Мореас Фрост

                                  Т Р И Л О Г І Я  «М О Р Е Х О Д К А»

                             Книга II. «ДІТИ ЛЕЙТЕНАНТА ШМІДТА»

                                                            «Жереб кинуто! Перейти Рубікон!»

                                                                                              (Гай Юлій цезар)

                     Розділ IV. ПОЧАТОК НОВОЇ ЕРИ (справжні курсанти) 

    Неминуче і швидке наближення головної, сакральної

дати училища - його чергового дня народження і заходу

року - «Посвяти в курсанти». Цьому передувала видача

парадної форми номер «три». В роті з'явився черговий

головний біль - приведення нового комплекту одягу в

обтічний, елегантний, бравий, приємний для ока вигляд

                      Частина 1. В очікуванні Головного Торжества

     Трохи більше місяця тому добровільно і свідомо одягнувши на себе курсантську робу, тим самим назавжди покінчивши з безладною і бездумною вольницею цивільного життя, я з головою занурився в абсолютно новий, страшенно незвичний, навіть частково ворожий моїй суті світ. Аж раптом, одного чудового дня, ніби ненавмисно, зі здивуванням виявляєш, що не так уже все нікчемно, не настільки все паршиво в цьому моєму новому житті в новій якості. Здавалося б, як і раніше, дивишся в відчинене вікно, але немає вже тієї вбиваючої щемливої туги в погляді на ошатний народ, який безтурботно гуляє, що проходить повз твої погляди... Немає безглуздих гнівних образ на старшину, що за всіма статтями цілком законно покарав тебе нарядом за непристойно довге запізнення на шикування... Не залишилося і сліду від колись колишньої дратівливості з приводу чергового раунду нав'язливих виснажливих стройових занять... Що казати, навіть нічна палуба під горезвісною шваброю вже не видається такою безрозмірно довгою та неосяжною, як колись... Усе напрочуд дивним чином змінилося, трансформувалося у твоїй перевтіленій, зміненій часом свідомості, набуло іншого забарвлення, дало хід свіжим думкам, сформувалося усвідомлення якісних змін у тобі самому й твоєму законному місцю в цьому оновленому світі.

       ЗВИЧКА... Як часто ми перебуваємо в полоні своїх одвічних супутників життя - звичок, самі того не помічаючи. Не дарма кажуть, «звичка - друга натура». Її непереборна сила... Дуже чутливий фактор, який багато в чому рухає нами. Мабуть, немає на світі людей, які не зазнали на собі силу її загадкового впливу... Вона незримим чином, автоматично, поза нашою волею частенько керує нами, нашими помислами, діями, підпорядковуючи собі, а часом і підминаючи під себе нашу свідомість. На рідкість пластична, корисна і чудодійна штука, яка не вимагає від нас якихось розумних доводів і аргументів, коли виникає потреба в пошуках мотивів твоїм певним рухам і вчинкам. Така собі універсальна «відмазка» на все і вся. Як натурально в її світлі, наочно і переконливо все виглядає - зробив те-то і так-то, тому що це - щодня банально звично, настільки очевидно і, отже, незмінно зручно. Тому й здається правильним. І не треба надмірно витрачати душевні сили, замислюватися, сумніватися в чомусь, прискіпливо колупатися в собі, або звірятися збоку в непогрішності своїх дій. ЗВИЧКА до всього - свого роду безпрограшний, «всепогодний» запобіжник для безпроблемного поступального руху вперед, особливо в умовах обмеженої свободи дій.

       Так, саме завдяки непогрішній силі цієї самої елементарної ЗВИЧКИ, що так послужливо і переконливо вселилася в мене, впровадилася в перебіг подій, що відбуваються навколо мене, й органічно влилася в строго організований і регламентований розпорядок мого курсантського життя, я вдало залишився «на плаву» на довгій дистанції тривалого карантину. Незважаючи на окремі неблагополучні нюанси і не зовсім приємні хворобливі «моменти», що наполегливо супроводжували мене, зрозуміло, не без моєї живої участі. Саме обзавівшись, заручившись звичкою, я поступово знайшов себе, що називається, не дав собі випасти із загальної «обойми».

