Мореас Фрост

                                   Т Р И Л О Г І Я   «М О Р Е Х О Д К А»

                            Книга II. «ДІТИ ЛЕЙТЕНАНТА ШМІДТА»

                                                                             «Прийшов, побачив, переміг»

                                                                                                    (Гай Юлій Цезар)

            Розділ І.  «СІЦІЛЙСЬКИЙ ЗАХИСТ» (вступ, спроба номер «два»)

                                   Частина 1. Входження в «Тему»

*... Піщаний берег моря. Біля моїх ніг - туша переможеного ворога. Тріумфально підносячи руки до небес на знак подяки всемогутнім богам за милостиво набуту фортуну, утримуючи в лівій - свою разючу зброю - держак із прив'язаним до нього довгим гострим ножем, а в правій - відсічений хвіст переможеного ската, я гучно оголошував найближчі околиці радісним переможним кличем...*

       Мати наполегливо трясе мене за плече, намагаючись привести до тями.

       - Синку, вставай, піднімайся, пора вже, на автобус запізнишся!..

       Мій черговий віщий сон, хвала Господу, обірвався на самому кінці його фінальної картинки - солодкій переможній ноті...

       Свідомість знаходилася насилу. Усе ще перебуваючи під враженням і в запалі битви, силкувався пригадати, яка це була за рахунком моя перемога?.. Але не пригадувалося. Адже траплялися й поразки. Підрахувати було неможливо - поєдинків набралося чимало. І кожен був по-своєму важким і особливим. Але головне - результат! Головне - перемога! Цей сьогоднішній сон чимало підбадьорив і заспокоїв мене, налаштовуючи на позитивну хвилю. Він був явно «в руку».

       Однак піднімався я чомусь тяжко. Наполегливо навіювалося враження, ніби на риболовлю збираюся. Так рано зазвичай доводилося не спати лише в подібних випадках. Ну, якщо не брати до уваги місячної давності проводи Варіки в Москву. Але ж і справді збираюся їхати вивуджувати жирну «рибу». І думки потихеньку почали перемикатися на майбутню поїздку...

       Напередодні, з початком серпня, погода почала дещо змінюватися, можна сказати, активно псуватися. На зміну безпробудній спеці прийшло деяке відносне сезонне похолодання, задули характерні для коновки літа вітри. Ні-ні та накрапав дощик. Сьогодні зранку ця погодна свіжість виразно відчувалася. Стояла низька хмарність, було похмуро. Йшов, злегка їжачись...

       За час моєї місячної відсутності на автостанції нічого не змінилося. Навіть автобус підрулив до перону саме той, який «вкрав» у мене мою Варіку. Я без зусиль упізнав його за характерною невідпорною ознакою - тріснутим лобовим склом. Купивши в касі квиток і зайнявши місце саме те, де, від'їжджаючи до столиці, сиділа вона, я мимоволі замислився про дивну магію цифр.

       «Так, безумовно, «трійка» - це завжди була моєю улюбленою цифрою за всіх часів, утім, як і колір - синій чи блакитний. Однак щось у цьому є!

        Варіка рівно на три місяці старша за мене. Саме третього липня ми тут, на пероні, з нею розлучилися. І тепер знов-таки рівно через місяць, третього серпня, я їду «закидати вудку» в мореходку. Чи не занадто забагато виходить збігів у моєму житті? От би ще збіглося моє прийдешнє вечірнє повернення з Херсона з її довгоочікуваним приїздом! Давно пора б їй припинити випробовувати моє безмежне терпіння! Не московськими ж видами насолоджуватися там?!... Їй-то самій яке - стільки часу животіти на самоті на чужині?!...».

       Ця несподівана поїздка до Херсона стала для мене першою за весь час проживання в Генічеську, якщо, звісно, не брати до уваги «свіжий» вояж до Москви з батьком на вступ до військового училища, і взагалі перша самостійна в моєму житті. Відриватися від дому наодинці, ще не доводилося. Але все колись трапляється вперше, а отже, викликає інтерес.

      Десь після півгодини поїздки погода почала налагоджуватися. Вітер розігнав низькі, густі хмари, виглянуло бажане сонце. І відразу на душі стало веселіше.

