Мореас Фрост

                               Т Р И Л О Г І Я   «М О Р Е Х О Д К А»

                       Книга II. «ДІТИ ЛЕЙТЕНАНТА ШМІДТА»

                                                                                            «Горе переможеним»

                  (Бренн, галльський вождь, підкорювач Стародавнього Риму)

           Розділ V. НІКА (трагедія, зліт і безславний захід «Перемоги»)

    Несподівана зустріч Головного Героя з Нікою крізь

десятиліття. І місце зустрічі змінити не можна. Тим

паче що це їхнє особливе, знакове місце - ресторан

«Перлина». Тут без пишного банкета ніяк не можна

обійтися. Ох уже ці ностальгійні спогади юності!.. І

ось вони перші вражаючі сторінки життя Ніки, такі

неординарні, приголомшливі!

                                              Розділ 5.8. ЕПІЛОГ

                                   Частина 1. Остання Зустріч

        Наша цього разу, справді, остання і теж, як і завжди, випадкова зустріч із красунею Нікою сталася багато років по тому. Нам на той момент уже було по 38.

      До цього часу я давно розпрощався з морями, коли якраз почалася «горбачовська відлига». За нею впритул, у зв'язку з геополітичними «бурями», що розігралися на теренах колись величезної країни, відбулися разючі болючі зміни, і, як результат, із новими державними утвореннями, що вдарили, немов молот по ковадлу, по всіх і вся.

       Це були лихі 90-ті, а точніше, самий їхній махровий розпал, березень 93-го. У країні - пошесна розруха, зупинка і розграбування промислових підприємств, безробіття, зубожіння простого люду, дика інфляція, а найстрашніше - постійні бандитські розбирання за сфери впливу і періодична стрілянина навіть у межах міста.

       За цей неясний і критично складний час я змінив не одну роботу і вже два роки, як трудився на скромній ниві на посаді старшого лаборанта в херсонському педінституті. Робота була хоч і не «запорошена» і досить вільна, але в потворних умовах виживання в країні, що склалися, малогрошова. Доводилося вишукувати можливості побічних заробітків. Щоб більш-менш прогодувати сім'ю, мимоволі, не особливо «перебираючи харчами», доводилося брати участь у напівпідпільному цеховому бізнесі, в одному з його ланцюжків. Ну, а робота в педіні слугувала, по суті, непоганим прикриттям для мене. У принципі, за тих схованих заробітків, причому у твердій валюті, гріх було скаржитися на долю. Навіть у той важкий для держави час почувався на підйомі, загалом непогано. Хоча іноді бувало й страшно. А раптом той бізнес «накриють»? Та й прекрасно розумів, усвідомлюючи, що так буде не вічно, не постійне це заняття, неодмінно колись, у будь-який момент, усе це може обірватися. І ця зависла невизначеність, вона ще гірша. Дуже хотілося зайнятися чимось «своїм», і, в принципі, певні намітки й плани в голові дозрівали, і вже дещо вдалося зібрати для відкриття свого бізнесу. Але поки що боявся зробити перший крок. Лякав рекет, його нахабний бешкет і безкарність. До більш-менш цивілізованого ведення бізнесу країні потрібно було пройти ще досить довгий. тернистий шлях.

       ... Мене ближче до кінця робочого дня дорогою до тролейбусної зупинки, щоб їхати додому, налякали, відірвавши від думок, гальма, що різко завищали, та в унісон наполегливі сигнали іномарки дуже серйозного, я б сказав, розкішно представницького вигляду, яка різко припаркувалася за якийсь десяток метрів від мене біля перехрестя, що його я ось-ось повинен був перетнути. Здивовано глянувши в бік авто, я побачив, як приспустилося затоноване заднє дверне скло, а з глибини салону на мене втупилося впритул миловидне жіноче обличчя, і одразу чую, до мене доносяться знайомі до болю інтонації.

     - Славчику!.. Сла-авчику, ну, це ж явно ти, розбійник! Ну, що завмер як укопаний?! Давай швидше заскакуй сюди, до мене!

      Я, справді, завмерши в ступорі від того, що сталося, навіть не міг говорити, лише розгублено продовжував дивитися в бік авто. Бачив, як спочатку відчинилися двоє дверей, з яких висунулися назовні потужні постаті двох солідних хлопців, що втупилися поглядами на всі боки, а потім відчинилися ще одні, задні дверцята, і з салону з'явилася в усій своїй красі карколомно чарівної зовнішності моложава брюнетка. І начебто давно було зрозуміло, що це - власною персоною саме вона, Ніка! Але я все одно приголомшено на неї втупився, доки вона сама, нарешті, не підійшла до мене, торкнувши, а потім і посмикавши за руку, і, як у минулі добрі часи, своїм кокетливим приглушеним оксамитово-котячим голоском проспівала.

