Мореас Фрост
Т Р И Л О Г І Я «М О Р Е Х О Д К А»
Книга II. «ДІТИ ЛЕЙТЕНАНТА ШМІДТА»
«Жереб кинуто! Перейти Рубікон!»
(Гай Юлій Цезар)
Розділ IV. ПОЧАТОК НОВОЇ ЕРИ (справжні курсанти)
Незабутній момент у житті кожного молодого
поповнення - процедура «Посвята в курсанти» -
головне свято для всього училища. Традиційно
цей урочистий захід приурочувався до чергової
річниці прославленої мореходки. До того ж він
був непересічною подією в житті міста Херсон
Розділ 4.2. ПОСВЯЧЕННЯ В КУРСАНТИ
Частина 1. Святковий Церемоніал
Ось він і прийшов, цей довго очікуваний нами пам'ятний день, 14 жовтня.
Напередодні, майже весь попередній тиждень, погода зовсім не балувала. Підступила, як завжди несподівано, і перша хвиля похолодання. Ніяк не повертався язик назвати її «золотою порою - очей чарівності». Була похмурою, вогкою, обпікаючи непривітним колючим вітром, характерною для близького провісника зимових холодів. Керівництво училища навіть всерйоз подумувало одягнути нас у теплі бушлати (форма одягу номер «чотири»). Але ще за день до заходу зловредний циклон відійшов від міста, і небо дивовижним чином прояснилося, давши свободу несподівано ласкавому сонцю. Приємно бешкетувало воно і з ранку, незважаючи на доволі свіжу ніч (як-не-як, самий екватор осені), підсушивши землю і все навколо, розбудивши голосистих птахів, заразом вселяючи і в нас почуття радісного передчуття свята. Наші змучені душі такого вже точно настійно вимагали. Істотний поштовх підйому нашого бойового настрою, що помітно похитнувся, надала нова форма одягу - номер «три», уперше офіційно нами вбрана після набридлої усім та й не дуже теплої та непрезентабельної хебе одежі. Напередодні ввечері ми її в повному обсязі відпрасували.
Сьогодні, як і надалі, за будь-якими «червоними» датами календаря, сніданок, утім, як і обід, і вечеря, були святковими. У таких випадках у нашому курсантському меню неодмінно з'являлися деякі «надмірності». Помітно відчувалася підвищена присутність у стравах більш якісного м'ясного асортименту, а також фруктів і кондитерських виробів. Причому цих нечастих «благ» («червоними» днями календар радянських трудівників не обтяжував) у ці дні було в деякому достатку. Можна сміливо сказати, це були справжні свята для курсантських животів. У звичайному календарному режимі в початковий період навчання місцевих хлопців відпускали у звільнення з вечора п'ятниці до кінця неділі, до вечірньої перевірки (до 23.00), а починаючи з третього курсу, і зовсім до ранку понеділка. Тоді всі вони фактично збігалися в навчальний корпус до початку занять. Але період їхньої масової відсутності в стінах Екіпажу ніяк не позначався на асортименті їжі, а лише на її кількості. А ось у святкові дні, коли «херсонці» випадали з розташування, решті дефіцитного продовольства і різних «смаковичок» перепадало понад звичайну норму. Справедливості заради, додам, що сімейних курсантів, а з четвертого курсу і міських, відпускали додому ще й у середу після занять до ранку наступного навчального дня.
... Вишикувавшись довжелезною колоною, не по шість, як зазвичай крокували на переходах на заняття, а по вісім осіб у шерензі, в авангардному супроводі на чолі кожної роти наших командирів-офіцерів за повного параду й регалій, прикрасивши і себе парадними білими ременями та білими рукавичками, ми висунулися з воріт Екіпажу. Формування колони було не стандартним, не як у будні дні. Усі роти першолітків розташували купчасто в середині училищного строю. А зазвичай на першому року навчання у всіх шикуваннях ми ходили замикаючими училищний стрій.