      Зрештою, саме вона, ця горезвісна ЗВИЧКА, дозволила мені набути необхідних сил, щоб благополучно протриматися в ці дуже нелегкі дні перших випробувань, утримала від непотрібних небезпечних, підступних зривів.

        Звичайно, не можна скидати з рахунків і мою розсудливість, що вчасно проклюнулася. Своєчасно зрозумів, пора нещадно придушувати в собі вельми делікатні загальнолюдські меркантильні інтереси і «згубні» амурні інстинкти та пристрасті. Глибоко проникнувши в правильно розставлені пріоритетні орієнтири («вчитися, вчитися, і ще раз учитися!»), я остаточно вгамувався (став «тихіше води, нижче трави»), ґрунтовно притушивши свої амбіції, які не в міру випирали, та нігілістичні прояви, що спочатку не давали мені спокою. Таке моє вдумливе позиціонування зрештою принесло свої відчутні плоди. Вирвавшись із чіпких кайданів нав'язливої низки позачергових службових нарядів, я, нарешті, внутрішньо розкріпачився, більш-менш оклигав, відіспавшись, і одразу ж відчув у собі паростки душевної рівноваги, яка несміливо окреслилася, та певний приплив сил і енергії.

       Ще з другої половини вересня наша стройова підготовка набула характеру марширувань у складі роти, по шість осіб у шеренгах, а по приїзду з полів других курсів, нас почали готувати вже цілеспрямовано. Як я вже згадував раніше, нами відпрацьовувався загальний сценарій урочистого заходу під назвою "Присвята в курсанти" у складі всього училища. Репетиції, як це зазвичай було заведено перед будь-якими марширувальними заходами, відбувалися на центральній алеї парку ім. Ленінського Комсомолу, поблизу примітного фонтанного комплексу. Зрозуміло, ми, першолітки, були його головними дійовими особами. На нас і «заточувалося» все майбутнє дійство. Безумовно, і весь інший училищний контингент брав жваву участь у цій виставі, але як би номінально, своєю присутністю, представницькою організованою масовкою. Оскільки подібними помпезними заходами Херсон розпещений не був, то не збрешу, що ця подія для мешканців міста потрапляла до розряду неординарних і дуже помітних і шанованих, зокрема не тільки місцевими, а й навіть республіканськими ЗМІ та телебаченням.

       Після наполегливих «стройових» минулого місяця, що не пройшли для нас дарма, не без гордості скажу, успіхам нашої роти під час тренувальних проходжень урочистим маршем не міг не тішитися сам начальник ОРСО - капітан III рангу Матвієнко. Вечорами, коли курсантський контингент повертався з навчальних корпусів до Екіпажу на вечірній чай (а з метою підготовки до урочистостей нам урізали на півгодини сампо), він неодмінно влаштовував усьому училищу тренувальні маршові проходження у складі рот. Здавалося, що від нашого дружного синхронного гуркоту важкого взуття, що здирало асфальт алеї, у парку значно інтенсивніше опадало листя з дерев. Нас Матвій відпускав завжди раніше за інших, навіть старших курсів, уже після кількох проходів - не було в нього до нас особливих видимих претензій. Ми, само собою зрозуміло, зі шкіри геть вилазили, старалися. Та й на тлі маститих майбутніх випускників ми виглядали вельми презентабельно, виграшно. Ті «ходили» академічно, розслаблено, ледаченько. Їх, звісно, теж не перетримували на «дистанції». Розумів Матвій, що там, де треба, «включаться», «не вдарять у бруд обличчям». Як правило, першорочки-восьмикласники дещо «гальмували». Він «напружував» їх значно довше, все ще «сирувато» вони виглядали. Вік своє брав Зовсім ще «сопливі» пацани були... Туговато їм поки що давався військовий компонент.