       - Альо-о, Славчику, прокинься, дорогенький! Тітка Ніка прийшла по тебе і дуже хоче тебе забрати із собою!

    Переді мною стояла справжня королева. Її темні величезні очі на тлі приголомшливо доглянутого, майже не зворушеного часом обличчя, зрадницьки поблискували, видаючи її внутрішнє хвилювання, ще сильніше підкреслюючи її природну красу. А коротка хлоп'яча зачіска робила її ще молодшою. З нашого останнього побачення вона анітрохи не роздалася, а навіть, мені здається, ще більше пострункішала.

       Нарешті, я «повернувся» на грішну землю.

      - Здрастуй, Ніко! Вибач, якось усе в нас із тобою трапляється на рідкість несподівано...

    - Здрастуй, мій дорогий Славчику, - і вона, притулившись до мене й обдавши хмарою позаземних парфумів, чмокнула мене в щоку, чим ще більше збентежила. - А куди, скажіть на милість, молодий чоловіче, ви так бадьоро рухалися, якщо не секрет?

       - Ні, не секрет. Взагалі-то, додому.

    - А ось і не вгадав. Скасовується, Славчику! Однозначно! І навіть не сперечайся зі мною! Їдемо до мене. Звісно, не зовсім до мене. Але місце це ти чудово знаєш і пам'ятаєш. Сьогодні будемо безтурботно і відверто бешкетувати. А що, маємо повне право! Стільки років не бачилися! - і вона буквально силоміць потягнула мене за руку до свого безрозмірного авто.

       Мимоволі сама собою пронизала думка: «Але ж і справді, така брила років прошелестіла з минулої нашої зустрічі, здається, 18 років минуло... Ну так, точно, а, головне, так непомітно...».

       - Толік, до «Перлини»! - ніби луною для мене прозвучав владний голос господині авто.

     У перший момент, поки я рухався з Нікою до машини та спочатку всередині салону, «недовірливі» громили підозріло обмацали мене сканувальними поглядами, але мовчали весь наш, у принципі, недалекий шлях.

      Я вмостився посередині між одним з охоронців і Нікою. Перша хвиля стиснення з мене майже спала. Єдине, злегка напружувала присутність в авто кількох пар чужих вух, але все ж уже на самому початку руху в нас із Нікою почала зав'язуватися душевна розмова. Пересиливши себе, я першим порушив нашу тишу.

      - А ти, Нікушо, зовсім не змінюєшся в часі. Шалено чарівний вигляд маєш! Тебе, напевно, і через сто років неможливо буде не впізнати.

      - Спасибі підлеснику Славчику. Але й ти ще той козачок. Нізащо б не дала тобі наших років. Повір, я хороша фізіономістка.

      - А що мені вірити?.. Я це давно знав, із самого нашого знайомства, якщо ти ще пам'ятаєш. Ось тільки роки все одно беруть своє. Я он і облисів уже злегка.

       - Що правда, то правда, дорогий, роки немилосердно летять. Але я все-все пам'ятаю про нас... Наче це відбувалося вчора...

      - Так-так, Ніко, а тебе не слабо підняло життя! Хоча я у твоїх силах і можливостях ніколи й не сумнівався.

       - Це, дорогий мій, не життя мене, а я сама себе підняла. Найголовніше мистецтво в житті - це опинитися в потрібний час у потрібному місці. Все інше - справа випадку - вдалий збіг обставин і збіг сприятливих факторів... Ось і наша зустріч - яскравий приклад тому. Але ж я вже давно підбиралася до тебе. Ще з пів року тому через свій департамент розвідки на тебе вичерпне «досьє» зібрала. Практично все про тебе знаю. Але от ніяк не виходило викроїти час на зустріч із тобою, витягнути тебе. Надто вже час лихий настав. Події не дають голову повернути. А тут раптом випадково, само собою... Виходить, так треба, боженьці так завгодно... - вона замовкла, в задумі подивилася у вікно, зітхнула і, обернувшись, несподівано рвучко переплела мою руку своїми, тісно притулившись до мене тілом. - Славчику, милий, ти не уявляєш, як я рада, що ми зустрілися з тобою! Я забула, коли востаннє була на такому підйомі настрою. Напевно, п'ять років тому, коли сина народила...

