Другий день нашого курсантського життя, уже буденний (а скільки їх іще попереду, страшно подумати!), розпочався за сценарієм, який ще не став звичним, але з кожним наступним прожитим днем стає традиційним.

      - Рота, па-адй-о-о-ом!!! - «турботлива служба» біля тумбочки позначила «больову» точку його відліку.

       Однак ворушитися ніхто в кубрику не поспішав. Сніданок тільки о восьмй. Здавалося б, можна було, і бажання неймовірне було, з півгодинки ще покочевряжитися в ліжечку. Та не тут-то було! Спочатку до нас на «вогник» зазирнув Дід (наш дорогий старшина), ґрунтовно розворушивши нас і нагадавши про наш «обов'язок» перед Вітчизною, на що ми, тим не менш, відреагували вкрай мляво. А слідом за ним, побачивши нашу нахабну неповагу до Його Величності Статуту, вже наш «шановний» і «великий» шахтарський «герцог» Михайло Конов, оскаженілий, рявкнув.

       - А, ну, встаємо, засранці! Якого хріна розніжилися?! Це вам не вдома, на печі, у мамки під спідницею!

       І, зрозуміло, щоб уникнути надмірно непотрібних неприємностей, ми все ж вирішили заворушитися, майже дружно потягнулися до зрозумілих місць загального користування. До того ж сьогоднішній черговий по кубрику, а це був Пантюхов, мав до шикування роти на сніданок встигнути зробити мокре прибирання в кубрику. Напередодні в усіх групах було роздано по кілька комплектів приладобудівних матеріалів - відра, швабри і ганчір'я - по одному комплекту на кожні два кубрики. Вранці за них йшла «війна» у прибиральників, хто вперед...

    Як я вже згадував, «поважні армійці» наші «випадали» з усіх «добровільно»-примусових робіт, як за загальним розпорядком, так і в межах своїх місць проживання - кубриках. Та вже, нікуди не дінешся, «кістка біла» так і випирає, просто неймовірно!.. Мабуть, «бєспрєдєл» у наш життєвий уклад, через специфіку диктату наших високо вельможних «дембелів» був привнесений і закладений у наше буття кимось «неймовірно розумним» від самого початку. І скасовувати його або хоча б пом'якшити, ніхто не поспішав. Принаймні, з боку керівництва. Ми, вчорашні школярі, тим паче щось у цьому підступному плані змінити докорінно, зрозуміло, не могли. Поки що. Тому щоденне прибирання в кубрику, природно, лягало тільки на нас, молодих, поки трьох, у порядку черговості. Тепер-то нам стало зрозуміло, чому всіх «армійців» розподілили по кубриках пропорційно, тобто по одному - в кожен. Це, і дурневі зрозуміло, наші неофіційні наглядачі на місцях, у кубриках. Ну як же без них?!...

   Пунктуально дотримуючись, тут вже можна відверто сказати, безкорисливих заповітів мого турботливого, доброго «друга» Жоржа, я ще вчора вдень зробив зі своєю робою потрібні маніпуляції. Відмочивши одяг як слід, не віджимаючи, вивісив його відсихати на спинки сусіднього, порожнього ліжка. Так він і провисів весь день, що залишився, і всю ніч. Однак вранці виявилося, що вона до кінця так і не досохла. Довелося злегка вологу нап'ялювати на себе і так і ходити, поки сама на тілі не просохла, хоч це було не зовсім приємно. Благо, ще стояла тепла погода. Але рецепт Жорика виявився бездоганним. Злегка втративши в кольорі, роба моя набула досить соковитого відтінку яскравого синьо-блакитного неба, зате стійкого, і помітно контрастувала в приємний бік із похмуро-синім кольором первозданного одягу решти групи. Про ювелірне Жорине око - і згадувати не варто було б. Бо навіть підшивати що-небудь, причин не було.

        Цього ранку моя голова працювала супер справно. Прекрасно пам'ятаючи про борг, що залишився перед батьківщиною, у вигляді ще двох невідпрацьованих нарядів (а на черговий із них треба було заступати вже сьогодні ввечері), мене між ранковими турботами відвідала одна чудотворна думка. І, треба визнати, вельми своєчасно. Перспективу пропуску ще двох днів занять через ідіотські позачергові наряди я, звісно ж, цілком природно, вважав абсолютно нікчемним перебором. Але й відхреститися від них зовсім - справа з безнадійних. А ось пом'якшити покарання, що залишилося, як то кажуть, спроба - не тортура. І я вирішив діяти найпростішим і єдино надійним і перевіреним народним способом - підкупом, а по-іншому кажучи - натуральним хабарем. Не дивно, доведеться серйозно розщедритися. Але що може бути дієвішим за простий універсальний засіб - звичайну пляшку горілки - у ситуації, що склалася? Самий що ні на є переконливий аргумент. Тим паче в розмові з завзятим «охоронцем» ротних законів і порядку та благочинним «поборником» високих моральних засад - нашим старшиною роти...

