Мореас Фрост

                                  Т Р И Л О Г І Я  «М О Р Е Х О Д К А»

                              Книга II. «ДІТИ ЛЕЙТЕНАНТА ШМІДТА»

                                                               «І вічний бій! Спокій нам тільки сниться!»

                                                                                   (А.Блок, «На полі Куликовому»)

                             Розділ ІІІ. КАРАНТИН (шалені перипетії дебюту)

    Близьке побачення таки відбулося, причому в

найкращих їхніх колишніх традиціях, тільки ось

подальший перебіг подій для Головного Героя

виявився не настільки ж яскравим та корисним 

                                Глава 3.5. ПРИСТРАСТІ ВСІХ МАСТЕЙ

                                 Частина 2. За Все Треба Платити

       ... Відверто і безмежно нахабно здійснивши вилазку назовні через КПП навчального корпусу під час перерви між другою і третьою, завершальною, годиною сампо, я знайшов Ніку біля того самого «нашого» місця, біля воріт (але, до речі, замкнених) тієї самої установи, де ми вчора з нею настільки вдало і пам'ятно «солодко» усамітнювалися. Я всього лише не повернувся з дзвінком на останню годину занять в аудиторію. У нашому розпорядженні була, глибоко кажучи, майже ціла година часу, з урахуванням перерви. А оскільки будинок Ніки був за дві хвилини ходу від розташування навчального корпусу, то для нас, вважай, це був чистий час побачення. Чудово розуміючи, що цілком усвідомлено йду на порушення внутрішнього розпорядку, тобто на найнатуральнішу «самоволку», я, просто кажучи, піддавшись чарам Нікі, безсоромно поплив за течією, відпустивши всі можливі «гальма», безсоромно «завісивши» на всі ймовірні несприятливі наслідки, які можуть настати для мене. Іншими словами, безумовно, я відчайдушно ризикував.

       Ніка сьогодні була в приголомшливо шикарному брючному костюмі з легкої шовкової тканини кольору бузку. Виглядала, чортівка, карколомно незрівнянно, до божевілля спокусливо і сексуально. Просто очей не відвести. Як же легко і спритно вона заманювала мене у свої любовні тенета, покірливо і безсоромно брала мене у свій «медовий» полон!..

       Уже хвилин п'ятнадцять вона нетерпляче нервово тупцювала неподалік від КПП, чекаючи моєї появи. Побачивши, кинулася назустріч, на ходу чмокнувши мене губками, і, взявши під руку, не гаючи часу, розвернула в напрямку до свого будинку.

       «Молодець яка! Розуміє, що час працює проти нас. Ніяких тобі відступів і зволікань...» - подумалося мені на ходу.

       Ми мало не на крилах летіли до її «покоїв». На крилах любові, звісно.

      - Слава тобі, Господи, Славчику, як це чудово, що ми знову удвох, любий! Я вже поки тут вистоювала й виходжувала в очікуваннях, так уся здригнулася й переймалася, чи вдасться тобі вислизнути?!.... Після нашого швидкоплинного вчорашнього побачення я просто знемагаю лише від думки про тебе і нашу сьогоднішню зустріч!... Ледве дочекалася вечора!.. - захекано, майже на бігу, але з величезною радістю і натхненням тараторила моя сексуальна «пустунка».

       «Але ж як правильно сказала, саме «вислизнув», чорт би побрав усі ці стрьомні справи!.. - одразу вихопив найсокровеннішу сіль з усього, нею висловленого. - Поки що, так, вдалося, але ось чим воно вивернеться зовсім скоро, коли треба буде назад прослизати, одному богу відомо!..» - заклопотано, але не настільки радісно, як Ніці, чомусь подумалося мені в цей момент, але все ж таки озвучив для неї зовсім інші думки.

       - Ніко, сонце моє, ну, а якби я не прийшов?.. Ну, не зміг би, наприклад?.. От що б ти робила тоді?

       - Дорогий, не треба нам таких відверто утопічних прикладів, я б просто померла від горя і туги!