       - Так у тебе ще й син є? Це - здорово! Прийми мої запізнілі привітання! А назвала як?

     - А ти не здогадуєшся?.. Славіком, звісно! Таким шкодником росте... Думала, Варюшка моя шибайголова була. Але ні, він явно їй фору дає, - і вона ще міцніше стиснула мою руку. - Уй, Славчику, та розслабся ж ти нарешті! Ну, що ж ти весь напружений такий?!... Я ж тебе не з'їм. А на хлопців... - вона обвела поглядом просторий салон, - уваги не звертай. Це - свої люди. Вони зайняті своєю звичайною справою. Така їхня робота.

     Хоча я і без її слів зрозумів, що ці «свої люди» - не прості хлопці, а натуральні тілоохоронці, яких мені хіба що в кіно та по «телеку» доводилося бачити. А тут ось, піди ж ти, ненароком «пощастило» поруч посидіти.

      Ми не відразу вийшли з авто. Спочатку вискочив один із наших охоронців. Пірнув у підвальчик ресторану. Мабуть, на розвідку. Через деякий час він повернувся, кивнувши іншим. Лише тільки тоді, у повному супроводі всіх трьох, спустилися сходами вниз і ми.

      - Ти не дивуйся, Славчику, це лише елементарні заходи безпеки. Я-то вже звикла. Але без цього не можна. Не хочу тебе лякати, але сама я вже давно лякана. Кілька разів на мене були замахи.

      - Та ти що? З глузду з'їхати! Що, ось просто так, серед білого дня можуть, на людях?

      - Ще і як!

      - То як же так можна жити? Під прицілом, під постійним страхом?.. О-чма-ніти!.. Ти так спокійно про це говориш...

     - Ось так і живу, Славчику. Звичка - велика сила. Без охорони нікуди не рипнешся. Удома - цілодобова охорона, у дорозі - охорона, в офісі - охорона. Життя своє диктує. І Варюсі теж без охорони кроку ступити не даю. Небезпечно. У бізнесі діти - серйозний козир у руках недоброзичливців. Мабуть, найсерйозніший. А недругів у мене - хоч греблю гати. Багатьом доріжку перебігла. Поперек горла встала.

       Ми вже присіли за столик, за колись «наш» двомісний столик, до того ж у тому ж самому місці. Сторонніх відвідувачів, можна сказати, не було. Ну, а ті, що сиділи до нашого прибуття, дуже скоро ретирувалися. Ймовірно, їх галантно «попросили». А ще до мене долинуло, як один з охоронців, перебуваючи біля стійки бару, приглушеним голосом роздавав комусь вказівки міським телефоном (ера мобільників у наше життя увірветься тільки за кілька років), ймовірно, викликав підкріплення на об'єкт.

       Я помітив, що, як зовні, так і інтер'єр тут, у залі, відтоді, як не дивно, але не зазнав жодних змін. І я поділився з Нікою своїми спостереженнями.

       - Слухай, Нікусю, а тут, дивись, зовсім нічого не змінилося, ніби вчора ми з тобою тут сиділи! От дива!

       - Жодних чудес, Славчику... Я заборонила навіть по дрібницях що-небудь тут змінювати. Принципово. Так, підфарбовують щось, підмазують... І меблі не чіпають, усі ті самі. Якщо щось ламається чи занепадає, то нові, такі самі замовляємо... Пам'ять - велика річ!..

       - Ніко, так це... ти зараз тут господиня?!... - здивувався я.

    - А чому ти дивуєшся? І «Перлина», і «Акація», це - лише незначні частинки моєї імперії. Це з моєї легкої руки були найперші наші покупки, щойно в нас з'явилися перші шалені гроші.

       Ніка недбало призовне махнула рукою - і тут же підскочив один із наших охоронців.

       - Саша, з'єднайся з офісом. Нехай усім дадуть «відбій» і усі сьогоднішні зустрічі, що залишилися, перенесуть на інші дні. До другої половини завтрашнього дня мене ні для кого немає! Ти добре зрозумів?! Ні... для... кого!.. Крім доньки...

       - Так, звісно, Вероніко Максимівно, буде зроблено! - і він негайно пішов геть.

       - Ну, і ну, Ніка! Ти прямо всіх у «їжакових рукавицях» тримаєш! Бояться тебе. Навіть мені страшно стає...

