Мореас Фрост

                               Т Р И Л О Г І Я  «М О Р Е Х О Д К А»

                        Книга II. «ДІТИ ЛЕЙТЕНАНТА ШМІДТА»

                                                                                      «Горе переможеним»

            (Бренн, галльський вождь, підкорювач Стародавнього Риму)

            Розділ V. НІКА (трагедія, зліт і безславний захід «Перемоги»)

    Усе колись закінчується, підійшов час попрощатися.

От тільки Герой уявити собі не міг, що бачить красуню

Ніку востаннє. востаннє. Як не сумно усвідомлювати,

Але її тривожні передчуття виявилися таки, на жаль,

прозорливими, і трагедія сталася. Недруги на крок її

випередили, і, цілком можливо, зрадили свої ж, хіба

мало, хто міг на неї злобу збирати. Історія приховує

цей факт. А ось і прощальна зустріч із донькою Ніки.

Вона виявилася надзвичайно хвилюючою для них...

                                               Глава 5.8. ЕПІЛОГ

                               Частина 5. Вознесіння у Вічність

       Ось і добіг кінця наш знаменний банкет. Було вже 10 годин вечора. Роздобрілі та веселі, подякувавши нашим годувальницям-офіціанткам, ми висунулися назовні. Настала година прощання.

       Усі стали гуртком. А навколо нас ще більшим колом стояла численна охорона. Поруч, на площі, що навпроти Драмтеатру, стояли припаркованими з пів дюжини автомобілів серйозної місткості.

      - Треба ж, і як це я сьогодні настільки чуйно відчула, що треба буде готувати вечерю на п'ять персон? Просто дивуюся іноді! Але ж щось мені підказувало?.. - сама собі здивувалася Ніка.

       - Краще б не бути тобі, люба, настільки прозорливою, - тихо, майже на вушко, відповів я їй.

        - Ну, тут уже, Славчику, як бог дасть. Ми нічого не вирішуємо. Усі під ним ходимо.

        - А як тобі кандидат у зяті, Нікуш?

     - Знаєш, я віднедавна швидких висновків намагаюся не робити. Час покаже. Як завжди, розставить усе на свої місця. Поки що цукерково-букетний період ні про що не свідчить. А він, цей період, з моєю дорогоцінною рибулею, має всі шанси затягнутися, і надовго. Боюся що-небудь прогнозувати. Я взагалі останнім часом стала наскільки побожною, на стільки ж і обережною у всякого роду прогнозах.

        Я по черзі став з усіма прощатися.

        Спочатку підійшов до дівчаток.

      - Інно, а ти чому ж сама прийшла, без кавалера? Чи на цей час серце красуні вільне?

        - Саме так, звільнилося якраз напередодні.

       - І чому ж так влаштований світ, що видним, красивим дівчатам постійно не щастить з кавалерами?.. Ой, вибач, це лише мої думки вголос. Які твої роки!.. Не бери в голову. У тебе ще все попереду. Не впадай у відчай. Загалом, бажаю тобі не засидітися на самоті. Коротко кажучи, гідного хлопця тобі в пару! До побачення!

        - Спасибі Вам. І всього найкращого. До побачення.

        Тут Варвара пожвавилася, підійшовши до мене ближче, майже віч-на-віч.

       - Дядьку Славо, прийміть від мене особисто запрошення на мій близький День народження. Мати ще з вами зв'яжеться, уточнить час і місце. Буду щаслива вас бачити. І мати, звичайно ж, теж. Після чого вона нахилилася до мого вуха і пошепки промовила.

       - А мати досі вас любить! Повірте, дуже любить! Я це точно знаю. Вона мені сама зізнавалася...

        «Боже ти мій! Ну, звісно, я знав, що Ніка ставиться до мене трохи більше, ніж по-дружньому, але щоб любити, любити по-справжньому, і все життя?!... Це мені в голову не приходило. Треба ж, а я завжди думав, що в неї до мене просто закоханість була і побіжна прихильність, ну, і наше спільне багате минуле. Однак хіба можна так тихо і самотньо любити, не наполягаючи?!... Ось же як у житті буває! Ну і Ніка! Ну і силища! Хоча вже скільки разів ще за молодості могла зізнатися мені в коханні!.. Однак не наважувалася. Мовчала. І я теж не наважувався питати, щоб не бентежити її. Адже була в той час зайнята. І ось лише сьогодні цей факт відкрився мені досконало... І, головне, від кого я цю новину почув!.. А що тепер? Тепер уже НІ-ЧО-ГО!» - ось такі думки мене зайвий раз пронизали миттєво, як куля, і прямо в серце.

