покривало її «опушки». Ніка відчутно ойкнула. Волосяний покрив на лобку виявився, на диво, м'яким, шовковистим. А я розраховував на більш жорсткий... Він був навіть м'якшим за її волосся на голові. Дивовижно!.. Хіба таке може бути? Але, виявилося, може. Мої надмірно цікаві, грайливі пальці повільно ковзнули ще нижче, досягнувши зовнішніх меж її лона. Ніка випустила відчутний, протяжний стогін. Ймовірно, вона вже встигла «припливти», і, мені навіть здалося, не вперше. Бо її активність на моєму тілі позначалася лише нескінченно довгим, застиглим на моїх губах поцілунком. Нервові імпульсивні реакції дещо її відпустили. Принаймні, на деякий час. Коли я спробував ввести пальці глибше, Ніка, миттєво зорієнтувавшись, розсунула ноги ширше, впускаючи мене. За моїми умілими, неспішними, кропіткими діями вона вже давно збагнула, що перед нею не якийсь банальний «користувач» жіночим тілом, а вдумливий, досвідчений, гідний коханець. Що я смакуватиму й насолоджуватимуся разом із нею, шукатиму єдиний ритм, за можливості ловитиму кожен нюанс в обопільній насолоді. І це одержуване нею блаженство з кожною хвилиною в ній наростало. Але ще більше «заводило» саме передчуття феєричного фінального акорду. Яким же він має стати, якщо ВЖЕ настільки все несподівано «ульотно», до божевілля медово?..

      «Так, все ж таки я мав рацію, вона «пливла» зі мною раз по раз, як заводна. Стільки вологи може дати хіба що вилита склянка води», - робилося мною чергове відкриття.

        Я продовжував «чаклувати» над її стомленим млістю тілом.

       Її головну «точку» в «заповітному місці» не довелося шукати довго. Лише один перший мій найніжніший дотик - і Ніка, скрикнувши, вкотре забилася в мене в руках. Її знову пробила чергова істерична хвиля збудження, яку вона, здавалося б, передчувала, однак та знову підкотила зовсім несподівано.

       Я не став більше випробовувати межі її терпіння. Піднявши і поклавши її спиною на стіл, усунув останню перепону - вивільнив її з пут наскрізь підмоклих трусиків. На ній залишилася лише її міні-спідничка. Але вона мені зовсім не заважала. Там нічому було заважати.

       Її ноги спочивали на моїх плечах, коли я ще раз проходив губами по її тремтячому тілу, покриваючи поцілунками кожний його клаптик. Її руки вчепилися в мою спину, як котячі лапки в моторну мишу, «перевіряючи» нігтями міцність моєї шкіри, а мої - одночасно з поцілунками тіла лагідно терлися об твердість сосків і міцно та наполегливо приминали куполи її зухвалих грудок, що торчали і туго напружувалися. Ніка звивалася і билася піді мною, як риба, викинута на берег. Вона вже передбачала мій «хрестовий похід» у своє лоно. І це моє тривале катування її тіла ставало для неї болісними тортурами. Вона жадала значно більшого.

       Коли ж я, в кінець кінців, дістався губами до її «скарбниці», заглибившись у процес, Ніка вибухнула стогонами, майже переходячи в плач, схлипувала, не перестаючи, наче скривджене дитя, що втратило улюблену іграшку, залишивши у спокої мою багатостраждальну спину, тепер зчепивши руки на моїй голові, поки незабаром не затихла. Це сталося швидко. Для неї це ВЖЕ був глибокий нокдаун.

       ... Нарешті я із захватом увійшов у неї, ми натхненно злилися... Я і сам до цього моменту дійшов до неймовірного ступеня збудження. Заключний акорд для Ніки був надзвичайно незбагненним за своєю гостротою. З неї виходив один безперервний, суцільний стогін. Вона, ця наша «гра», теж виявилася недовгою за часом, але шедевральною за своєю суттю. Ніка отримала від мене набагато більше, ніж спочатку сподівалася отримати. Це був грандіозний обопільний «приплив», справжній вінець усьому! Нищівна фінальна крапка! Ніка не в змозі була ні сказати нічого, ні поворухнутися. Так і залишилася, бідолаха, лежати на столі, знесилена, розхристана, з безвольно опущеними до підлоги ногами, заплющеними очима, але надзвичайно щаслива, як ніколи в житті. Вона спиною плазом лежала на столі, посміхаючись чомусь, але все ще глибоко дихаючи. Я дбайливо підняв її ноги і поклав їх на поверхню столу, повернувши її тіло на бік, ніжно і чуттєво доторкнувшись до її губ. Це все, чим у цю хвилину я міг допомогти їй.

       Ось таке воно вийшло у нас із Нікою кохання! Ось вона, виявляється, яка, любов... без Любові!..

       Поки вона лежала, знаходячи себе, я встиг привести себе до ладу.