На чолі колони, як йому завжди і належало, йшов, гримлячи на всю округу, наш голосисто-розкотистий оркестр, розпочинаючи своїм незмінним, навіваючи тугу, але й водночас збадьорюючи, маршем усіх часів і народів - «Прощання Слов'янки». Рухаючись у звичний бік першого навчального корпусу, нині наш маршрут теж пролягав нестандартно - з виходом у районі ККЗ «Ювілейний» на простори вулиці Перекопської, на якій завчасно було перекрито рух транспорту. Підійшовши впритул до знайомого перехрестя біля нашого першого навчального корпусу, не зупиняючись, повернули на проспект Ушакова, також заздалегідь перекритий. Оскільки в цей часовий період наповнюваність курсантського контингенту в училищі була практично стовідсотковою, то колона наша розтягнулася дуже пристойною змією. Коли рота, що замикала хід, тільки витягалася з воріт Екіпажу, авангард колони, з оркестром на чолі вже підминав ногами квадрати плит площі перед кінотеатром, підходячи до вулиці Перекопська. Як-не-як, 20 ротних розрахунків. А це, вважай, ні багато ні мало, а більш ніж півтори тисячі курсантських душ. Не інакше, як ціла АРМІЯ красенів! Оскільки в міру віддалення голови колони ритм і звук оркестру губився, то через кожні чотири роти, в «голову» п'ятої приставляли курсанта-барабанщика, який своїм «дробом» підтримував загальний ритм кроку, а в середині колони, ще й курсанта з великим барабаном. Ми прислухалися і тримали рівняння саме на їхні звуки.
Влившись у прямокутник знаменної площі з гордою назвою «Свобода», наше морське братерство, зімкнувши свої ряди, розташувалося практично по повному її периметру щільною величезною підковою у вигляді широкої літери «П», опинившись її увігнутою частиною навпроти пам'ятника вождю пролетаріату. Ми, посвячувані, зупинилися в центрі цієї побудови, і після озвученої команди «напра-а-во», стояли обличчям до згаданого вождя, і, отже, до головної будівлі міста - обкому КПРС. Біля підніжжя цього пам'ятника якраз і перебувало все керівництво училища на чолі з його начальником Івановим Б. М., а також дехто з «батьків» міста і запрошених на урочистість гостей. Але ми поки що стояли на шанобливій відстані, біля самого краю проїжджої частини проспекту. Попереду нас залишався незаповненим великий порожній простір. Оркестр замовк, скромно зайнявши своє місце збоку від вельможних персон.
Далі, виконуючи команди начальника ОРСО Матвія, які він подавав через ручний мегафон, почалися грандіозні перегрупування-перебудовування, давно відрепетировані на наших недавніх тренуваннях у парку. Спочатку він зайнявся нами, посвяченими.
- 11-та, 21-ша, 31-ша і 42-га А роти право-о-руч! Уперед, крока-а-амм руш! - пролунала на всю площу гучна команда Матвія, що стояв по центру, неподалік від гостьової зони.
Команда ця призначалася для нас, першорічників, посвячених.
Народ, що галасував, якось відразу дружно і «вдячно» притих, втягуючись в урочистий момент і спрямувавши всі свої погляди на перетурбації, що відбуваються в центрі площі.
Виконуючи команду нашого грізного «керманича», ми довгим фронтом, що займав практично всю широчінь площі, карбуючи відпрацьованим на тренуваннях кроком, дружними майже стометровими шеренгами рушили вперед, до нашого головнокомандувача, поступово рівномірно розтікаючись віялом на всю ширину порожньої частини площі, яка залишалася безлюдною. Ритм нашому дружному пересуванню задавав тільки розмірений бій великого барабана. Матвій, пильно міряючи оком дистанцію, подав чергову команду.
- Стій! Раз, два!
Ми так само дружно приставили наш крок. Тепер перша шеренга перебувала на відстані приблизно п'яти метрів від гостьової зони. Оскільки наша рота була найчисельнішою, та до того ж у центрі шикування, то ми посіли місце ближче до середини курсантського фронту, у безпосередній близькості до встановленого в гостьовій зоні виносного мікрофона.
Розібравшись і загалом вдало впоравшись із найскладнішим завданням, з перебудовою нас, «молодняка», Матвій, обійшовши наші лави та наблизившись до основного «війська», яке нас оточувало, продовжив перегрупування «гвардії», що залишилася, що було вже значно простішим для нього.
- Судноводійська і судномеханічна спеціальності ліво-о-руч, решта спеціальностей право-о-руч!
Тепер обидва відокремлені строї, повернувшись, завмерли, приготувавшись до руху назустріч один одному. Чергова команда Матвія не забарилася.
- Зімкнути ряди! Крока-а-амм руш!