        Не витрачаючи часу дарма і не відкладаючи в довгу шухляду, я взявся за реалізацію важливого плану. Прихопивши зі свого далеко не безрозмірного загашника деяку кількість грошових знаків, я спустився до володінь «мецената» Жоржа. Благо, вони - під боком. На моє задоволення, він був на своєму робочому місці.

        - Привіт доблесному генерал-інтенданту! - радісно прорік я.

       - Ну, здорОво, якщо не жартуєш!.. Щось, друже, ти поголовно зачастив до мене!.. Не подобається мені це ніяк... - Жора явно був не в найкращому настрої, і взагалі в нього був якийсь не зовсім здоровий, кисло-підгулялий, потасканий вигляд.

       А-а, ну так, вчора ж у нього був важкий вечір - святкував день народження сина, на який я, будучи люб'язно запрошеним, так і не примудрився потрапити. Ось тепер йому, найімовірніше, і відгукується…» - вчасно згадав я.

    - Жорику, вибачай, друже, за занепокоєння, справа до тебе є. Вкрай важлива. Інакше не наважився б гальмувати тебе. Точніше, прохання одне є... З такого тонкого питання мені звернутися в даному моєму становищі, на жаль, ні до кого. Конче потрібна пляшечка горілки. Ти ж розумієш, якби не цей клятий карантин... Виручай!.. Дуже прошу... Допоможеш? - при цьому, плавно пронісши перед його носом, я опустив на стіл п'ятирублевий папірець, уважно і віддано вдивляючись йому в очі.

     Жора якось неприродно застиг на місці і важким, немиготливо-каламутним поглядом втупився в самотню купюрку. У його потухлому погляді я ніяк не міг виловити навіть нотки натяку на щось близьке до стану розуміння. Мені навіть здалося, він зовсім не почув того, чого саме я від нього домагаюся. Ймовірно й до того ж, ну, дуже йому було тяжко після вчорашнього перебору (все ж, як це цінно, що мені до нього напередодні не зарулилося!). Найімовірніше, досі моєму приятелеві так і не вдалося похмелитися. Мабуть, нічим було, та й, очевидно, нема за що...

      Тому, помітивши, що мої потуги просто на очах починають втрачати обриси бажаної перспективи, з нагрудної кишені моєї бавовняної сорочки на стіл, накривши п'ятирубльовку, ліг ще один, уже зелененький «папірець», у трирубльовому еквіваленті, заздалегідь заготовлений мною в якості додаткового, переконливого укріплювального бонуса. Уже досить добре знаючи незнищенно вроджену жадібність мого «ліпшого кореша», я тепер мав право розраховувати на його правильну реакцію. І, дійсно, щось «людське», нарешті, прослизнуло в очах мого «благодійника». Я безпомилково прорахував сіюхвилинний настрій та заповзятливу логіку мислення «великого комбінатора» Жоржа. Його, нарешті, «прорвало», і я навіть диву дався, що настільки врожайно!

       - Славко, ось із цього відразу й треба було починати! - пожвавився, буквально розспівавшись, повелитель складських справ цілком прогнозованим милосердям. - Ну як же не простягнути руку допомоги другу в біді?!... Хіба ти досі сумнівався в моїй безмежній шляхетності, безкорисливості та рідкісній порядності?.. Це ж просто мій кровний обов'язок - підставити стражденному своє плече... А навіщо тобі горілка, приятелю, ти ж сущий непитущий? Та ще й в умовах жорсткого карантину... - поцікавився, зі свого боку, мій «благодійник», спішно запихаючи грошики в кишеню сорочки.

        - Жоро, те, що ти - незрівнянний еталон благочестя і порядності, я ніколи не сумнівався, - дещо кривлячи душею, почав я. - Але все ж, друже, напружся, згадай, я вчора казав тобі, обклали мене позачерговими нарядами... Треба в мого безпосереднього начальства щодо себе напругу скинути. Хабар готую для старшини роти. Знаєш, зовсім не кліматить пропускати заняття через такі неподобства.

       - Це - ваш той, який сивий, чи що? Здається, Панарін? Як на мене, так начебто він і нічого так... З ним, у принципі, можна мати справу, домовлятися...

       - От-от, він самий! Ну, по тобі-то він, може, і «нічого»... Що тобі ділити з ним?!... А от як на мене - так самодур хріновий! «Залетів» під нього через свою наївність і простоту душевну... Щоправда, й імунітет дістав. Тепер буду куди обережнішим і пронирливішим. Але ось навчання хронічними пропусками занять на самому початку шляху гробити не хочеться. Думку схоплюєш?..

       - Славець, якщо хочеш, я можу з ним перебазарити на твій рахунок на перспективку... У мене з ним навіть «зачіпки» деякі є і домовленості... - досконало роздобрився Жорж.