       - Скажу тобі відверто. Краще нехай бояться. Бояться - значить, поважають. Я ж, Славчику, як зараз модно говорити, бізнес-вумен стала. Ось уже майже два роки, як особисто біля керма, замінила свого чоловіка. А в бізнесі, скажу я тобі, тим більше в серйозному, по-іншому не можна. Почнеш розсюсюкувати, слину пускати, відчують слабинку, поважати перестануть. А значить, у будь-який момент можуть підніжку підставити, зрадити. Але я нікого не ображаю даремно. І, слава Богу, манією величі не страждаю. Але дармоїдства і нехлюйства, а вже тим більше пияцтва на робочому місці, не терплю. Миттєво прощаюся з такими працівниками, незалежно від їхньої кваліфікації та важливості для справи. Я розумію так: працювати - значить, працювати, а відпочивати - так відпочивати...

       Тут Ніка нарешті звернула погляд на офіціантів. Вони стрункою шеренгою стояли біля протилежного боку, завмерши в томливому очікуванні. Ніка гукнула одну з них, мабуть, це була адміністраторка.

       - Свєточка, а придумайте-но нам, будь ласка, що-небудь отаке, ну, ось хоча б дещо з того, що, пам'ятаєш, було з тиждень тому, коли ми тут із мером зустрічалися?..

     - Вероніко Максимівно, але ж Ви розумієте, на це ж сила-силенна часу знадобиться. Вам чекати доведеться...

       - А ми й не поспішаємо нікуди.

       - На скільки персон готувати?

      - Ну, скажімо, давай із невеликим запасом, готуйте на п'ятьох. Про всяк випадок. А зараз нехай винесуть що-небудь таке легке, ненав'язливе, елегантніше, звісно. Ну, там... ікорки, баличок, сирок... Та ти сама знаєш...

       - Так, звісно. А зі спиртного, що Вам поставити?

       - Славчику, ти б чого хотів, винця чи, може, міцнішого чогось?

       - Ой, Нікушо, суто на твій смак.

       - Ну, тоді, Свєтік, принеси нам, напевно, «Мартіні» класичне. І неодмінно французького розливу, з моїх запасів. Уважно подивишся, вони там можуть усякі прослизати.

      - Добре, Вероніко Максимівно, зараз же приступаємо, - і вона відійшла роздавати вказівки офіціантам і кухні. А ми продовжили наш гостроцікавий діалог.

       - Ніко, а Варвара зараз де, це скільки ж їй буде?..

      - Варюшка моя тут, поки що в Херсоні, зі мною, слава Богу. Ось, через пару тижнів у неї ювілей - 20 років виповнюється! Це - як не крути, подія, віха. Така вже доросла, дівчинка моя, і така розумничка! Моїми стопами пішла. Зараз на четвертому курсі в нашому технологічному інституті навчається, і теж на економічному факультеті, як і я колись… Щоправда, я у свої 20 лише перший курс долала. Молодчинка, теж на «червоний» диплом тягне, старається. І все сама, своїми мізками. Так, правий ти тоді був, коли припустив, що далеко піде. Посилено вивчає три мови, уявляєш?! Напевно, наші з батьком гени «пробивають», сприяють. Навчання їй дається жартома. Дуже хоче за кордон їхати вчитися. Ми ж там буваємо регулярно останнім часом. Уже де тільки не були... Але в мене душа болить, відпускати її від себе в якусь далечінь. Прямо серце розривається від однієї лише думки, що скоро доведеться розлучитися на довгий час. Вона - така ж уперта і наполеглива, як і я. Що в голову втовкмачить, не зрушиш уже... Але, з іншого боку, залишатися їй тут небезпечно, боюся, не зможу вберегти. Надто вже лихі часи пішли.

       Красиві очі Ніки заблищали від сліз, що виступили самі собою. Вона тут же схаменулася, дістала хустинку і промокнула нею куточки очей.

       - Ну, а хлопець у неї є? - поцікавився я.

