Мореас Фрост

                                   Т Р И Л О Г І Я  «М О Р Е Х О Д К А»

                            Книга II. «ДІТИ ЛЕЙТЕНАНТА ШМІДТА»

                                                                                               «Горе переможеним»

                     (Бренн, галльський вождь, підкорювач Стародавнього Риму)

               Розділ V. НІКА (трагедія, зліт і безславний захід «Перемоги»)

    Те, що Ніка - жінка з твердим характером,

для мене не було одкровенням ще з часів

нашої юності. Однак, що вона надзвичайно

геройська жінка, довелося дізнатися лише

під час цієї зустрічі. Все цілком підвладне її

волі. За все, за що вона береться, незмінно

доводить до логічного, переможного кінця.

Ось і з неабияким за обсягом бізнесом вона

справляється жартома

                                        Глава 5.8. ЕПІЛОГ

                     Частина 3. Піднесення на П'єдестал

       Останні слова давалися Ніці вже насилу.

      Тут вона знову, поникнувши, замовкла, сиділа, нервово закусивши губку, злегка скосивши погляд убік, часто-часто стрясаючи своїми пухнастими віями. Це вона хвилювалася дуже. Але й вони не зуміли втримати самотню велику крапельку-сльозу, що не втрималася й упала прямісінько в її фужер, що стояв на столі. Певно, важко їй було пригадувати той момент. Адже явно сколихнулася похороном чоловіка. Я теж не квапив її з продовженням. Ми просто обидва мовчки сиділи, думаючи кожен про своє. Але її думки були набагато тривожнішими й сумнішими за мої.

       «Так, їй є за що, та й за кого тривожитися і переживати», - думалося мені, з болем у серці дивлячись на цю тендітну, але таку сильну жінку.

       - Славчику, любий, я ще не набридла тобі своїми тужливими переказами? Але як би мені хотілося, як у наші колишні юні й безтурботні роки, ні про що не перейматися, не озиратися з тривожним почуттям на всі боки! Але ні, на жаль, мені нікуди не дітися від цього мого тяжкого тягаря. Я приречена нести свій хрест до кінця днів своїх. Хоча б із пам'яті за чоловіком.

        Ти знаєш, я ж не боюся смерті, як такої. Відчуваю, вона ходить за мною десь поруч, по п'ятах. Мені лише за дітей страшно. Особливо за Славіка. Він ще такий маленький. Безпорадний. У них же нікого немає, крім мене... Мама моя, царство їй небесне, три роки, як покинула цей грішний світ. Хіба що бабуся з дідусем по Стаса лінії. Але й вони вже в похилому віці, їм важко прийдеться зі Славіком…

      Ну, все, Ніка, досить, візьми себе в руки! А то ж зараз остаточно розклеїшся і розревешся на очах у всіх... - вона, злегка струснувши плечима, випросталася на кріслі, уже твердіше продовжила. - Але ж мені, Славчику, навіть ні з ким буває по душах поговорити, та й просто по-жіночому поскаржитися нікому. Ось і накопичується в мені все, нашаровуючись. Усе, треба буде на найближчі вихідні все кидати і до церкви їхати, до батюшки свого, поспілкуватися.

      - А ти, взагалі, віриш у Бога щиро? Наскільки я пам'ятаю, ти начебто атеїсткою завжди була, ну не те щоб затятою, але от не пригадаю, щоб ти коли-небудь хрестилася при мені.

       - Життя, Славчику, змусило мене повірити і в Бога, і в чорта, і в пекло, і в рай. Так, зараз, можна сказати, регулярно відвідую церкву. Потреба душі. Знаєш, це важко словами передати. Просто так буває, накочує щось, тягне до храму. Тоді сідаю в авто і їду в село Кіндійка, до отця Володимира. Ти знаєш напевно це місце. Мені там подобається. Звісно, не з порожніми руками, як зазвичай. Часи зараз важкі для всіх. Навіть церква нині страждає. Занепадає. Багатьом парафіям допомагаю з ремонтами. Та чи тільки храмам... Он чотири дитбудинки в області нашій підтримуємо. Двом школам-інтернатам допомагаємо. Та ще хіба мало кому?.. Хто реально підтримки потребує, тому не відмовляємо. Гріх великий - немічних не підтримати у важкі часи. За минулий рік п'ять мільйонів американських грошей у благодійність віддала. Держава всіх кинула напризволяще. Та й немає поки що тієї держави, яку треба б. Усі, кому не лінь, майже поголовно, лише кишені набивають бюджетними грошима. Суцільне злодійство. Надивилася я вже на ці лощені, зухвалі пики вдосталь. Їм давно місце у в'язниці або на кладовищі, прости Господи... Але доводиться всім посміхатися, кокетувати. Протокол вимагає. От, чесно кажу, з великою охотою взяла б у руки автомат і пройшлася б чергами по цих державних мужах. І рука б не здригнулася. Країну нахабно продають, просто «валять» під укіс, зграя негідників і нероб усіх рівнів, партократів колишніх. Це ж скільки часу ще потрібно, щоб вони повимирали всі, як динозаври! От тільки що від країни залишиться на той час?