Знову тишу площі розірвали удари барабана, і дві колони стрункими рядами рушили назустріч одна одній, займаючи звільнений нами простір.
Це, з боку, була красива і грандіозна «гра в солдатики». І, треба зазначити, вельми захоплива. Все відпрацьовувалося нами чітко, строго синхронно, без будь-яких затримок, я б сказав, професійно. Воно, дійсно, вартувало загальної уваги, і не тільки тих, хто спостерігає наживо, а й уже згаданих мною зйомок для загального огляду в телеефірі. А присутня публіка, нарешті, отримала можливість, заповнивши весь простір, що утворився в результаті перебудови, присунутися трохи ближче до нас, ну, і до середини всього дійства.
На відміну від усієї нашої братії, що не посвячувалася, яка стояла досить щільним кільцем, окантовуючи нас, ми розташувалися на наданій нам території площі хоча і «на витяжку», але досить привільно, з деяким інтервалом один від одного, не торкаючись плечем до плеча, як у строю. Це було заздалегідь обумовлено подальшими нашими маніпуляціями під час сценарію. Адже нам належало в певний момент урочистого заходу дружно одягати і пристібати наші морські коміри - гюйси. Наразі в складеному стані він у кожного був захован на плечі, під фланкою, в очікуванні «зоряного» часу.
Я перебував у другій шерензі і досить близько від гостьової зони, трохи навскоси, правіше від встановленого мікрофона. Тому вся подальша процедура відбувалася майже перед моїми очима. Поруч зі мною, по ліву руку, стояв Льончик Кирилаш, а по праву - Діма Усов, позаду мене - Іван Дружинін. А в передній шерензі - хтось із хлопців іншої групи нашої роти.
Після закінчення розстановки послідувала команда для всього курсантського складу.
- Училище-е, струнко-о-о! - попрощавшись зі своїм мегофоном, чеканячи стройовим кроком, Матвій поспішив до центрального мікрофона, здати свої повноваження керівництву. Він зробив першу и найтяжчу половину своєї роботи на сьогодні.
- Товаришу начальник училища, особовий склад курсантів Херсонського морехідного училища Міністерства Морського Флоту Союзу РСР імені лейтенанта Шмідта на урочистий захід із нагоди святкування 138-ї річниці училища та заходу «Посвята у курсанти» построєний. Начальник оргстройового відділу капітан III рангу Матвієнко, - відрапортував і відійшов убік.
Прийнявши рапорт, Іванов Борис Микитович, не віднімаючи руки від козирка свого морфлотівського кашкета, проголосив у мікрофон.
- Здрастуйте, товариші курсанти!
Півтори тисячі курсантських глоток, навіть не скажеш відповіли, а саме гаркнули на привітання дружним хором, в єдиному пориві, буквально розірвали повітря на площі, яка виявилася тісною для такого звуку, не на жарт злякавши й здійнявши в небо хмару голубів, які до того мирно обсиджували дахи прилеглих до площі будинків.
- Здоров'я бажаємо, товаришу начальник училища!!!
- Вітаю Вас зі 138-ю річницею нашого рідного училища та черговим у його історії урочистим прийняттям до дружньої курсантської родини наших першокурсників! - продовжив діалог зі своїм «військом» начальник.
- Урр-р-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а!!! Урр-р-р-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а!!! Урр-р-р-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а!!! - наше триразове, натхненне, по-флотськи протяжне, могутнє «ура», яке прокотилося над центром міста, вразило не те, що голубів... Їх уже давно поздувало за межі площі лише від одного нашого привітання. Це було схоже на гуркіт грому, ні, на вибухи трьох надпотужних авіабомб, що впали на місто одна за одною. Розкотистий звук нашої «радості», затиснутий тісними стінами будинків навколо площі, трьома не міряними снопами вихлюпнувся, напевно, на околиці міста. Вже скільки в ньому було децибел потужності, важко сказати, але ми реально постаралися прогорланити на весь Всесвіт... Знаю лише одне, було, ну дуже, навіть вкрай голосно.
Далі ініціативу, а разом з нею і кермо «правління» заходом перехопив наш шановний беззмінний, «всіх часів і народів», замполіт училища Фомін Олександр Іванович.