      Дивлячись на пропливаючі за вікном мальовничі пейзажі, мимоволі замилувався ними. Сувора геометрія до горизонту розораної ріллі після зібраного врожаю чергувалася жовтизною ще неприбраних безкрайніх соняшникових ланів, які милували око, а помідорні та баштанні поля, що продовжували вигоряти під палючим сонцем, перемежалися дозрілими виноградниками та плодоносними садами. Часом миготіли невеликі хутірки з картинно доглянутими будинками і дворами, залиті по самі верхівки дахів пишною зеленню плодових дерев, і більш солідні поселення - вже по обидва боки дороги. І знову поля, поля, поля, без кінця і краю...

      «Однак, що не кажи, наскільки ж величезна наша Херсонщина! Дивлячись на карту, настільки гостро не осягаєш її масштабів. Майже п'ять годин їзди до обласного центру, нехай навіть і з невеликими зупинками в дорозі в проміжних райцентрах. Простір, мабуть, куди більший за Нідерланди буде. Вже з географією я в ладах. Не дарма «Грамотою» з предмета школа винагородила. Цілком карта світу в голові вміщається. А якщо всю Україну взяти, то божевільна за розмірами республіка виходить!» - гордість пробила за безмежні простори Батьківщини.

      ... А ось і славне місто Херсон, власною персоною. Зрозуміло, не Москва. Все - незрівнянно більш ніж мініатюрніше і скромніше. Автовокзал примостився в безпосередній близькості до залізно-дорожнього вокзалу і зовсім не вражав своїми розмірами, виходячи з його обласного статусу. Новий автовокзал поки що перебував у проектах архітекторів. Невелика за розмірами двоповерхова будівля більше скидалася на районну автостанцію. Скупченість транспорту на прилеглій території - надзвичайна. Не дуже-то розгуляєшся тут, місця замало. Звідси і люду, що від’їжджали та прибували - прірва. Тим паче що залізничний вокзал - ось він, красень, у своєму первозданному, історичному образі з одвічно милим годинником на верхівці фасаду, над ступінчастим входом. Стоїть обличчям до центру міста, даючи початок проспекту Ушакова - головній вуличній артерії міста, що стікала своїм другим кінцем далеко-далеко вниз, до центральної набережної ріки Дніпро. Для транзитних пасажирів близькість обох вокзалів - незаперечна зручність. Ось тільки жителям п'ятиповерхівок, що межують з автостанцією, можна лише поспівчувати - сморід вихлопних газів і людський гомін стоять немилосердні.

     Одразу зметикував, що проспект Ушакова йде кудись далеко вглиб «мегаполісу» і, найімовірніше, проходить через центр міста. Інших солідних вулиць у прилеглій до вокзалів зоні не спостерігалося. Цілком резонно, перейшовши Привокзальну площу, однак все ж зайвий раз уточнивши у першої ж тітоньки, яка трапилася на моєму шляху, як краще дістатися до знаменитого морехідного училища (хто ж із місцевих не в курсі?), я вскочив у найближчий тролейбус, що підійшов до зупинки. Щоправда, під час розмови з'ясувалося, що мореходок тут, виявляється, дві. Одну з яких прозивають «Централкою» - морехідне училище імені лейтенанта Шмідта Міністерства морського флоту, ймовірно, через те, що вона розташована в самому центрі міста, куди мені і треба було. А інша, звана в народі «Тюлька» (лагідніше - «Рибка»), що розташована значно далі від центру, недалеко від мосту на острівський район, - Морехідне училище Міністерства рибного господарства. Тож язик не тільки до Києва, а й до потрібної мореходки без особливих зусиль доведе.

       Перше моє враження про Херсон, яке в подальшому лише зміцнилося, виявилося найблагодушнішим. Приємно компактне, затишне і неймовірно зелене місто, буквально потопало в зелені дерев і численних парків. Через їхню гущавину мені якраз і не вдавалося толком нічого розгледіти за вікном. Єдине, що я зрозумів, це був район міста ще тієї, старовинної, історичної, Єкатерининської забудови. Бо будинків вище трьох поверхів не спостерігалося. Та й будови здебільшого були «різнокаліберні», не схожі одна на одну. Лише подекуди вкраплялися сучасні панельні та цегляні п'ятиповерхівки, а в глибині місцями миготіли дев'ятиповерхівки.