       - Так, Варюш, я вже це вловив. Від неї самої. Дякую тобі. Ти - величезна розумниця! Та просто чарівність! Бережи себе і маму, і пишайся нею, вона у тебе - геройська жінка. І це я теж не з чуток знаю. А на День народження до тебе постараюся неодмінно потрапити. Обіцяю. Дякую тобі за запрошення. До побачення, Варіко!

         - А можна я вас поцілую?

        Я відповів очима, прикривши їх.

       І вона, злегка підвівшись навшпиньки туфельок, чмокнула мене в щоку і відступила, мабуть, засоромившись.

        Ну, а потім настала черга чоловічого прощання.

        Павло, відчувши потрібний момент, сам підійшов до нас із Нікою.

        Відчувши його руку у своїй і не відпускаючи, сказав.

       - Дивись, Паша, образиш дівчисько, матимеш справу особисто зі мною. Так і знай. Вона мені, як донька. Милісті не дочекаєшся. А Вероніка Максимівна не дасть мені збрехати. З парочкою таких, як ти, я легко можу розібратися.

      - Та ви що, дядьку Слав, хіба її можливо образити? Вона - неземна дівчина. Вона - особлива. Навпаки, моє головне завдання - тільки захищати її!

      - Ось це - винятково правильна думка. Молодець, Паша! Ну, будь завжди й в усьому справжнім чоловіком і завжди у формі, удачі тобі в усьому.

       - Дякую. І Вам теж усього... - і він тут же підхопився до своєї обраниці.

       - Ти чула, Ніко? Ось це вже були слова чоловіка, погодься?

      - Коли тебе так лякають, то можна все, що хочеш сказати... - я сердито подивився на Ніку; вона, розсміявшись, - та жарт, Славчику, безумовно, мене це тішить. Я абсолютно не збираюся перешкоджати їхнім почуттям. Лише б толк був у їхніх стосунках. А я - тільки «за». Ну, ось, дорогий мій Славчику, нам і пора по домівках. Не буду тобі нічого говорити на прощання, бо жодні слова не зможуть передати моїх сьогоднішніх почуттів, та й загалом почуттів до тебе. Хочу лише попросити поцілувати тебе на розставання.

     Я теж не став нічого говорити. Я просто захопив Ніку в обійми й притулився губами до її губ, одразу ж відчувши яскравий рух у відповідь з її боку...

       Так ми й розлучилися, попрощавшись, маючи на увазі майбутнє швидке побачення.

        Хто б міг тоді припустити, що попрощалися навічно?!...

       Так, нам більше не судилося зустрітися з Нікою. Ні просто в житті, ні тим більше на Дні народження її доньки. Самого святкування дня народження не відбулося. А був... був помпезний похорон Ніки...

    Минув десь тиждень після нашої знаменної зустрічі в «Перлині». Переглядаючи одне з місцевих друкованих видань, раптом на першій сторінці, у кутку знизу, з жахом мені впав у вічі портрет Ніки в траурній рамці. Під ним - короткий, але місткий некролог. У дикому хвилюванні пробігся по тексту. Він сухо свідчив:

*Учора, 13 квітня, ближче до полудня на порозі ресторанного комплексу «Біла Акація» від пострілу в голову зі снайперської гвинтівки, імовірно, з вікна сусіднього будинку навпроти, смертельно поранена і померла на місці 38-річна добре відома у промислових і комерційних колах не лише Херсона, але й далеко за його межами, великий підприємець і меценат, одноосібна власниця корпорації «Нікатек» Тихонова Вероніка Максимівна, більше знайома в бізнесових колах за псевдонімом «Перемога». Наразі відкрито кримінальну справу за фактом замовного вбивства і триває розслідування трагічного інциденту. Майже два роки тому та ж доля спіткала її чоловіка - Тихонова Станіслава Єгоровича. У загиблої залишилися 20-річна донька і малолітній син. Висловлюємо глибоке співчуття рідним і близьким.*

        Я так і застиг із газетою в руках і засклянілим поглядом, не бажаючи остаточно засвоювати мізками отриману інформацію. У цей момент щось усередині мене обірвалося. Потім, не стримавши емоцій, що нахлинули, як гірський потік, впустивши тіло на стіл, бурхливо залився сльозами, довго безсило молотячи кулаком по стільниці, повторюючи, як заводний, ту саму фразу: «За що?... за що?... за що?!...», - чим неабияк налякав своїх домашніх.