У своїй полум'яній промові він ознайомив присутніх з короткою історією нашого прославленого навчального закладу. Потім, слідуючи «славним» традиціям того часу, віддався патетиці, віддавши данину вдячності і заслуг нашої рідної комуністичної партії та особисто вождю пролетаріату, товаришеві Леніну, цілком зрима тінь якого якраз в цей момент нависала на постаменті над нашими головами.
Потім, за заведеним сценарієм, відбулися короткі привітальні промови присутніх на заході цілої низки знатних гостей. Як своїх - місцевих, так і іногородніх, які завітали до нас.
Вшанував своїм словом і приїхав на урочистості всіма шановний і прославлений Герой минулої війни, який вже перебував у солідному віці, - віце-адмірал Щедрін Григорій Іванович - почесний громадянин Херсона і почесний курсант ХМУ ММФ. Ще в далекому 1932 році закінчив наше училище (воно тоді називалося Херсонським технікумом водного транспорту), потім, пройшовши прискорені курси командирів, у роки минулої війни командував легендарним підводним човном «С-56». Він за свої бойові заслуги донині цілий і неушкоджений, стоїть у вигляді діючого експоната на постаменті у Владивостоці, поруч зі штабом Тихоокеанського флоту. На власні очі бачив її, коли волею долі опинився там. У повоєнні роки Щедрін довгий час був головним редактором найстарішого морського журналу «Морський збірник».
Ми прослухали його з цікавістю. Тому що промова його була, на відміну від інших, по-військовому коротка, але ємна. Особливо не розсусулюючи, привітав училище, привітав нас із побажаннями гордо нести естафету своїх батьків і дідів і шанувати світлі традиції геройського училища.
Від імені всіх розчулених і вдячних батьків було виголошено «сльозливу» промову з дифірамбами на адресу училища і про ту винятково високу і безмежну довіру до закладу за долі ввірених йому на виховання своїх дітей. Що, втім, цілком відповідало реаліям, і ніхто не збирався брати під сумнів.
І начебто все і непогано, і правильно. От тільки «штовхала» цю промову, оголошену як «мати курсанта», якась імпозантна, доволі колоритної зовнішності дамочка. Це була, дійсно, мати одного з курсантів-восьмикласників. Молодяща особа, років отак між 35 і 40, але, може, й молодша (піди їх розбери!.. загалом, заплутано бальзаківського віку). З її неприродно яскравим макіяжем, із сумнівно перефарбованим у якийсь хімерний колір волоссям, за стрижки «каре», яка увійшла нині в моду, ошатно вбрана, в модних на ті часи чоботах-панчохах чорного кольору на крутій платформі, сліпучих своїм «калошним» блиском. Якось ну не дуже вона була... як би це висловитися?.. загалом, не зовсім «до двору». З нашої неглибокої позиції вона чудово нам проглядалася. Своїм своєрідним іміджевим втіленням ця молодяща особа не зовсім вдало гармоніювала з відведеною їй роллю.
Ось тут-то, на моїх очах, а саме в безпосередньому сусідстві, і трапився цікавий епізодик, який, до речі, мав своє продовження того самого вечора в Екіпажі, але не думаю, що до кінця обґрунтовано логічне.
Льончик Кирилаш, вгледівши такий неоднозначний екземпляр жіночої чесноти, який, на його цілком логічне розуміння і патріархальне сільське виховання, явно ближче зводився і більше підходив до еталону жінки-гулянки, абсолютно не здивував би мене своїми одкровеннями з цього приводу і тим, що не припала вона йому до смаку. Ось тільки скажи він це трохи тихіше, собі під ніс. Я-то з ним був абсолютно солідарний. Але він візьми, та й озвуч свою «упереджену» думку досить голосно (ну, не втримався хлопчина!.. з ким не буває?!). Сильно вже здивувався... Ну, ніяк образ цієї надмірно розфуфиреної, екзальтованої особи не в'язався в його розумінні з уявленнями про матір.
- Хіба це мати? Це ж лярва якась! І звідки її занесло сюди?!
За що миттєво й добряче дістав від простакувато-прямого Івана Дружиніна, який, як я вже згадував, стояв позаду мене і почув одкровення Льончика, кулачком по ребрах (а в нього, слід визнати, він важкувато був), з подальшим озвучуванням причини.
- Це ти даремно, Кирюша... Не треба було тобі так про маму відгукуватися.
