Мореас Фрост

                                      Т Р И Л О Г І Я  «М О Р Е Х О Д К А»

                             Книга II. «ДІТИ ЛЕЙТЕНАНТА ШМІДТА»

                                                                                      «Прийшов, побачив, переміг»

                                                                                                             (Гай Юлій Цезар)

           Розділ І. «СІЦІЛЙСЬКИЙ ЗАХИСТ» (вступ, спроба номер «два»)

    Звичайно, за обставин, що склалися, Головний Герой

не міг не затриматися в Херсоні нехай навіть на добу.

Дуже вже коханці прикипіли один до одного. Але, що

дивно, Герой, тимчасово перебуваючи на самоті й у

відносному спокої, подумки переживає про Варіку і

розмірковує про її дивну поведінку останнім часом

                               Глава 1.5. ТРІУМФ ВСТУПНОЇ КАМПАНІЇ

                                   Частина 3. Кафешні Одкровення

       Кафе-варенична, що розташовувалося в такому виграшному, прохідному місці, вважай, у самому центрі Херсона, в районі площі Свободи, по праву вважалося дійсно непоганим, навіть пристойним закладом і доволі популярним у місті. І, головне, не дорогим. Принаймні, пельмені тутешні були дуже смачними. Я, як завжди, замовив собі подвійну порцію, Ніка обмежилася звичайною. Ще взяли по овочевому салатику і по склянці соку. І все це вклалося всього лише в чотири рублики на двох. Цілком прийнятно.

     - Славчику, милий, я ніяк не можу натішитися, що ми з тобою будемо разом ще деякий час.

       - Ну, а далі як? Усе одно після приїзду твоїх, я поїду.

      - Але ти скоро повернешся на навчання... І ми продовжимо наші зустрічі. Я вже так до тебе звикла, просто не уявляю себе у відриві від тебе.

     - Ніко, а ось як ти собі уявляєш наші подальші стосунки, де ми будемо зустрічатися з тобою, не на вулиці ж, або по під'їздах вестатися, ховатися?

     - Славчику, час покаже, що-небудь придумаємо по ходу. Може, і житло якесь знімемо... Думаю, все у нас має скластися чудово! Я абсолютно не хочу втрачати тебе, дорогий! І зроблю все, що в моїх силах, щоб нам було добре удвох. А як ти дивишся на це?

       - Якщо чесно, то-о... поки що ніяк. Щоб зняти житло, потрібні фінанси, і чималі. Це - перше. У мене таких грошей не намічається, поки я навчатимуся. Підзаробити десь, навіть за величезного бажання, мені не вдасться, заклад режимний, закритого типу. Не дозволять. А жити за твій рахунок я не маю наміру. Та й як на все це подивляться твої батьки? Ми що - молодята, чи що? Сама гарненько подумай! Під яким соусом ти піднесеш усе це своїм? Вони явно в «захваті» будуть, хіба не так? Одна справа - хотіти, а інша - могти. Доводиться дивитися реаліям в очі. Так і доведеться змикатися, зустрічаючись уривками. Хіба тебе це надихне? Погодься, адже ми - не квітково-цукерковий молодняк. Шастати в обнімочку вулицями, соплі морозити - це, як не крути - не про нас. Адже у нас, можна сказати, зрілі, серйозні, дорослі постільні стосунки. Я поки що, на відміну від тебе, не такий оптимістичний, перспектив на нашому горизонті не спостерігаю. На превеликий мій жаль.

        - Але ж із будь-якого становища завжди є вихід, Славчику! Давай поки що не будемо впадати у відчай і гарячкувати, час ще в нас є. Я що-небудь придумаю... Ось побачиш!

       - Ой, не знаю, Ніко. Не хочеться зайвий раз обнадіювати себе. Я, звісно, всією душею «за» наші стосунки. Проте, повторю, поки що все виглядає як у тумані. Поживемо - побачимо...

       - А, може, нам узяти й одружитися, любий? Я так абсолютно не проти... Це вирішило б одразу всі наші проблеми! - цілком серйозно вставила Ніка.

       - Ти з глузду з'їхала?! Мені ще тільки 17 у жовтні стукне. Подумай, про що ти говориш, Ніко?! Яке одруження?! Ми з тобою поки що щиглики малолітні неоперені. Обидва тільки збираємося вчитися. Ще в житті толком ламаного гроша не заробили. Хто нас, студентів, утримуватиме? Папік твій? Звільни! Як ти собі це уявляєш?!... Диву даюся тобі...

      - Так, тут ти, звісно, маєш рацію... Це я, скоріше, видала бажане - за дійсне. Славчику, рідний, але так хочеться самостійного життя. Я так хочу бути з тобою якомога ближче, милий. І щоб нам ніхто не заважав. Я навіть згодна в печері жити, аби поруч.