       - Ні, Жор, спасибі за запропоновану допомогу, але краще я поки що сам розбиратимуся. Невідомо, що в нього не вміє... До того ж і ти знайомий із ним без року тиждень - зовсім нічого... І що він за риба - хрін його знає... А то раптом подумає, що ходжу тут, навкруги скаржусь, не встигнувши навіть прижитися толком... Ще розлютитися може... Такими діями можу тільки нашкодити собі. Хіба що, якщо, можливо, в подальшому, по ходу життя якісь нюанси непристойні й небажані виповзуть...

      - Ну, дивись-дивись, як знаєш!.. Тобі на місці видніше... Загалом, заглянеш до мене після обіду, але не пізніше четвертої. Після - мене тут уже не буде.

      - О-кей, Жорику, заздалегідь дякую. Бог тобі в допомогу! До зустрічі після обіду.

      Зранку в Екіпажі панувала сум’яття і метушня. Усі другі курси готувалися до традиційного планового від'їзду до нашого підшефного радгоспу «Сонячний», на місячний збір урожаю, як правило, однієї і тієї ж з року в рік незмінної для нас і повторюваної, популярної для наших країв продукції - томатів (помідорів, по-простонародному). Нашої роти це, хвала Господу, не стосувалося. Втім, усі першорічки від такого «щастя» незмінно звільнялися. І така точка зору керівництва була цілком виправдана і розумна. Собі дорожче було б засилати на сільгоспроботи необстріляний молодняк. Аж надто неорганізованою і погано керованою масою був контингент першого року навчання. Без наполегливих і цілеспрямованих впроваджень у підсвідомі глибини наших несвідомих і розбещених душ основ внутрішньої флотської дисципліни і добрих традицій уславленого навчального закладу, що з успіхом прививалося курсантам в початковий рік навчання, це здавалося б чистим божевіллям і навіть авантюрою. Для декого добром вже точно цей специфічний цілеспрямований захід міг не скінчитися.

      Що ж стосувалося нашої роти, то нам у плані навчання так і взагалі відступати було нікуди. Мало того, що за основною спеціалізацією - судновим радіозв'язком - нам належало наздогнати паралельну роту. А вони-то за минулий навчальний рік давно цілком освоїли всю абетку Морзе і тепер спокійнісінько збагачувалися нарощуванням швидкості «прийому» текстів і відточували «передачу» на ключах. Наше незавидне становище погіршувалося ще й тим, що в масштабах держави конкретно розробленої і затвердженої програми нашого навчання (на базі повної середньої освіти) як такої поки що в природі не існувало. Ми були в країні першопрохідцями, або, по-іншому, перебували в становищі піддослідних. Міністерство морського флоту на нас експериментувало. Підготовка наша велася ніби «з чистого аркуша» і затверджувалася у «високих» кабінетах, що називається, по ходу п'єси, чи то пак навчання. Це вже після нас, у всіх споріднених навчальних закладах, РТС (радіо-технічна спеціальність) повністю підлаштувалася під знову затверджені стандарти з орієнтуванням на кінцевих випускників середніх шкіл. І саме з нас пішов відлік нової ери в радіо-технічній підготовці фахівців для плавскладу. Ну, а ми, так би мовити, мимоволі опинилися в ролі родоначальників цього руху, його головними дійовими виконавцями, тобто цими самими... піонерами.

       ... Біля воріт Екіпажу, по нашій вулиці 40 років Жовтня, з раннього ранку низкою розтягнулася колона відкритих бортових автомобілів для масового перекидання не слабкого по числу (як-не-як, чотири роти) курсантського десанту в радгосп. Самі ті, хто від'їжджав, спішно зносили в них різне обмундирування та постільні приналежності, та й утім, усе, що необхідно для проживання у віддалених умовах автономної життєдіяльності. Ми дивилися на цей шалений ажіотаж досить відчужено. Але абсолютно даремно. Як дуже скоро виявилося, вже наступного дня, ми шикарно відчули на власній шкурі, що означає вислизання з бойової обойми кількох патронів. Весь обсяг збиральних і господарських питань, що випадали на долю наших «колгоспників», вважай, тепер подвійним тягарем на весь вересень, а то и більше, ліг на плечі першолітків. А що стосується місяця «засмаги» на «врожайному терені», то нам цей специфічний захід «засвітить» рівно через рік. Але про це ми поки що знати і навіть здогадуватися не могли, вже тим більше брати близько до серця не збиралися. Зараз наші уми займало лише навчання і все, що з ним пов'язано. А тому точно за своїм розкладом наша курсантська колона, осиротіла рівно на один курс за всіма спеціальностями, традиційно потягнулася з воріт Екіпажу до своїх навчальних корпусів.

          Продовження в Главі 3.1. Частина 2…………