       У перших числах жовтня нам видали (нарешті!) комплект форми номер «три» зі знаковим її атрибутом - форменим морським коміром - гюйсом синього кольору з трьома білими смужками по всій окантовці (у кількості двох штук). Щоправда, поки тільки видали, але вдягати не дозволили. Це станеться лише після нашої традиційної «посвяти». Також до комплекту нового одягу належали напівчеревики традиційно чорного кольору.

       Тепер усі дружно ламали голови, яким чином довести новий отриманий жаданий одяг до стандартів, що приємно «освіжають» і милують око, причому не тільки своє, а й, зрозуміло, можливого оточення.

       Що ж до цієї форми, то, взагалі, вона вважалася для всього курсантського складу, як парадно-«вихідний» варіант. І тільки для старших курсів (четвертого і п'ятого) - для щоденного користування, що носилася і на заняття. Хоча й ходити в хебе їм ніхто не забороняв, її видавали всім без винятку, і щороку. «Правила гри» у форменому питанні в нашій «системі» були до межі прості й прозорі. І продиктовувалися вони прагматичністю і свого роду «кастовістю» численного курсантського контингенту. Усі перші та другі курси в повсякденному житті незмінно дефілювали тільки в бавовняному одязі (їхня відмінна риса), оскільки саме вони були завантажені різноманітними госпроботами, і, треба визнати, не завжди стерильно чистими. А ось треті курси ходили вже у змішаному, «перехідному» варіанті форми одягу - хебе «верх», низ - суконні штани від форми номер «три». Це був ніби екватор навчання, ближня гранична сходинка до «недоторканних», старших курсів. І для нашого безпосереднього начальства (офіцерського складу) така градація була вкрай зручною - якщо вони «стикалися» в повсякденному житті з ким-небудь із курсантів (припустімо, у дисциплінарному плані), то одразу було видно, навіть здалеку, з ким вони матимуть справу, у разі чого. Звідси ж ними без видимих проблем визначалася і міра провини курсанта і, відповідно, ступінь його покарання. Старшокурсників через дрібниці, природно, зайвий раз намагалися не чіпляти.

     Ось один із найживіших і найхарактерніших прикладів процвітання подібних подвійних «стандартів», які вдало закарбувалися на наших очах ще на початку першого місяця нашого перебування в Екіпажі. І таких випадків, треба визнати, в нашу бутність, та й, до речі, з нами самими, з лишком вистачало.

       Повертаємося ми своєю групою з міської лазні, вервечкою просочуючись крізь КПП. А тут якраз на порозі в дверях торця корпусу, мабуть, із резиденції чергового офіцера вимальовується фігура заступника начальника ОРСО (організаційно-будівельного відділу), цього «доброго і улюбленого» нами майора Зарви (неприємна особистість, але посада зобов'язує), і своїм орлиним поглядом, окинувши тих, хто проходить повз нього, підзиває раптом курсанта-третьокурсника, який поруч із нами проходив. Ми, трохи пройшовши далі, призупинилися неподалік і дружно спостерігаємо цю животрепетну картину прямо на ганку корпусу. Цікаво ж.

     Курсант, природно, підходить, представляючись і віддаючи молодцем честь, все, як і належить за Статутом.

        - Курсант 13-ї роти Пупкін!

     - Курсант Пупкін, пред'явіть мені ваш головний убір на предмет його огляду! - не просить, а наказує товариш майор, одночасно дістаючи з кишені коробок сірників.

     Діставши до рук предмет «порочного» інтересу, наш пильний майор прикладає коробочку впоперек козирка в найширшому його місці, і той явно не доходить своїм більшим габаритом до його краю, напевно, з добрячий сантиметр. З помітною радістю продемонструвавши перед поглядом вдало спійманого невдалого курсанта солідну диспропорцію - завищену ширину «ллойдівського» козирка його міци, Зарва продовжив свою екзекуцію далі.