       Ой, Славчику, щось я розійшлася не на жарт! Давай краще піднімемо фужери за ту нашу з тобою молодість і за красу нашого життя теперішнього - за наших діток! Ми-то як ми. Але нехай хоч вони поживуть краще і спокійніше, ніж ми зараз! Я б дуже цього хотіла!..

        - Не заперечую, Нікуся, давай! Дуже гарний тост, - і ми знову занурилися в закуски. Принаймні я, знищивши вже майже половину чорної ікри в досить місткій піалці.

        «Треба б якось акуратніше з делікатесами... А то Ніка подумає, що зовсім знахабнів, дорвався до дармового», - поміркувалося ненароком.

       А Ніка нібито прочитавши мої таємні тваринні бажання, додала мені «масла у вогонь».

        - Славчику, ну, що ти все мигдальничаєш із продуктами? Постав до себе цю ікру, та й черпай її ложкою, і всього то. Ти ж не на прийманні в англійської королеви. А то колупаєшся ножичком у ній. Зовсім тобі ніяково...

      - Нікуш, та й так уже майже всю «доконав», ось тут уже точно мені незручно стає. Але добре ж як, зараза, йде під мартіні, нічого сказати. Вибач, дорвався, сказати по правді, вже забув, коли востаннє її пробував.

         - Та бог із тобою, їж на здоров'я. Якщо що, ще принесуть, - вона глянула на свій крихітний золотий годинничок. - Щось Варвари все ніяк немає, затримується чомусь. От же безсоромниця яка, мамку хвилюватися змушує. Уже, напевно, зовсім стемніло на вулиці.

         Вона знову покликала послужливого охоронця Сашу.

        - Попробуй з'єднатися з «нашими», нехай, нарешті, розкажуть, куди моя Варвара поділася? Я вже хвилюватися починаю.

         - А ось цього робити не варто, Вероніко Максимівно, усе - під контролем, мені вже доповіли, що хвилин за п'ятнадцять будуть тут.

        - Ну, тоді добре і, слава Богу! Свєтік, а як у вас там справи на кухні, все виходить, встигаєте? - вона звернулася до адміністраторки, яка стояла неподалік статуєю. – Чула нашу розмову? Через 15 хвилин можна буде накривати. Ми, он там, за той столик перейдемо, - вона махнула рукою в напрямку найдальшого. Його накриєте.

       - Та не звольте сумніватися, хлопці наші молодці, постаралися, через п'ять хвилин уже почнемо накривати на стіл.

      Ніка, нарешті, розслабившись, перейнявшись думками, що все йде як треба і без збоїв, задоволено привільно злегка потягнулася на кріслі, розправивши руки, навіть трохи позіхнула в долоньку. Але, мабуть, їй було ще, що сказати мені. Тому що вона дотягнулася своєю рукою до моєї, що лежала на столі, накривши її повністю, і, дивлячись на мене закоханим поглядом, знову заговорила.

       - Славчику, мій рідний, усе ніяк не можу заспокоїтися, та й на тебе надивитися!.. Як же ти мене сьогодні порадував своєю присутністю! Яка я дурепа, що раніше не наважувалася тебе потурбувати, все не могла час викроїти. Та заради таких ось чудових зустрічей з їхніми неповторними чарівними відчуттями я готова тисячі інших пропустити. Як же мені спокійно і радісно на душі поруч із тобою! Все ж таки яке гарне життя, що в ньому трапляються настільки щасливі моменти!..

       Її долоня була тепла і гладка. Я із задоволенням покрив її долоньку другою своєю. І, треба признати, відчув свій колишній «зрадницький» жар усередині себе, а до низу живота ринув нестримний «гарячий» потік, що огортав в'язкою хвилею.

        Але Ніка, знову оповившись задумливими думками, не забираючи своєї руки з моїх, продовжила ниточку нашої перерваної розмови.

       - Коли я залишилася сама після похорону, думала, що світ для мене перевернувся, або він кудись провалився. Я відчула себе настільки самотньою і покинутою, нікому не потрібною і нещасною… Я не знала, що мені робити, з чого почати, за що хапатися? Дня три я взагалі не виходила з дому. Ні, я не вдарилася в запій, я не билася в істериках, я просто перебувала в якійсь прострації. Мені ні до чого не було діла. Навіть діти не могли мене якимось чином розбуркати мене. Тільки тоді, втративши Станіслава, я реально усвідомила, яке величезне місце він займав у моєму житті. Так, здавалося б, наша історія з ним тривала зовсім недовго. Але зате наскільки вона була яскрава, бурлива, насичена емоційними подіями. Він, дійсно, став мені справжньою, гідною опорою в житті, відданим, ласкавим і ніжним другом – другим після тебе моїм бажаним чоловіком. Він постійно оберігав мене від усіх неприємностей і мінливостей своєї небезпечної діяльності. І ось, коли його не стало, і ніби від мене відокремилася половинка мене. Мені було настільки дико і нестерпно усвідомлювати цей болісний спустошений стан самотності... Я ніяк не могла з ним примиритися. А ще мені стало страшно, що тепер я відповідаю за всіх і за все. Я одна!.. А не, припустімо, ми разом, я і він. За його життя такого просто не могло бути. Тільки він відповідав за все. А я що? Я лише була поруч із ним, рахувала капітали, які він щодня примножував.