       Довго вдаватися до споглядань і мудрих архітектурних умовиводів не довелося. Проїхавши центральну площу міста під назвою Свободи, яка залишалася зліва, з її традиційними обкомом партії та пам'ятником «великому вождю» (В. Леніну), а навпроти, з правого боку, кінотеатр «Україна», який гордо підносився своїм монументальним виглядом з круглими «грецькими» колонами, на наступній, п'ятій за рахунком зупинці (мені знову ж таки вчасно підказали), зістрибнув на землю.

       Виявилося, що я фактично вже на місці. Залишалося тільки проспект перетнути.

      Корпус знаменитої мореходки знаходився на самому перехресті і був кутовою будівлею, але не тільки. Він складався з двох крил. Одне з них розташовувалося вздовж проспекту Ушакова, а інше - не менше - продовжувалося вулицею Перекопська. Тут же, до торця будівлі примикали в'їзні ворота у внутрішній двір із КПП (контрольно-пропускний пункт). Досить компактна будівля в три поверхи (четвертий - цокольний), привабливої архітектури, що розташовує до себе увагу, з пристойним видимим натяком на причетність до відповідної спеціалізації - морської тематики. Бо по верху, вздовж обох його частин, будівлю прикрашали численні ліпні якорі, соковито виділяючись своїм штатним чорним забарвленням. Центральний вхід до знатного закладу, що дивиться прямісінько на перехрестя, на даху був прикрашений солідного вигляду куполоподібною конструкцією (виявляється, обсерваторія) з високим флагштоком із прапором Міністерства морського флоту на ньому. По обидва боки від входу, в безпосередній близькості до тротуару, свіжо милували око своєю фундаментальною натуральністю два середніх розмірів суднових гребних гвинта з чотирма лопатями. Однією парою вони вертикально впиралися в гранітні плити під ними і відливали характерним відтінком бронзи, що приємно жовтіла на сонці. До них під нахилом були привалені також середніх розмірів справжнісінькі корабельні якорі, пофарбовані тією ж традиційною чорною фарбою. Газони, що примикали до зовнішнього периметру будівлі, із зовнішнього боку окантовувалися значного вигляду і такими ж чорними якірними ланцюгами. Вони разом зі згаданими гвинтами і якорями створювали єдиний закінчений тематичний ансамбль, ненав'язливо, але однозначно навіваючи романтичні настрої. Тут вже точно не промахнешся в пошуках, ніяк не проскочиш повз. З лівого від вхідних дверей боку в скромній рамці красувалася іменна табличка - на синьому тлі з білими літерами - з назвою в три рядки українською мовою: «ХЕРСОНСЬКЕ МОРЕХІДНЕ УЧИЛИЩЕ ММФ СРСР імені лейтенанта П.П. Шмідта». З правого боку - точно така сама - тільки по-руські.

    Масивні, з міцного дуба, дерев'яні двері елітного вченого закладу практично не зачинялися. В обох напрямках в основному метушливо снувала нескінченна кількість молодих цивільних осіб. Зрозуміло, абітурієнтів - моїх майбутніх конкурентів. Але крім тих, хто входив і виходив, на очі потрапляли і курсанти, приємно відзначити, в примітній і легко пізнаваній формі (білий верх, чорний низ, розділені форменим ременем з блискучою на сонці мідною бляхою з якорем) з гюйсами на плечах та кашкетами, що пестили погляд, і, ймовірно, викладачі з цікавими погончиками (шевронами) на білих формених сорочках, а також офіцери у формі військово-морського флоту.

       Вдосталь помилувавшись зовнішньою атрибутикою, я, нарешті, зважився на проникнення в саму будівлю, вливаючись у загальний потік тих, хто заходить. «Поборовши» невеликий затор на вході (двері були двостулковими, але задіяна була лише одна стулка), просочився всередину. Це виявився невеликий, але досить просторий із високою стелею хол. Праворуч, на постаменті, у вітрині за склом, красувалися три прапори: Державні прапори СРСР і УРСР і Прапор училища. Ліворуч, у невисокій загорожі у вигляді літери «Г», розташовувався пост внутрішнього КПП, де несли охоронну службу офіцер і двоє курсантів (помічник чергового офіцера і днювальний). Зараз вони стояли недалеко від дверей, регулюючи потік людей, що заходили. Усі були з черговими пов'язками на передпліччі, тільки різними за кольором. Усіх цивільних, здебільшого молодих хлопців, на кшталт мене, відразу зупиняли, допитуючи і вирішуючи, пропускати далі чи ні. Я, звісно ж, був не самотній. І, ясна річ, усіх нас цікавила «Приймальна комісія». Тому нас швиденько розвернули і скерували до іншого, другого навчального корпусу. Виявляється, я сунув свій ніс у перший навчальний, він же - головний корпус, де, крім навчальних аудиторій, у правому крилі першого поверху розташовувалися адміністративна та інші служби закладу. То-то я спочатку задумався, щось аж надто компактним виходить заклад, навіть, якщо додати сюди цокольний поверх. Куди ж тут вміститися багатокурсовому контингенту, що навчається, і тим більше не за однією спеціальністю? Тепер усе остаточно прояснилося й схаменулося.