      - Відривайте нестатутний козирок, товаришу курсант! - звучить його блюзнірський наказ.

     Що тут поробиш, потерпілому доводиться прямо в упорі на коліні намагатися його відірвати, але той гідно чинить опір (імовірно, дуже якісно був вшитий козирок). Щоправда, тут проситься на думку і друга, більш реалістична версія - за показними, невдалими потугами курсанта Пупкіна ховалося підспудне небажання настільки потворно «паплюжити» міцу своїми ж руками.

       Тут уже заступнику начальника ОРСО не залишається нічого іншого, як прийти на допомогу «немочному» курсанту. Він витягує з кишені черговий свій «козир», ще один підручний інвентар - ножиці, щоб таки остаточно довершити настільки болісне діяння нещасливого курсанта, ну, і психологічно остаточно добити його. Перехопивши у страждальця мічманку, Піід тужливим виразом обличчя невтішного страждальця, Зарва власноруч починає чинити лиходійство зловредним інструментом. Причому на очах у групки ні, навіть не випускників, а четвертокурсників, які проходили повз цю мальовничу «сцену» і злегка призупинилися. Якщо кинути навіть поверхневий погляд на цих красенів-«гвардійців» - ось уже в кого були козирки так козирки! Просто неосяжно аеродромних просторів! Їх і козирками назвати складно - натурально козирищі! Порівнявшись, вони навіть злегка підчепили грізного офіцера. Хтось із їхньої ватаги, поди знай, хто, безстрашно запитав.

       - Товаришу майоре, Вам, бува, не допомогти?!...

     Той, поверхнево окинувши незадоволеним виглядом сміливців, які посміли «зачепити» його, лише огризнувся для остраху.

      - Це хто там, цікаво, такий відчайдушно гонористий вишукався?!.... Йшли б Ви краще скоріше повз, і без вульгарних коментарів. А то ось ще й до вас доберуся...

    У відповідь почулося дружне «іржання» хлопців, які досить відверто пожартували і вже просочувалися крізь КПП у своїх справах. Ну, а потерпілому курсанту «турботливий» Зарва вручив кашкет-безкозирку, звісно, без реквізованого злощасного козиря, з батьківським стандартним побажанням більше не потрапляти і, зрозуміло, з вдячним доважком позачергового наряду на додачу.

    Що тут ще можна додати? Лише процитувати народну мудрість, яка якнайдоречніше відображала поточний момент: «всяк цвіркун знай свою припічок», або ось його європейський замінник: «що належить Юпітеру, то не належить бику».

     Нам, звичайно, багато що стало зрозуміло з цього характерного показового окремого випадку. Надалі ще чимало чого корисного з того, подібного, що відбувалося, нам доводилося виносити в процесі життя і «мотати собі на вуса». Але, як то кажуть, «скільки вовка не годуй, а він все одно в ліс дивиться». Оце так і з нами відбувалося іноді, поки і своїх «шишок» не набили свого часу...

*Форма одягу номер «три», що видається один раз на два роки - всього двічі за термін навчання:

    - Фланка - фланелева форменка темно-синього кольору з подовженим відкладним коміром ззаду, що відходить на верхню частину спини, з досить щільної фланелевої, а отже, і теплої, але дуже м'якої та приємної для тіла матерії з трикутним вирізом на грудях, «куточком» донизу, для заправки в неї гюйса. На фланку, на передпліччя лівої руки, неодмінно нашивалися жовті нашивки-«галочки». Видавані нам стандартно встановленого зразка - тонкі (в сантиметр завширшки), пластмасові, жовтого кольору, за кількістю, що відповідала курсу навчання - ми, як правило, надалі ігнорували. А нашивали «свої» - з широкого галуну, що милував погляд багатством свого золота, який купували в місцевому «Воєнторзі» або замовляли в тих же знайомих кравців. Це були професіонали незмінно єврейської національності, які «передавалися» курсантами з курсу в курс. Безробіття, завдяки нашим хронічним, необмеженим потребам, їм ніяк не загрожувало. Вони з успіхом спеціалізувалися на «доведенні» нашого форменого одягу до відмінно респектабельного вигляду. До речі, до наших модернізованих курсових нашивок у керівництва відторгнення не було. Над курсівками, за Статутом, передбачалася присутність жовтого металевого якоря, а над ним - заводська нашивка, що визначала нашу відомчу приналежність, з тривіальним написом жовтими пластмасовими літерами по півколу - ХМУ ММФ, який можна було розшифрувати і у фривольній інтерпретації: «Хрін Море Увидишь, Мой Маленький Фантазер», маючи на увазі деяку віддаленість Херсона від справжніх морів і океанів. Ми цей напис, принаймні вже на другому році навчання теж фактично ігнорували, обмежуючись лише курсівками та якорем. І ТАК зрозуміло було, з якого ми Відомства. Комір-гюйс пристібався за допомогою ґудзиків до форменки-фланки на грудях, зсередини, у нижній частині вирізу, вигинаючись і плавно переходячи назовні окантовкою своїх білих смужок через плечі на верхню частину спини, лягаючи поверх самого подовженого коміра фланки. На старших курсах цей комір у фланки ми підрізали майже наполовину, а гюйс теж, до речі, злегка підрізаний, не пристібаючи, просто вправляли зверху, трохи піднімаючи на комірі, і ззаду він мав стильний вигляд, пристойно вкорочений, уже не прикриваючи майже половини спини, немов бабська шаль. Особливим шиком вважалося носити гюйс, зрізаний з літньої білої форменки. Він був з-під низу з білою підкладкою. Гюйс ми по-особливому прасували праскою, з позначенням двох стрілок на ньому. Так він мав ще більш елегантний вигляд.

    - Формені штани чорного кольору зі щільного суконного матеріалу, з шириною штанин у їхній нижній частині за Статутом 24 сантиметри. За конструкцією - копія хебе штанів. Також без ширинки, з переднім глухим клапаном, що застібається з боків на ґудзики. По-перше, для зручності, щоб можна було швидко їх знімати. А, по-друге, щоб ненароком не «засвітитися» в людному місці в двозначній ситуації, як у цивільних штанах - з ганебно розстебнутою ширінкою. На відміну від бавовняних штанів, суконні штани в обов'язковому порядку мали носити з випрасуваними «стрілками», на кшталт цивільних костюмних. Їх відмітна особливість - вони були всепогодними. Тобто в холодну пору року в них було не холодно (практично не пропускали вітер), а в літню погоду - не було вже дуже спекотно, хоч вони і здавалися далеко не літнього плану. Але все ж були досить жорстким одягом. І, відверто скажу, володарі підвищеної рослинності на ногах згодом втрачали її в деяких місцях, наприклад, на передній частині стегна і задній частині - на литках. Тому у великій пошані були флотські штани, пошиті на замовлення, з м'якого офіцерського сукна. Але це було вже здебільшого привілеєм старшокурсників.

    - Під фланеллю - незмінна присутність смугастого тільника. Оскільки нам належав тільки його зимовий (теплий) варіант, то ми за можливості обзаводилися на стороні і його літнім різновидом - тонкою майкою-тільником (без рукавів), так званим «рябчиком». Ще нами практикувалися власноруч виготовлені манишки, у вигляді відрізаного шматка від нижньої частини того ж зимового тільника (по-любому дехто його злегка вкорочував, бо був вже дуже довгим), які примітивно пристібалися на ґудзики, пришиті до фланелі зсередини. Це, коли було вже або ще досить тепло, і на тілі була небажана надмірна кількість одягу, тобто в разі, коли одягали фланку просто на голе тіло. Адже дотримуватися зовні форми одягу було потрібно.

    - На поясі штанів - традиційний, чорного кольору, флотський ремінь із незмінною мідною морфлотівською бляхою (якір, але без зірки). Знову ж таки купували шкіряні ремені. Міняли і бляхи на ременях на військово-морські, із зіркою, впресованою в якір. У принципі, подібна вільність «прокатувала».