      «Ось, В'ячеславе Морозове, вітаю тебе з першою у твоєму житті зрадою! Виявляється, це не так важко. Але нехороший осад залишається... Що ж далі буде?.. Як я Вариці в очі подивлюся тепер?.. Адже вона одним махом мене вирахує. І говорити нічого не доведеться. Навіть рот відкривати. От тільки коли ми побачимося? Щось не дуже віриться, що дуже скоро... Точніше, зовсім не віриться! А за цей час, скільки води витече?!... Трапитися може все, що хочеш... І адже ж настільки вперта, гне свою лінію! Як на мене, то краще б уже сказала телефоном одразу, що так, мовляв, і так, розлюбила, або щось на кшталт: обставини - вищі за нас, давай розбіжимося. Не потрібен ти мені. У мене тепер починається своє, нове життя. Воно мені дорожче. І в ньому немає місця для тебе. Не вписуєшся ти в мої подальші плани. Тож, аревідерче, милий Славушику! І не треба було б голову собі настільки заморочувати... Так ні! Ну от до чого це було нею сказано: «Я тебе люблю міцно-міцно! Чекаю не дочекаюся зустрічі!..»?! Але... вже вибач, чхати мені на тебе, я ось зараз у Москву зібралася... Неважливо, що ми давно не бачилися. Нічого не вдієш, мені так потрібно! Треба терміново! Ось як повернуся... А звучить адже так: «А може, і не повернуся»... Або: «Повернуся, але не знаю, коли, коли-небудь, а потім уже будемо говорити». От як це розуміти? Це нормально? Навіщо мені такі послуги? Я не заслужив такого ставлення до себе. Взагалі, бачив і хотів усе по-іншому. Я хотів бути разом, поруч, хоча б десь близько... Але хіба до неї можна докричатися? Вона ж не чує мене!.. Знову собою зайнята!.. Чорт би все побрав! Не життя, а просто суща боротьба з вітряними млинами!..» - так, сильно я на Варику обурився, навіть самому страшно стало.

       А тим часом моя подружка ніби як ожила, заворушилася, присіла на столі. Підійшовши до неї, притиснув до себе, поцілував, вона, винувато посміхаючись, попросила.

       - Славчику, подай, будь ласка, мій топік, он, на стільці він...

       Не встиг я простягнути руку, як раптом за дверима почулися чиїсь кроки, що наближалися, і не самотні. Ті, що наближалися, про щось говорили.

       - Ніка, вставай скоріше, хтось іде сюди, на, швидесенько одягай! - перейшов я на шепіт.

       Ніка схаменулася вчасно. Добре, що топік був маленьким, і одягався без проблем і швидко. І тут я кинув погляд на трусики Ніки, що лежали на тому ж стільці. Панічно схопивши їх, не довго думаючи, засунув у кишеню.

      Коли двері відчинилися, ми вже стояли посередині кімнати в обнімку, цілуючись. Це кмітлива Ніка на льоту встигла «вихопити» легенду для нас. Я вчасно оцінив вдалість її «ходу».

       - Ой, хто тут? - клацнули вимикачем.

       Ми ніби як відсахнулися одне від одного, мружачись від яскравого світла, зображуючи сполохнутих закоханих. На порозі стояла важка, вже немолода, невисока жінка на пару з нашою офіціанткою Катрусею.

      - Боже мій, Вірочка, люба, здрастуй! Ну, хто б міг подумати, що «застукаю» тебе тут, дитя моє! Ну, молодь! Ну, пустуни!

      - Здрастуйте, тітко Машо! Вибачте, що ми тут, так би мовити, по-хазяйськи прилаштувалися. Нас у залі так затуркали п'яненькі клієнтики, що ми від них втекли в спокійніше й безпечніше містечко.

       Тітка Маша була два - в одному - завідувачкою виробництва і, одночасно, комірницею. І відверто наївною.

       - А світло-то що не ввімкнули? - натурально здивувалася вона.

       - Але ж темрява - друг молоді, тьоть Маш.

    - Ой, яка ж я дурна, зовсім не подумала. А навіщо прийшла-то?.. От склерозниця стара, зовсім забула... Та бог із ним, прийду ще раз, як пригадаю. Ну, Веруню, бувай, дорогенька. Мамі привіт передай від мене, не забудь.

      - До побачення, обов'язково передам, а як же! - потім, повернувшись до нашої «годувальниці», - Катюш, що там від нас належить, ти вже порахувала? Давай-но, ми розрахуємося, бо вже нам пора б іти.

       Катюня, діставши блокнотик із фартушка, оголосила «вирок».

      - За все про все - 37 рублів 20 копійок. А я вас обшукалася, куди, думаю, поділися? Може, що трапилося? Тут таке коїться сьогодні, просто контингент такий несерйозний, як на підбір. Стільки ідіотів збіглися в купу одночасно! Сказилися всі, у прямому сенсі!

      «Мати чесна! Ось так гульнули!.. Це ж розуму незбагненно, цілий статок - за якийсь вечір! І це - не рахуючи таксі та бару з його «розчудовими» коктейлями. Щоб так «кучеряво» жити, треба мільйонером або народитися, або ним стати!» - посварився я про себе.

       Ніка, порившись у сумочці, захрустіла купюрами.

       - Катюня, спасибі тобі, решти не треба. Славчику, пішли, вже час... Бувай, Катюш!

       - Спасибі, Верчику! Удачі вам! Бувайте...

                   Продовження в Главі 1.3. Частина 4................