     - А ось я, люба, не хочу печерного життя. У мене і без того моє минуле життя було рівнозначне печерному, тьмяному і безвідрадному. Занадто довго я по життю робив те, що мені огидно, це - не для мене. З мене - досить! І в моїх планах - піти від такого життя! Покінчити з ним раз і назавжди! Тому я і пішов у мореходку. Щоб змінити все у своєму порожньому безглуздому і прісному існуванні на краще. І я вірю, що так воно і станеться. Я ще раз хочу сказати тобі чесно і відповідально, що, на жаль, поки що я не бачу у нас із тобою чітких перспектив для спільного життя на твердій, постійній основі, зокрема й безпроблемного інтимного. І перш за все тому, що у нас немає свого, нашого, нехай навіть тимчасового даху над головою. Банально? Безумовно! Так, колись-ніколи, від випадку до випадку, за якихось сприятливих обставин, що складаються, може, і будуть виходити тимчасові нетривалі можливості для наших любовних контактів. Чи в тебе вдома, чи в якомусь іншому місці, не суть важливо. Але це, на жаль, буде все, на що ми зможемо розраховувати в доступному для огляду часі, поки ми вчимося. Ось приблизно як зараз, коли, наприклад, твоїх батьків немає вдома. Хоч як це сумно констатувати, але це, ти не можеш зі мною не погодитися - суща правда, факт, від якого не відмахнешся. Ну, а на загальнолюдському, побутовому рівні нам абсолютно нічого не заважає зустрічатися і радіти життю, в кіно, наприклад, ходити... Одним словом, дружити. Але ж не цього, точніше, зовсім не цього ти прагнеш, адже так? ПРОСТО дружби - для нас - занадто мало. Ну, а що стосується самостійного життя, то для цього треба для початку стати незалежними ні від кого і ні від чого.

      І Ніка задумалася... Після тривалого мовчання вона, нарешті, висловилася.

    - Так, Славчику, ти - безумовно правий і величезний розумник. Ти гранично просто і правильно охарактеризував нашу своєрідну ситуацію і позначив усі наші «больові» точки. Я ще ніколи, ні на секунду в тобі не сумнівалася, до того ж із самого першого дня нашого знайомства. Я відразу розгледіла в тобі гострий життєвий розум і напрочуд дорослу розсудливість. Не володій ти ними - і нам би ніколи не бути разом. Найбільше я не сприймаю в людях сірість. Хоча і чоловіча сила та енергія в тобі надзвичайні, вони вражають. І я з кожним новим прожитим днем із жахом усвідомлюю, що стаю твоєю рабинею. Рішуче нічого не можу із собою вдіяти... Мені здається, я починаю в тебе ґрунтовно закохуватися. Та чого вже там, я вже в тебе закохана. Тому що, не бачачи тебе навіть півгодини, починаю дико нудьгувати. Мені хронічно не вистачає спілкування з тобою. Ну, а про постільні справи я вже мовчу... Від однієї лише думки, що ти можеш зникнути з мого горизонту, з мого життя, у мене починає щеміти серце. Ти, напевно, давно помітив, я з тобою - гранично відверта. Але це в моєму характері. Знаєш, Славчику, а що, як нам зараз не заморочуватися високими матеріями, а поки що просто поплисти за течією, віддатися на волю долі? Ось що буде, те й буде! Мені здається, що, нехай не відразу, раптом, але неодмінно знайдеться якийсь вихід, спливе потрібне рішення на нашу користь, прийде свято на нашу вулицю. А поки що давай будемо задовольнятися тим, що маємо. Любий, ти згоден?

       - Ніко, я абсолютно не заперечую. Що ж ще нам залишається в нашому становищі?! Лише прийняти ситуацію такою, яка вона є. Я теж прихильник такого ж принципу: будь, що буде, а там - подивимося, час покаже...

       Ми вже давно завершили наш обід і сиділи, допиваючи виноградний сік, і від серйозної теми переключилися на фривольну. Я повідав Ніці про свої пригоди на медкомісії. Вона відверто нестримно і заразливо сміялася, особливо, коли я їй барвисто розписував рандеву з урологом і про кінцеву сценку з жалісливою бабусею-терапевтом. На нас навіть почав підозріло поглядати жуючий люд.

       - Славчику, ну, і винахідливий же ти! Я б так як ти нізащо не зіграла... Не додумалася б. Тобі - просто пряма дорога на сцену, до нашого драмтеатру, приміром, а не в мореходку.

      - Знаєш, коли гніт в одному місці починає диміти, то тут уже всі засоби хороші. Та-ак чудово починає міркуватися... А про театр ти, прямо скажу, не перша мені натякаєш... Але, знаєш, що я при цьому відповідав? Не вгадаєш... А ось що: талановита людина - талановита в усьому. Щоправда, не пам'ятаю, кому приписують ці слова, - це я широко настовбурчив пір’я.