    - На ногах - обов'язково чорні напівчеревики без надмірностей - на тонкій підошві, без яскраво виражених підборів, ясна річ, з темного кольору шкарпетками.

    - На голові - кашкет - «мічманка» (міца), на яку на п'ять місяців на рік надягали білий чохол (на початку травня - одягався, наприкінці вересня - знімався). Зі стандартним статутним дрібним фібровим козирком, який згодом ми замінювали на аеродромного розміру і вигляду - солідний, шляхетний, так званий «ллойдівський» (користувалися послугами тих самих згаданих кравців або пришивали власноруч). До того ж, як я згадував, вставній пружині по колу кашкета ми намагалися надати довгастого витонченого витіюватого вигляду, відповідним чином вигинаючи її у вигляді еліпсу. На молодших курсах із цим явищем на наших трансформованих міцах вів непримиренну боротьбу ОРСО. У принципі, керівництво не мало заперечень проти «ллойда» (виглядав він, не в приклад стандартному фібровому, помітно витонченіше і представницькіше), справедливо вважаючи, що гарний козирок на кашкеті - лише помітне свідоцтво естетичного смаку його володаря і показник його прагнення до максимальної досконалості у форменому одязі. Усі це прекрасно розуміли, але... принципово брався коробок сірників, приставлявся до козирка, і якщо останній не вкладався в найширшій його частині в довжину коробка, то нещадно обривався безповоротно, перетворюючи міцу на безкозирку без стрічок. Старших курсів ці обмеження вже не стосувалися. До речі, і пружини в міцах на той час випускників уже не дуже-то обтяжували. Їх просто викидали.*

    Оскільки в нашому традиційному для всіх першорічників безнадійно законсервованому перебігу життя жодних змін до відомих подій не передбачалося (у плані вільного виходу в місто), то ми самі взялися за тимчасове надання хоча б деякого пристойного колориту нашому новому одягу. Кому ж хочеться на церемоніалі на очах у чесного народу під прицілами об'єктивів фото- і телеапаратури виглядати «некультурно» - отаким ганебно непоказним «гидким каченям»? Але остаточну процедуру справжнього, «зоряного» перевтілення форми довелося, на жаль, залишати на потім, на наближення періоду наших прийдешніх регулярних звільнень у місто, на більш вдячний час. Ну, а поки що найбільш повсякденним і затребуваним товаром у нас стало елементарне швейне приладдя - голки з нитками і, ясна річ, звичайнісінькі ножиці.

    Зрозуміло, кравці з нас були здебільшого нікудишні. У когось і ґудзик пришити - проблема з проблем. Не кажучи вже про «обробку», як не крути, місцями мішкувато сидячого солідного форменого одягу.

    Дехто, скажу прямо, настільки перестарався з ножицями, так «доізгалявся», що в кінцевому підсумку довелося потім купувати новий комплект одягу за свій рахунок. І, тим не менш, ушивочно-підшивочний ентузіазм у нас не згасав увесь наступний тиждень до самого майбутнього свята.

       Не оминув цього «заразного» руху і я. Довелося, наскільки мені дозволила специфічна кравецька кваліфікація, попрацювати, але небагато. Злегка вшив по своїй досить витонченій фігурі фланку. Штани поки що чіпати не наважився, хоча вони на моїх дещо струнких ногах були дещо заширокі в штанинах, але порахував, що це поки терпимо. Зрозумів, і в принципі, правильно - зробити щось путнє з таким складним виробом, як штани, мені за моїх примітивних навичок буде все одно не під силу.

      Так-сяк, пройшовши черговий офіційний ротний «огляд» одягу щодо його відповідності Статуту перед годиною "Х", наші ряди злегка «пострункішали». Щоправда, до ідилічної картини було, ой, як далеко!

          Продовження в Главі 4.1. Частина 2………….