       Ми вже піднімалися давно і чарівно знайомими сходами в під'їзді до її дверей. Ніка, не втримавшись, влаштувала мені відверто спекотну «прелюдію». І без того наповал вражений її фантастично чарівним антуражем і передчуттям швидкої казкової любовної феєрії, до якої і сам готувався ледь не з минулої вчорашньої недовгої зустрічі, я перейшов до найактивніших «бойових» дій, навіть не чекаючи близького домашнього комфорту, лише за якийсь метр перед не відчиненими поки що господинею дверима. Тим паче що в «готовності» Ніки можна було й не сумніватися. Її нижній елемент білизни - хоч вичавлюй. Та й навколишнє оточення у вигляді парапету з потужними широкими дерев'яними поручнями і тонкими, зручними для рук різьбленими підпорами та перекладинками, та ще й хоч і невисокого, але просторого за розмірами столика, на кшталт журнального, на самому верхньому майданчику, сприяли безмежному втіленню найвитонченіших сексуальних фантазій...

       ... Безсовіснішим чином розкидавшись «розжареними» від захмарних любовних «тортур» мокрими тілами в усій їхній навстіж розхристаній пишноті поз, лежали ми на знаменитому ліжечку Ніки, гостро переживаючи черговий затуманений за рахунком оргазм...

       - Славчику, коханий мій, ну чому мені настільки чУдно з тобою, що, ось здається, вкотре я не витримаю такого напливу «щастя» і помру наповал?! Як тобі вдається настільки майстерно маніпулювати моїм тілом, що я відчуваю неземне блаженство кожною його клітинкою?! - міцно притискаючи до своїх грудей мою мокру від сексуальних безчинств голову.

        - Ну, Ніко, рідна, ти вже ставила мені ці запитання, і не раз, наскільки я пам'ятаю. Мені нічого тобі додати більше... Ми дуже підходимо одне одному сексуально. Але, звісно, це ще не все. Точніше, далеко не все. Адже чим відрізняється механічний секс від повноцінних любовних сексуальних стосунків?.. І тут ключове слово - «механічний», а значить, бездушний... А в нас виходить зовсім інше. У нас він - вдумливий, одушевлений, вселенський, якщо хочеш...

    - Так-так, я б так і сказала - космічний, якийсь приголомшливо божевільний, неземний! Але чому, скажи мені?!

      - Але ж усе просто, Ніко! Тому що, якщо під час усього процесу думати лише про своє задоволення, то й виходить - віддача для партнера мізерна. Є тільки сама процедура, голий акт, механічне дійство. Немає того натхненного захмарного коефіцієнта корисної дії, що дозволяє людині «горіти»... А ось зовсім інша річ, коли ти прагнеш, крім самого процесу, спіймавши високу «хвилю» свого партнера, ще більше піднести, розкрутити на повну котушку, то тоді ця сколихнута тобою «хвиля» захоплює і накриває повністю і тебе, надаючи додаткових яскравих соковитих фарб і твоїм відчуттям. Коли тобі вкрай важливий ще й результат твоїх «творчих старань», тоді й виходить щось, що називається обопільним нищівним екстазом. Ми обидва його творці. Але остаточної, незрівнянної ейфорії ніколи не досягти, якщо немає проявів Любові до партнера або на крайній випадок закоханості, саме справжніх близьких людських почуттів. В іншому разі все зводиться до автоматичного сексу заради сексу, елементарне скидання гормонів, суто тваринне задоволення. Ще раз підкреслю,в се гранично просто, Нікушо! Любити треба одне одного! І всього-то...

       - Славчичку, так значить, ти мене кохаєш, і завжди кохав, з першого нашого разу?!... - Ніка навіть підвелася в ліжку і навіть рот залишила прочиненим.

      - Нікусю, ну знову ти за своє!.. Ти ж не плутай справжнє кохання з притаманною йому кровною близькістю духовних ідеалів із простою закоханістю. Можна, звісно, і по-справжньому не кохаючи, мати чудові вдумливі любовні стосунки з партнером, коли вони одне одному поки що лише подобаються, дуже-дуже симпатичні, просто ще не встигли досягти тієї найвищої точки в їхніх стосунках і не підійшли у своєму розвитку до цілковитого порозуміння та консенсусу за всіма життєвими позиціями. Адже справжня Любов приходить пізніше, з часом. Але чуйна людська взаємодія, ніжна взаємна прихильність одне до одного - це те, без чого не буде гармонії і в їхній сексуальній близькості і, зрозуміло, самої Любові в їхньому подальшому житті.

       - Боже мій, Славчику. Який же ти розумничку в мене! Але я, мені здається, вже давно безнадійно кохаю тебе... Ти хіба цього не помічаєш?