       - Славчику, зізнаюся тобі, я ж у строгості її тримала як могла довго. Може, це було й даремно... Звісно, вік своє бере, особливо, коли пішла в інститут. Від наречених відбою не було. Але ні до кого з них так і не прикипіла серцем. Та й не з тих вона пустушок-трясогузок. Надто вже цілеспрямована, вся в навчанні, в репетиторах. Коли їй гуляти? Так, іноді з кимось зустрічається, кудись ходить. Але близьких, інтимних стосунків сторониться. До чого вони мені, каже, у хлопців цих тільки одне на умі - згріб і в'ї*б?.. І більше-то - нічого. Так і каже, не приховуючи слів. Вона така в мене, відкрита. А я, каже, так просто, без любові, не можу. І я її прекрасно розумію і підтримую. Звісно, я бачу, це теж не дуже добре. Адже зовсім у дівчини не формується досвід інтимних стосунків. Як би потім боляче не зірватися в найближчому майбутньому. Але краще нехай уже буде так, ніж як у моєму випадку... Так, любий, поки що дівчина вона. У нас із нею дуже довірливі стосунки. І вона міцно дорожить ними. Ми з нею як подружки. Намагається мене не засмучувати. Весь час жаліє, ну така лагідна, дівчинка моя. А як же інакше? Адже нам із нею, був час, так тяжко жилося. Я в коржик розбивалася, щоб вона ні в чому не потребувала. Але вона - абсолютно не розпещена. Ось і зараз я зі свого боку теж намагаюся тримати руку на її пульсі. Живу її інтересами. Вона більшою мірою підштовхує і змушує мене перебувати постійно в тонусі. Весь час мені твердить: «Мамо, я завжди й в усьому повинна тобою пишатися!». Ось так і живемо з нею, рука об руку. Та ти її скоро й сам побачиш. Має підійти до нас. Коли я не у від'їздах, ми завжди з нею вечеряємо разом. А взагалі вона в мене - золотко, душа моя на неї не натішиться. Світла така дитина... І самостійна.

      «Та вже, дитина, у 20-то років! Ех, Ніка, себе б згадала у свої 17!..» - чомусь ревностне подумалося мені.

      У цей час на нашому столику з'явилася примітна їжа. Ікра обох відтінків, нарізане тонкими апетитними скибочками копчене м'ясо, обрамлене сиром і прикрашене оливками, якісь морепродукти та ще якась малозрозуміла їжа. Скажімо так, одним загальним словом - делікатеси. Усе це розташувалося навколо великої вази з екзотичними фруктами. Поки офіціантка розливала у фужери «Мартіні», дивлячись на добре знайомий силует пляшки, я думками ненароком перенісся в далекий у часі будинок Ніки. Коли ще 16-річним юнаком, сидячи в неї на балконі, розвалившись у зручному кріслі, закинувши ноги на парапет, віддавався вшануванню цього благородного напою в очікуванні своєї ненаглядної принцеси...

       Певно, я мав настільки мрійливий вигляд збоку, що навіть не здивувався, коли почув голос Ніки, який повернув мене в реальність.

    - Що, Славчику, невже-таки сколихнулося дещо з нашого спільного неблизького минулого?

       - Ой, люба, краще не кажи!.. Які чУдні роки були!..

     - Так, і не чУдні теж... - тепер своєю чергою і вона задумалася, потім, схаменувшись. - Ой, що ж це ми сидимо, як засватані?!... Відверто замріялися... Я ось теж віддаю перевагу «Мартіні». Це ж, пам'ятаєш, наш із тобою примітний фірмовий напій. Давай, Славчику, піднімемо наші чарки за нас, за нашу довгоочікувану зустріч!

       - Так, Нікушо, давай, за нашу ненавмисну, як завжди, зустріч!

       І ми відпили з фужерів трохи «нашого божественного любовного» напою.

      - Ти, будь ласка, не соромся, прикладайся до їжі, на мене не дивись. Я ж розумію, що вихопила тебе з роботи голодного. А я взагалі мало їм і рідко. Зате фітнеси всякі, «шмітнеси», пробіжки вранці, басейн тричі на тиждень... Треба бути завжди у формі. Ну й дисциплінує чимало.

      - Воно й помітно. Тростинка натуральна. Напевно, з нашої останньої зустрічі ні грама не додала?

      - Помиляєшся, Славчику. Трохи приспустила собі планку. Була - 53 кілограми, зараз - 50 строго витримую. І ні грама вище. І Варіку долучила до процесу. Обидві відштовхуємося від цієї позначки. На пару з нею і займаємося «розвантаженням» організму. Ми навіть змагаємося з нею. Тож мені не нудно. А організм, він звикає до будь-якого режиму. Головне - не розпускати його. Хоча, буває, і не без надлишків подібного роду, - вона, знову піднявши свій фужер і кивнувши на нього очима, запрошуючи жестом і мене, відпила ще ковток. - Але це - дрібниці, велика для мене рідкість, фрагмент. Сьогодні, слава Богу, є за що погрішити. Можна сказати, винятковий випадок...

              Продовження в Главі 5.8. Частина 2…………