       У цей момент ми вже залишали вдячне, корисне місце, прямуючи наші стопи через площу Свободи вздовж проспекту Ушакова до другого навчального корпусу - місця роботи Ніки. Її обідня перерва добігала кінця. В мене там же маячила «Мандатна комісія». Вона одразу зачепилася за мою руку, якомога тісніше притискаючись до мене, втираючись у передпліччя своєю ближньою пружною грудкою, чим миттєво доправила в мій незахищений, беззбройний мозок теплий солодкий посил нетерплячого бажання... Миттєво мозок пробурили супутні думки.

      «Це ж треба, який я страшенний ласун, однак! Який не в міру чуйний у мене любовний генератор! Наскільки швидко, легко і просто він заводиться! Навіть не з пів обороту, а від швидкоплинного дотику, від думки, що ненавмисно промайнула!.. І це після такого «каторжного» багатоденного марафонського перегріву!.. Ну, нічого, кінець робочого дня, як то кажуть, не за горами... От же як впластувалася в мене, спокусниця! Теж, чую, хоче, аж не може! Сто відсотків! Ось заради перевірки зараз візьму й запитаю в неї впритул...» - щось мене зовсім розвезло на провокації.

       - Люба, а ти зараз знову мокренька? Скажи чесно!..

      - Славчику, а ти страшенно неможливий хлопчисько-базіка! - вона лукаво закохано подивилася на мене, блиснувши своїми чорними мигдалинами. - Хіба в дами дозволено питати про таке?!... Доля справжнього чоловіка - особисто відчути і переконатися в цьому, - вона явно намагалася уникнути прямої відповіді. Ось уперта!

       - То як же я перевірю, посеред вулиці та при чесному народі? І все-таки так чи ні? - уперто наполягав я.

       - Славчику, дорогенький, я ж тобі вже говорила, і, мені здається, не раз, що коли я поруч із тобою, то неодмінно збуджуюся, а ти ще питаєш... - і вона, зупинившись і притримавши мене за руку, одразу ж затягнула до дерев, що росли поблизу, притулила до себе і, захопивши у свої обійми, зайняла мене проникливим поцілунком.

       До цього часу ми минули лобне місце площі Свободи і якраз зайшли в густий затінок височенних дерев алеї, що майже навпроти лікарні «Водників», а тепер опинилися просто на газоні і стали малопомітними для сторонніх. Листя високих вікових дерев тут було настільки непроглядним, а гілки настільки низько схилялися, що навіть у найсонячніший день тут панували сутінки. Ось тут-то я і відчув і переконався повною мірою, наскільки «врожайно» вона зараз «попливла», проникнувши рукою їй під трусики. Аж пристрасть, яка «мокренька»!

       «Ні-і, мабуть, до кінця робочого дня ми не доживемо, тут уже терміново тільки в ліжко! Справа-то хвилинна за такого відчайдушного нашого «перегріву», нічого, все встигнемо у швидкому темпі...», - вирішилося в мені.

       Ніку просити зовсім не довелося. І ми мало не підстрибом кинулися до її будинку. Яке це щастя, що він - зовсім поруч із навчальним корпусом! Однак, не дотерпівши до квартири, не зуміли дотягнути, обмежилися комфортом під'їздного передбанника...

     ... Ніка, зі стражданнями зі мною попрощавшись у вхідному холі навчального корпусу, передала мені ключі від квартири і пішла далі допрацьовувати своє. Я ж за оголошенням у фойє знайшов кабінет, де засідала «Мандатна комісія», вже розпочавши прийом.

      Мені пощастило, довго чекати не довелося. Та й не всі абітурієнти підійшли вчасно. Відстрілявся в перших рядах і цілком благополучно і мирно. Усе, і справді, звелося до банальної проформи, причому спрощеної, навіть примітивної. Погортавши папку з моїми документами, мабуть, запитань щодо мого походження і політичної орієнтації у високій комісії на чолі з начальником радіотехнічної спеціальності та замполітом училища не знайшлося. Запитали лише, чому я вирішив стати моряком? На що я, не довго роздумуючи, ляпнув: а я моряком уже народився, а потім і далі жив із тією ж думкою... І мене відразу привітали з попереднім вступом до училища.

       На самоті я потопав до будинку-«музею» моєї соратниці Ніки.