     - Не знаю, Нікусю, нічого поки що не можу сказати певного про твоє кохання до мене. Але от про себе, повторюся лише, як я тобі вже колись казав, можу повторити, що ти мені дуже, дуже подобаєшся як людина, як жінка, і стаєш дорогою, та й узагалі... ти мені цікава. Але я тебе ще настільки незначно мало знаю, ще минуло зовсім не багато часу, як ми з тобою разом. Але ж бажано було б знаходитися ближче одне до одного і зустрічатися частіше, щоб кожному реально оцінити свої почуття і виділити достоїнства свого партнера, «затерти» для себе його недоліки, самому намагатися бути кращим, гіднішим... Ще багато чого треба нам удвох пройти, освоїти, щоб наблизитися до того моменту, коли приходить розуміння, що далі нам одне без одного просто не жити на цьому світі. Саме так я все це собі уявляю, дорога моя Ніко.

       - Філософ, ти, Славчику! Мій улюблений і «солоденький» філософ! - з цими словами вона знову застрибнула на мене зверху і прилаштувала свої «цукрові» губки до мого вже благодатно «сплячого звабителя», неабияк стомленого від бурхливо пронеслої лавини ласк , що бурхливо пронеслася по ньому, дуже скоро невідворотно наблизивши чергову п'янку феєрію чуттєвої сонати нестримного кохання...

     ... З усією своєю наполегливою невблаганністю поспішала остання десятихвилинка нашого, на жаль, не безрозмірного, безантрактного «спектаклю», що безповоротно наближався до свого кінця.

      - До речі, Нікусю, я давно вже хотів тебе запитати... Ми ось із тобою давненько і досить-таки інтенсивно, що називається, відчайдушно «живемо» на повну... Не боїшся ненароком «залетіти»?.. Чи ти якимось способом оберігаєшся? - уже спішно одягаючись, запитав я.

         - Ти, Славчику, не переживай за мене... Я ж не якась безголова малолітка, зовсім «зелене» дівчисько. Ще за колишнього «свого», років зо два тому, протизаплідну «спіральку» поставила. А це, можна сказати, майже 100-відсоткова гарантія. До того ж періодично до гінеколога ходжу, оглядаюся. Я взагалі дуже ревно стежу за своїм здоров'ям. Тож будь-які «випадковості» зі мною не проходять.

        - Ну, що ж, я за тебе радий. Дуже розумний підхід із твого боку. Я тепер за тебе спокійний. Нічого більше додати. Вважай, і це питання «висвітлили», - цілком умиротворено підвів я риску під специфічною частиною нашої розмови.

        Як я не наполягав на протилежному, Ніка зголосилася мене проводити. Міцно обхопивши обома руками мою руку, вона йшла щільно пригорнувшись до мене, немов не бажаючи жодними долями відпускати від себе.

        - Славчику, любий, а завтра нам вдасться зустрітися, як ти дивишся на це? - з надією і благанням у голосі, промовила моя стражденна сподвижниця.

         Я цілком очікував це її одвічне запитання.

       - Нікусю, люба, ти навіть не можеш собі уявити, як мені цього хочеться, і вже, повір, ніяк не менше за тебе... Але, ти знаєш, за законом імовірності не можна нескінченно довго дражнити фортуну. Треба інший раз нехай навіть через вольовий імпульс змушувати себе зупинитися. Ось і нам треба б перечекати деякий час, зробити невелику перерву, паузу, злегка озирнутися в обстановочці. Я - не боягуз, але хоча б елементарною обережністю нехтувати в моєму становищі не варто. І потім, краєм вуха чув сьогодні, що, здається, завтра ввечері в черговий наряд заступаю на добу. Давай після нього і визначимося. Не сумуй, люба, час біжить швидко.

       - Це, напевно, для тебе він «біжить швидко», а я щодня хвилини рахую до нашої з тобою чергової зустрічі. Уся - як «на голках» від нетерпіння...

       За нашими розмовами я й не помітив, як ми майже впритул підійшли до КПП. До суворої дійсності мене повернув лікоть Ніки, яким вона кілька разів тикала мене в бік.

       - Славчику, це не твої товариші попереду стоять? Мені здається, якось не по доброму вони на нас дивляться...