         Дружина дивувалася, але й не чіпала мене. Трохи пізніше, прийшовши до тями, усе розповів їй, нічого не приховуючи. Вона поставилася до всього з розумінням.

     Гіркі передчуття Ніки про свою швидку смерть на сто відсотків справдилися і цього разу. Вона впала від рук безжальних недругів. Не встигла розправитися з ними остаточно. Вони її випередили. Бандитська куля наздогнала її якраз біля самих дверей ресторану «Біла Акація», куди вона під'їхала, щоб особисто зробити розпорядження персоналу з приводу майбутнього святкування ювілею дочки. Про ці подробиці я дізнався трохи пізніше під час зустрічі з Варварою, коли вона дещо окликалася від свого шоку, за деякий час після похорону Ніки. Нещасна дівчина все ще перебувала в страшному горі, але трималася гідно. На зустрічі вона розповіла про свої плани. Після закінчення навчання разом із Павлом вони запланували виїхати на постійне місце проживання за кордон.

       На друге наше побачення, через кілька тижнів, ще задовго до сорокового дня, вона телефоном сама розшукала мене. Ми зустрілися на літньому майданчику того самого бару-ресторану «Перлина», зовсім поряд із колишнім будинком Ніки, де тепер єдиновладно квартирувала Варвара. А з моменту загибелі Ніки й Павло перебрався до неї, щоб не залишати її на жахливо нестерпній самоті.

       Їхній знатний заміський будинок-палац, як і все інше рухоме й нерухоме майно, вже встигли роздерти на шмаття і прибрати до рук численні хапуги-вбивці, які жадали крові Ніки. Це робилося елементарно і швидко. Зовсім недавно неосяжна, багатюща холдингова компанія «Нікатек» дуже скоро припинила своє існування.

      ... Варвара постала перед моїм поглядом несподівано помітно дорослішою. Куди поділися ті колишні дівочі манери та реверанси. Вона виглядала незвично зібраною, доволі рішуче налаштованою і вольовою.

       «І це добре», - зазначив я про себе.

    Ми сіли за столиком поряд. Я по-батьківськи, заспокійливо-лагідно погладжував крихітну кисть її руки, що лежала на столі, як тоді долоньку Ніки в нашу останню зустріч у ресторані. Ми деякий час мовчали. Хіба могли бути якісь слова, якими я міг би втішити цю молоду дівчину, яка у свої 20 років ще до ладу не стала жінкою. Суща дитина! Але дуже стійка.

       Вона перша порушила тривале мовчання.

      - Знаєте, дядьку Славо, я й досі не можу змиритися з думкою і повірити, що матусі вже немає... Спочатку від нас «пішов» Стас (вона завжди свого вітчима так називала), я любила його як батька. Він завжди з сердечною ніжністю ставився до мене. А тепер ось... мати!.. – тут вона, не стримуючи сліз, рвучко уткнулася мені в плече, заридавши; потім, відсторонившись, продовжила. – У мене ж нікого з близьких мені людей не залишилося!.. Тільки братик Славко. Але ми неодмінно заберемо його, щойно влаштуємося за кордоном. Мамуся подбала про нас, залишила нам достатньо грошей. Нам із лишком має вистачити, і не тільки на перший час. Мені тут нема за що триматися, і нема за кого. У цій нелюдській, бандитській країні я не хочу жити. Боюся тут залишатися. Серед ночі я зі здриганням прокидаюся, мені ввижається, що хтось крадеться в наш будинок, хоче схопити нас. І тут усе нагадує мені про маму, її останні дні життя... Мені це дуже боляче відчувати...

       - Варюш, а де зараз Славік мешкає?

       - Його поки забрали до себе батьки Стаса. Я сподіваюся, що це ненадовго... Буду оформляти на нього опікунство. Проте треба скоріше закінчити навчання, і хоча б фіктивно влаштуватися на роботу. Але я все зроблю, все витримаю. Я тепер сильна.

      Потім вона, висушивши хусточкою сльози, що набігли, порилася в сумочці, витягнувши звідти якийсь невеличкий згорток у матер’яній обгортці. Розгорнула його. Це виявилася коробочка із золотою обручкою Ніки. Варвара, дбайливо взявши її пальчиками, поцілувала і простягнула мені зі словами.

        - Це Вам від мами, на пам'ять. Вона, ніби відчувала, напередодні зняла її і віддала мені на зберігання, веліла, щоб я, якби щось трапилося з нею, неодмінно Вас розшукала і передала її Вам.