Щоб якимось чином себе зайняти, я долучився до побуту. «Закакалися» ми добряче. Прибирати за собою часу катастрофічно не було. Практично по всій квартирі - часто-густо - стаканчики, фужерчики, тарілочки... Для початку зібрав і перемив увесь брудний посуд. Потім підмів підлогу на кухні. Після приборки трохи «завис» на балконі, розтягнувшись в кріслі, типово по-американськи закинувши ноги на парапет, не удавано задоволено потягуючи незрівнянний «Мартіні». Для повноти гармонії не вистачало лише сигари. Але я поки що - людина некуряща. А так - натуральний нестримний кайф!..

      Було про що подумати й замислитися...

     «Яка дивна ця штука - життя! Наскільки воно мінливе і не передбачуване... Як у дитячому калейдоскопі. Якийсь тиждень тому я й думки не допускав, що зі мною можуть статися подібні любовні метаморфози, що зможу ось так, запросто, взяти й зрадити свою Варику... Настільки все це вийшло раптово, до того ж безпардонно і лавиноподібно! І як воно так все вивернулося, з найнесподіванішого боку? Адже я ніколи не переставав любити Варику, навіть у той час, коли лежав на Ніці. І мою зраду ніяк не пояснити звичайною хвилинною розслабленістю або тотальною неможливістю терпіння. Зовсім ні! Тут, скоріше, Варіка останнім часом своєю незрозумілою мені поведінкою і дивними недомовками не залишила мені жодного стимулу для стримування своїх інстинктів. Ось моя «планка» терпіння і прогнулася... Нижче, як кажуть, нікуди... Ну а Ніка... Ніка... Ось так, одразу, однозначно, і не поясниш... Все так складно поки що... Але, мабуть, щось таке глибинне в неї вийшло закласти в мені. Нехай навіть я й не люблю Ніку. І не говорив їй про кохання, і не обіцяв нічого. Навіть навпаки, давав зрозуміти, що зайнятий я. Принаймні, поки що... Та й як можна за такий короткий термін полюбити іншу незнайому людину? Не заперечую, вона просто подобається мені, дуже подобається - це так!.. І, безумовно, безнадійно збуджує мене. Що казати, я й поводжуся з нею досить холодно. Не називаю ласкавими словами. Не виходять вони з мене. Поки що... Щоправда, вона не ставить мені докорів у цьому плані. Тонко розуміє, що мені зараз складно. І терпляче чекає свого зоряного часу. Класна вона дівчина, ця Ніка. Дуже недурна. Саме така, яку мені й треба. Майже як Варіка. Але ні, Варіка, звісно, це - унікум. Ну, а так, хіба мало, хто може мені подобатися? Он, скільки ходить навколо красунь, і не менше Ніки стражденних, які шукають кохання... То що, з усіма входити в близький контакт? Це ж смішно!..

        А ось із Варікою, чую, чекають серйозні розбірки. І виправдань у мене - рівно «нуль». Навряд чи вона пробачить мені Ніку. А змовчати про неї, я не зможу. Не вмію я брехати. Тільки де та зустріч, коли вона трапиться?! Сумніваюся, що скоро... От цікаво, а як там ВОНА себе відчуває?.. За своєї знову мною відкоркованої жіночної чуттєвості?!... Пам'ятається, часом потреби в неї виникали куди крутіші за мої!.. А раптом уже зараз, цієї хвилини, у неї йдуть інтимні процеси в організмі по наростаючій?!... Адже чудово знаю, довго триматися їй не призначено - специфіка її фізіології не дозволить терпіти нескінченно. Відсутність чоловічих гормонів для неї рівнозначна повільній, але неухильній фізичній загибелі. Отже, рано чи пізно, зрада з її боку - хоче вона чи ні - неминуча. Все залежатиме лише від фактора часу.

         Ех, Варіко, Варіко, яку ж дурість ти зробила, коли поставила свою кар'єру в МДІМВ вище за наше Кохання! Ну вчинила б як Ніка... Та ж пішла собі спокійнісінько на навчання в сільгоспінститут. Адже вона теж не дурна, і теж бойова медалістка. Але ж Варіці запросто можна було і в місцевий педінститут піти... Є там факультет інязу. Стала б гарним перекладачем, наприклад. Ну, чим не професія? І поруч би були завжди, на очах одне в одного. Що ще треба було їй? Якихось особливих гострих відчуттів? Так їх і тут у надлишку знайти можна. За великого бажання. Ні, все-таки тут явно щось інше... І про це інше зовсім не хочеться думати. Але як же жити-то далі?!... Зовсім задовбала мене ця невідомість!..»

      Однак довго кайфувати не довелося. Чи то від неабиякої дози благородного напою, чи то від наслідків минулої малосонної ночі з накопиченою в організмі втомою від попередніх прожитих днів укупі з сьогоднішнім нервовим початком дня мене почала прихоплювати нестримна хвиля сну. Я перемістився з балкона на кухонний диванчик, зручно примостившись на бік і підклавши під голову долоньку, остаточно затих у милостивому стані...