       Я перевів погляд уперед, і... відразу обімлівши, призупинився. Метрів за десять стояли, ніби чекаючи саме на нас, бо з особливою прискіпливістю вдивлялися в наш бік, панове старшини - Панарін і його заступник Корабленко. Де їх носило і звідки принесло якраз саме в цей момент, це вже їхня особиста справа. Напевно, засранці, гуляли десь, і до кінця сампо підійшли до загального шикування для переходу в Екіпаж. Але в цю хвилину було й дурневі зрозуміло, вони чекали саме на нас. Конкретно мене, звісно, давно запримітивши й упізнавши. Хоч уже й досить темнувато на вулиці, але ліхтарі-то «горять» не хило, справно роблячи свою «чорну» справу. Виправдовуватися, а вже тим більше кудись різко ховатися, сенсу не було.

       «Так, ось вона - діалектика життя в дії... За все в ньому, що особливо приємно виникає, незмінно доводиться рано чи пізно розплачуватися», - блискавкою прошило мені мозок.

        - Блін, треба ж, так примітивно влипнути!.. Ну що сліпа муха - у павутину! Зовсім пильність втратив. Ось тобі, Нікуся, і відповідь на твоє одвічно риторичне запитання про нашу майбутню зустріч, люба. Мишоловка, на жаль, захлопується... Зараз обкладуть позачерговими нарядами по саме «не горюй». Адже як відчував, не варто було тобі проводжати мене до самих воріт... Тоді б ще був, хоч і гіпотетичний, але шанс викрутитися по мінімуму з цього ідіотськи несприятливого становища. А так... Мабуть, мій ліміт везіння вичерпався ще вчорашньою нашою зустріччю. Так, за все в цьому житті доводиться платити. Що ж, Нікусю, пішов я на «ешафот». Цілуватися не будемо, зараз це недоречно, щоб не «підлити бензину у вогонь» і не давати нікому зайву «поживу» для непотрібних розмов. Хоча, власне, і без того все і так гранично прозоро, як в акваріумі з підсвічуванням. Тепер хіба що заходь у «навчальний» вдень, якщо захочеш, або я за нагоди тобі зателефоную, коли зможу. Хоча... навряд чи в мене це вийде найближчим часом... Мимоволі доведеться на якийсь період затихаритися, «піджати хвіст»... Усе, бувай, люба!..

       - Так, милий, бувай! Ах, як шалено шкода!.. Славчику, але ти поки що не дуже впадай у відчай... Може, воно обійдеться не настільки згубно, як ти собі малюєш?.. - трагічно, з тугою в голосі квапливо промовила Ніка.

      Я нічого не відповів їй. Лише наостанок глянув на її не менш ніж моє страдницько-розгублене обличчя і, вивільнивши руку з «ланцюгів» Ніки, яка все ще перебувала в стані сум'яття, із сумною неминучістю зробив крок назустріч неприємній «невідомості».

       «Любиш кататися, люби і саночки возити», - ця приказка дуже доречно характеризувала поточний момент мого «порочного» незавидного буття.

      Старшини стояли, дивлячись на мене впритул, з посмішками, що не віщувало мені нічого доброго і приємного цього вечора.

       - Ну що, Морозов, знову ти?!... Казанова хренів, блін!.. Ні, ну ти бачив такого перця?... Наймиліший, чи не дуже часто за такий короткий час ми стали зустрічатися за різного роду обтяжуючих обставин? Я ж, пам'ятаєш, минулого разу по-батьківськи попереджав тебе, не нариватися до мене на рожен. Та й ти, мені здавалося, зовсім не дебіл начебто... Однак чи не занадто, козачок, ти зловживаєш моїм терпінням? - Панарін явно смакував свій «зоряний» момент.

       Але всупереч логіці речей у цей момент у мене не було до нього жодної краплі злоби. Адже настільки очевидний «прокол» - суто мій. Який сенс щось приховувати, вивертатися навиворіт? Та й сил душевних витрачати не хотілося. До того ж, як кажуть, повинну голову меч менше січе... Глядиш, виторгую хоч крапельку в плані поблажливості. І я, лише сумно зітхнувши, понуро промовив, хоча й не без іронії.

       - Мені нічого сказати, Михайле. Що є, те є... Винен... Буду виправлятися... Готовий послужити Вітчизні на будь-якій відповідальній посаді...

      - Ось це - правильно. Це уже по-нашому. Самокритика в нашій Вітчизні заохочується. Раз ти виявився настільки свідомою особистістю, обмежимося поки що навіюванням і... трійкою нарядів позачергово. Ще одна твоя подібна гастроль, і розмовляти будемо вже в іншому тоні та в іншому місці. Згоден?