       Тут уже і я не знайшов у собі сил стриматися. У відчайдушному пориві обхопивши Варвару руками, притиснув до своїх грудей, щоб вона не бачила моїх сліз, які почали виходити з мене буквально струмком. Я нічого не міг із собою вдіяти. Щоб не схлипувати та не розридатися в голос, я міцно стиснув її податливе легке тільце. Вона навіть не намагалася вивільнитися з моїх чіпких обіймів, хоч їй і важко було дихати. Вона розуміла мене.

    - Варюша, дівчинко моя люба, спасибі тобі!.. - промовив я, вже відсторонюючись від Варвари, коли вітер злегка осушив моє обличчя. - Це для мене найдорожчий і вагоміший мамин подарунок!..

     - То ви все ж таки дійсно любили маму, по-справжньому? - радісно вигукнула вона.

        - Звісно, дівчинко, так воно і є...

       - Останні дні вона так страждала... Ніхто, казала, мене не любить, навіть мій Славчик! Значить, вона все своє життя помилялася...

      - Ні, моя мила Варюшко! У тебе мама - дуже розумна жінка. Вона не помилялася. Це вона говорила в серцях, від відчаю... Просто, розумієш, життя, воно така складна штука... Іноді зовсім незрозуміла... Дай тобі бог стати такою, як твоя мама! Вона була незвичайна жінка! І дуже сильна! Ти сміливо можеш нею пишатися! Подібних їй - одиниці на світі!..

       - Так, я знаю, я завжди її обожнювала!..

       Трохи помовчавши, я запитав.

       - А як у тебе з Пашею складається, не ображає часом?

      - Ну, що Ви, дядьку Славо?! Він мене не просто любить, він обожнює мене! На руках носить! Готовий за мною хоч на край світу... Думаю, я теж люблю його.

      - Це - чудово! Дай вам Бог щастя у спільному житті, дитинко! Він мені відразу здався надійною людиною. Сподіваюся, у тебе з ним усе буде гаразд...

       - Я теж на це дуже сподіваюся, дядьку Славо... Спасибі вам за все... - тихо промовила Варя.

       - І тобі спасибі, дорога моя дівчинко! Бережи тебе Господь! Нехай у тебе все в житті складеться, як треба! Мій домашній телефон у тебе є. Якщо раптом знадобиться допомогти в чомусь, без сорому телефонуй. Зроблю все, що буде в моїх силах.

       Піднявшись, покидаючи, наостанок злегка стиснув долоньку Варіки. А вона так і залишилася задумливо й нерухомо сидіти, при цьому навіть не ворухнувшись...

       Я не був присутній на самому похороні Ніки. Не міг я тоді змусити себе прийти на них. Та й перебувати серед сторонніх, чужих мені людей під час панахиди мені було моторошно. Сама думка, що при всіх дивитимуся на її нерухоме тіло в труні, на її нехай і прекрасну, але застиглу маску млявого обличчя, здавалася мені блюзнірською. Мене взагалі в той момент тягнуло до самотності, до роздумів.

       Буквально одразу після пам'ятної зустрічі з донькою Ніки, я навідався до її могили наодинці. Вона «лежала» поруч із чоловіком, в елітному місці кладовища. Приніс їй її улюблені білосніжні хризантеми. Поклав квіти біля узголів'я горбика. Опустився на лавку поруч із пам'ятною плитою. Деякий час сидів нерухомо, проте недовго. Мовчки. Перед тим, як піти, дістав із кишені коробочку з її дорогоцінним подарунком - обручкою. Руками розрив біля узголів'я ямку глибше. Відкрив кришечку, взяв каблучку в руку і... довго в задумі вдивлявся, немов хотів щось побачити крізь неї... Потім, поцілувавши, поклав на місце, зачинив скриньку і, опустивши її в ямку і прикривши землею, акуратно, але сильно прирівняв місце рукою. Потім ніжно і дбайливо погладив поверхню долонею.

       - Прощавай, моя люба Нікушко! Ось, бачиш, як у нас із тобою закрутилося все в житті, заплуталося... Пробач мені за все, моя ненаглядна!.. Так і не зуміли ми одне одного ощасливити, любов моя, Нікусю!.. - промовив тихенько, потім, трохи помовчавши, додав. - Нікуша!.. Кохана!.. Незважаючи ні на що, для мене ти назавжди залишишся тільки «ПЕРЕМОГОЮ!!

                       Кінець Глави 5.

                    Продовження в Главі 6.........