       На ранок четвертого дня мене «стрепенув» оглушливою доповіддю наш керівник холдингу, який буквально насильно прорвався, нарешті, до мене. Виявляється, поки я віддавалася невтішним сльозам, почалося буквально роздратування наших об'єктів власності хвацькими заповзятливими «шакалами», які тільки й чекали подібного розвитку сюжету. Нахабно поперли своїми озброєними бойовиками спочатку на дрібні, а далі почали й до більших об'єктів підбиратися.

        Мною заволоділа страшенна злість і лють. Куди тільки поділася вся моя меланхолія?!... Того ж ранку я скликала екстрену нараду і в присутності наших юристів увійшла в офіційні права спадкоємства, закріпивши за собою посаду глави холдингу «Нікатек», видавши свій перший наказ про негайну мобілізацію всіх сил і засобів для захисту корпоративних інтересів.

      Поки мої сподвижники всіма можливими силами стримували натиск «безчесників» на всіх фронтах, через мера я підняла на ноги міліцію, яка придушила практично всі осередки конфронтації. Навівши порядок і загасивши «пожежу», далі, і це було набагато складніше і важливіше за будь-які бойові розбирання, терміново поїхала своєю делегацією по всіх своїх закордонних партнерах у Європі та США. Терміново потрібно було переоформити та пролонгувати наші договори, які втрачали свою чинність у зв'язку зі змінами, що відбулися в керівництві моєї компанії. Поки існує така практика. Нам не дуже довіряють. Я успішно переуклала всі генеральні та постачальницькі договори, по-новому відновивши життєво важливі зв'язки, напрацьовані Стасом. Ось де реально стали в пригоді мої знання мов! Мене приймали із захопленням, за присягою запевняючи в повній підтримці та довірі. Таким чином від краху я компанію вберегла. Тепер на мене чекала ще одна важка місія. Я зрозуміла, якщо я не покараю цих покидьків, винних у смерті мого чоловіка, а я знала, хто ці люди, я не зможу спокійно спати. Тепер я ой як добре розуміла Стаса, коли він пішов із відкритим забралом на своїх кривдників. За ним була правда. А тепер правда була за мною. І, звісно, я усвідомлювала, чим такий перебіг справ може загрожувати для мене надалі. Але все-таки, на згадку про нього, я відкинула всю свою меркантильність і всі сумніви. Зло має бути покаране!

      Провівши зі своєю юридичною службою низку блискучих судових процесів, я «пустила за вітром» цих запеклих убивць. Щоправда, при цьому отримала собі серйозний «головний біль». На мене було оголошено «полювання». Але моя розвідка поставлена на дуже серйозному рівні. У мене працюють професіонали найвищого класу. І все завдяки прозорливо розумному менеджерському таланту Стаса. І я дуже в них вірила. Я постійно, хоч на півкроку, але випереджала своїх мстивих, підступних конкурентів. Тричі я перебувала на волосині від смерті, але бог мене милував. Звичайно, тут уже я їм не заздрила. Розправлялася з ними найжорстокішим чином. А що ж ще залишалося мені робити? Перед моїми очима на повний зріст стояв убитий ними Стас. І тут уже або ти їх, або вони тебе... Ось чому, напевно, мене часом так настійно до храму тягне... Але коли буде четвертий напад на мене, хто ж його знає... Що ж, буде, значить, буде... Значить, така моя карма.

        - Боже ж ти мій, Нікушо, я ніяк не можу звикнути до тієї легкості твоїх суджень про такі серйозні речі!

         - Ну, милий мій Славчику, питання життя і смерті - питання філософські. Усі ми під Богом ходимо... Єдине, що можу тобі сказати - звісно, ми не чекаємо на милість від ворогів наших й склавши руки не сидимо... Між іншим, а знаєш, як мене в бандитських колах кличуть, та й позаочі також усі, кому не ліньки?.. Твоїм великим словом – «Перемога»! Ось як буває! А я зовсім і не заперечую. Чудово!.. І нехай бояться моєї перемоги!

       Вона, нарешті, вивільнила свою долоньку з полону моїх рук. Бо раптом біля входу почулися молоді жіночі голоси, і не тільки, які явно виявляли своє невдоволення і з кимось запекло сперечалися, щось доводячи. Мабуть, для Ніки ці голоси були «своїми».

        - Ну, ось і донька, нарешті, завітала, чую її голос. І, здається, вона не одна. Посидь поки що, Славчику, я швиденько...

                  Продовження в Главі 5.8. Частина 4……….