     - Так точно! Є три наряди позачергово, товаришу старшино роти! - відкозиряв я, приклавши, як годиться, праву руку до козирка міци, віддаючи данину «Дисциплінарному Статуту».

       - Гідна відповідь для свідомого бійця, - задоволено зауважив Панарін і, давши зрозуміти, що наша «праведна» розмова закінчилася, до того ж зачувши, що народ вийшов на шикування і на подвір'ї панує гамір, додав.

       - А тепер, киш на шикування, і доповісти старшині групи про порушення дисципліни!

       Ці сволочні позачергові наряди, які я відпрацьовував через добу, укупі з низкою додаткових повсякденних обов'язків із різних робіт, від яких ніхто не звільняв, абсолютно вивели мене зі звичайної навчальної колії. Повною мірою примірявши на себе сорочку «народного страждальця», мій організм настільки втомився від них, як таких, а ще більше від загального недосипання, що думки мої про все на світі, зокрема й про Ніку, загубилися десь на далекому, завішеному густим, в'язким туманом плані. Відтепер у мене і думок не могло виникнути про якісь «ліві, потойбічні» демарші. Та й узагалі жодних думок не було. Навчання почало виходити з-під контролю. І якщо, припустімо, «Судновий радіозв'язок» і деякі загальні предмети якось ще примудрявся підтримувати на достатньому рівні, то із серйозних наук математичного плану конкретно «поплив». У такому напруженому ключі для мене, по суті, минув увесь залишок вересня, поки я, нарешті, трохи не оклигав, зухвало вчепившись у ці самі науки. Ніка за цей, майже двотижневий антракт - «сухий» для неї без наших інтимних «контактів» час - неодноразово провідувала мене в навчальному корпусі, постійно натикаючись на мою відверту «холодність» і хронічні «відводи». Я намагався втовкмачити їй прості істини, але вона мене, відчував, розуміла дуже однобоко. ЇЙ - просто БЕЗУМНО, БЕЗДУМНО і БЕЗМЕЖНО ХОТІЛОСЯ, МЕНІ - ТАКОЇ якості життя і ТАКОЮ безрозмірно непомірною його ціною - НЕ МОГЛОСЬ (у сенсі, умозаключительно НЕ ХОТІЛОСЯ)! Ризик, безумовно, - справа благородна, але й наслідки від нього - це було б аж надто надмірно накладно для мене. Дозволити собі ще один подібний «прокол», що незмінно загрожує в кращому разі черговою затяжною «нарядною» серією, було б, напевно, смерті подібно. Це б було за межею розумного. Я ж, як не крути, не курсант Вареник, зрештою... Це він, бідолаха, смиренно хронічно не виповзав із нарядів, надійно прописувався в них майже через день. А мені таке горе до чого?

       У перших числах жовтня нашого полку істотно прибуло - повернулися, нарешті, з «полів-городів» наші «колгоспники»-другокурсники. І одразу стало вельми шумно в Екіпажі. А заодно й легше в плані всяких ідіотських повинностей і робіт. Негайно в нашій стройовій підготовці забив новий струмінь. Почалися заздалегідь заплановані керівництвом марширувальні тренування до майбутнього Дня «посвяти» нас у курсанти у складі всього училища. Це шановане урочисте дійство було для всіх нас, і не тільки тих, кого посвячують, а й завжди, за всіх часів і для всіх без винятку курсів, великою хвилюючою подією і найголовнішим святом у році. Тим паче що воно незмінно приурочувалося до чергової річниці училища, зараз - до його 138-річчя. Як було заведено, святкували цю неординарну подію в другу суботу жовтня, цього року вона випадала на 14-е число. Цього ж дня для всіх нас, вільних від службових обов'язків, мала відбутися (нарешті!) ще одна важлива, знакова подія - відбутися перше офіційне звільнення до міста, що відкриває початок низки подальших за вихідними днями і, зрозуміло, за «червоними» датами в календарі.

       Ну, а поки що ми щодня, не шкодуючи і збиваючи в мотлох свої «гади», в елементах тренували, відпрацьовували на головній алеї парку ім. Ленінського Комсомолу весь перебіг майбутнього урочистого церемоніалу «Посвяти в курсанти»...

                      Кінець Глави 3.

                    Продовження в Главі 4.1...