       Другий корпус училища розташовувався зовсім поруч, метрів за 150 від першого, трохи нижче, по тому ж проспекту Ушакова. Уже від першого корпусу проспект полого починав свій спуск вниз, до центральної Дніпровської набережної. За своїм компонуванням другий навчальний один в один був схожий на головний корпус. Теж був «Г»-подібним, з в'їзною брамою у внутрішній закритий двір з боку провулка. І зовні фасад теж був прикрашений, щоправда, дещо скромніше, лише якорями, але значно більшими за розмірами, що стояли приваленими до стіни на високому ґанку по обидва боки від сходинок. Там же, по обидва боки від дверей також висіли такі ж самі іменні таблички з назвою училища. Підійшовши до будівлі, праворуч на фасаді біля ганку я побачив велику розтяжку з написом «Приймальна комісія». Усередині також тримали вахту курсанти з пов'язками на рукавах. Але їхніх послуг ніхто не потребував. «Комісія» була обладнана дуже доречно, безпосередньо у вхідному холі.

       Зайшовши, озирнувся. Лівий бік стіни перекривала низка об'ємних шаф, перемежовуючись сейфами, а попереду них вишикувався ряд довгих столів, заставлених діловими паперами та канцелярським приладдям. За столами сиділи виключно панянки, переважно молоді. Біля протилежної стіни знаходився високий і довгий, на всю довжину залу, стелаж, де було виставлено плакати з різними типами суден і стенди з певною тематикою за всіма спеціальностями, яких навчають, з великими барвистими фотографіями за кожною конкретною спеціалізацією. Мабуть, їхнє призначення - якомога об'ємніше і глибше охопити, ознайомити і найвиграшніше «зачепити» майбутніх потенційних кандидатів у курсанти. Але перше, що мені впало в око, - над стендами довгим шлейфом через усю стіну красувалася розтяжка з гордовитим написом великими літерами: «Херсонське морехідне училище ММФ СРСР імені лейтенанта П. П. Шмідта. Нам - 138 років!», а під ним, над плакатами - трохи меншими літерами - «У морях - наші дороги!».

     «Загалом, звісно, далеко не дитячий вік. Солідний заклад», - тут же шанобливо відгукнулося в мені.

       Зрозуміло, за моєю душею поки що не було остаточної конкретики щодо майбутньої спеціалізації, хоча від самого початку я готував себе до судноводійської стезі. Вона була мені ближчою за духом. Проте все ж, побіжно пробігши очима по всій «картинній галереї», не став гарячкувати, «здаватися» відразу. Був сенс приділити більш прискіпливу увагу стенду. Тому вирішив спочатку придивитися пильніше, про що віщають ці самі фотки і плакати. Зрозуміло, я був відвертим «чайником» у всій цій своєрідній морській специфіці. Однак зовсім не завадило хоча б у загальних рисах спробувати вловити, зрозуміти, за можливістю охопити своїм скромним розумом, що взагалі підноситься майбутнім потенційним мореплавцям на огляд? Як я відразу визначився, надто вже напружуватися з вибором нашому братові тут не доведеться. Суто морських професійних спеціальностей, а тут навчали саме таких, існує у світі всього-то чотири. І, слава Богу! Було б їх більше, то й прогадати або загубитися в них, нічого б не коштувало. Як усе просто, однак!

       Але всупереч видимій простоті, процес із вибором спеціальності, у який я з головою негайно занурився, мені явно починав «подобатися». Задіявши весь свій мозковий резерв і закликавши на допомогу убогий (практично нікчемний) життєвий досвід, підключивши безмежну уяву (ось тут я - герой!), взявся за глибинний аналіз, пішовши по черзі по кожній окремо, як то кажуть, за списком.

     Почав із першої, що ліворуч - «Навігація і водіння морських суден», простіше кажучи, штурманської справи.

       «Ну, тут більш-менш усе зрозуміло і без картинок. Приблизно те ж саме, що я роблю вдома, сидячи біля керма на моєму баркасі. Тільки масштаб незрівнянно більший. Дивись, які лайнери піднесли на фотках!... А рульове колесо яке, з рогатинами, примітне!.. Загалом, зовсім не кволо! І цілком пристойне заняття. Так, прямо сказати, не курна робітка. Не дарма я давненько націлився на цю справу!» - на досить оптимістичній ноті закінчив я свій перший умовивід.

       Далі перемістився до стенду «Експлуатація суднових силових установок», по-іншому, суднові механіки.

     Мені одразу пригадався спогад дворічної давнини, коли ми з друзями, зазнавши лиха на баркасі в морі, «вдало» ремонтували нещасний моторний карбюратор. Ремонту - нуль. Зате руки в мого дружка Синиці тоді були по лікоть у мазуті. А ще двоюрідний братуха іншого мого корефана Жолудя - моторист на сейнері - свого часу досить мальовничо «розкладав» нам усі чудні «принади моторного життя». «Тупі» й «бездушні» механізми мою романтичну натуру ніколи не «зігрівали», хіба що в разі гострої необхідності, і то лише по верхах.

    «Ось тут якраз і думати нема про що. Можна сміливо закривати цю сторінку, особливо не заглиблюючись у подробиці», - зовсім резонно міркувало мені.

     Наступна на черзі спеціальність - «Електрообладнання суден і автоматика» - суднові електромеханіки.

     Вже з чим із чим, а з електрикою я ніколи не був дружний. Пригадався мій зовсім свіжий, невдалий досвід - завалив іспит з фізики у військовому училищі, де саме на електриці і зрізався. Коли цей розділ проходили в школі, взагалі прохворів, повний був провал у мізках.

       «Ні, це теж зовсім не те, що треба. Ну явно не для мене. Навіть гірше, ніж судномеханіки. Там хоч у руках можна дещо потримати, помацати... Або приєднати одне до одного... А тут - електрика! Як ти її помацаєш? Ні, не піде, викреслюємо! Однозначно!» - категорично, але відверто справедливо.

     Залишалася остання спеціальність - «Судновий радіозв'язок і електро-радіонавігація».

      Тут навіть моя безмірна уява виявилася абсолютно зайвою. Суцільна біла пляма. Хіба що згадувалися деякі уривки з кінофільмів про війну, про ті ж самі полярні арктичні пригоди і про шпигунів, де чулися якісь незрозумілі уривчасті пискляві звуки під час роботи радистів-розвідників на їхніх портативних радіостанціях або мужніх полярників у їхніх страшних льодових експедиціях. І на цьому мої нікчемні пізнання в радіозв'язку закінчувалися. Не кажучи вже про чорт-те яку «електро-радіо-навігацію». Що це таке, і з чим її їдять? Хоча...

       «З одного боку, «не знаю і не чув», звісно, не означає, що це зовсім уже погано. Для того і набирають сюди народ, щоб навчити «і знати, і чути». З іншого боку, дивись, як на фотці затишно почуваються радисти у своїй радіорубці. Прилади якісь мацають, щось вмикають, мабуть... Одним словом, чаклують над чимось... Ну і, зрозуміло, тепло, світло і... як то кажуть... А зовні, дивись-но, все - в льодах. У принципі, певний резон є. До того ж теж ніби не вугілля в шахті «вигризають»... Що ж, цілком можна брати як резервний варіант», - так, у плані практичності мені було ніяк не відмовити.

        Що більше я занурювався в розлогі міркування і поки що для мене досить каламутні «плюси» і «мінуси» двох стратегічних напрямків своєї можливої прийдешньої профорієнтації, а значить, і подальшої життєвої долі, то дедалі більше я сам себе заплутував. Минула вже ціла година, як я зніяковіло і в нерішучості тупцював біля обох стендів, судорожно перебігаючи від одного до іншого, так і не наважуючись зупинитися на конкретиці...