І, здавалося б, усе! Інцидент вичерпано. Льончику б «зів'янути», «зковтнути», ну і хіба що вилаятися б про себе та змовчати... Але він по простоті душевній, не обертаючись, щоб не порушувати дисципліну строю, тим більше не зіпсувати картинку для всюдисущих телевізійників, які свердлять нас своїми камерами направо й наліво, не стримавшись, болісно й гнівно, до того ж доволі голосно, огризнувся.
- А не пішов би ти на х**!..
Звичайно, це був з його боку деякий спонтанний перебір, миттєво сформована і вирвана захисна реакція, але яка мала своє логічне продовження і вилилася в кінцевому підсумку для нашого вже потерпілого в серйозну проблему на його сон прийдешній.
Після урочистостей Іван, повернувшись зі звільнення в місто і неабияк прийнявши «на груди» хмільного, Іван, затамувавши образи, з неабияким ентузіазмом, як кіт куріпку, «затиснув» бідолашного Льоньчика в ротному умивальнику. Навряд чи можна було тоді йому позаздрити.
Ведмедяра Дружинін, після кожної повчальної фрази винагороджуючи Кирилаша черговим заходом «кулачка» в його далеко не міцне піддатливе тіло, примовляючи.
- Так ти розумієш, Кирюша?.. Негоже таке про маму говорити!.. Розумієш?... Для мене, мама... це - святе!.. Розумієш?.. І щоб ти ніколи так більше не робив!..
І продовжив далі прасувати нещасного Льоньку, але вже під іншим «соусом».
- А хто вчив тебе, Кирюша... людей на х** посилати?... Скажи мені?.. Це дуже, ну дуже негарно!.. Розумієш?.. Так теж ніколи не роби!.. Зрозумів?.. А то люди можуть образитися на тебе!..
Загалом, добряче нам'яв боки нашому покірливому і беззахисному Льоніду грізний Ваня Дружинін. Безсумнівно, дещо перегнув палицю. Треба було знати абсолютно миролюбного, нешкідливого і тямущого Льоньчика. Хоча на його місці міг опинитися і будь-який інший наш товариш. І я - теж не виняток. Уся відмінність - лише у фінальній розв'язці. Наприклад, я, однозначно, намагався б чинити гідний опір. За можливості, звісно. Не в моєму дусі й характері - безвольно здаватися просто так, без бою. І навіть не настільки важливо, правий я чи не правий. Але це вже інша розмова.
*Примітка. Інцидент в умивальнику записано зі слів «перевихованого». Образи на свого «вихователя» він не затаїв, а отриманий ним урок розсудливо вважав правильним.
Відтоді Льонід, отримавши таку «праведну» науку, я б сказав, «щеплення», уже ніколи і ні з ким не дозволяв собі таких вольностей.
А річ у тім, що Іван Дружинін був вихованцем дитбудинку, якого згодом усе ж таки всиновили. Але, як відомо, всі дитбудинківці, якими б не були їхні кровні батьки, свято шанують таке поняття, як «мати», навіть якщо та в житті насправді була останньою наволоччю. Ну, а щодо «посилань»... то й тут у сиріт була своя сувора «етика».
Сценарій, тим часом, далі біг по своїх рейках, котячись до кульмінації.
Тепер на арені, чи то пак біля мікрофона, з'явилися двоє курсантів - представників двох поколінь: високий ставний красень-гардемарин - випускник-п'ятикурсник і невеликого зросту, на голову нижчий за старшого, «новобранець» із «восьмикласників». Чуло моє серце, як би не той самий, чия згадана мною матуся за п'ять хвилин до того настільки двозначно образно «засвітилася» на наших очах. Деякі риси схожості вгадувалися на їхніх обличчях. А, може, це мені лише здалося. Хлопці вийшли з наших лав із красивими талмудами-папками.
Солідний і представницький без п'яти хвилин офіцер, відкривши свою, від імені всіх майбутніх випускників зачитав їхнє привітання-настанову першокурсникам, тобто нам. Основний його лейтмотив - «підхопити прапор естафети» у старших товаришів і гордо його пронести через роки свого навчання аж до випуску, не зганьбивши своїми непристойними справами рідне училище та зміцнюючи його славні традиції, в тому ж дусі передати його прийдешньому поколінню курсантської гільдії.
Своєю чергою, «наш» представник, розгорнувши своє відповідне послання, від усіх нас запевнив старшого товариша, що жодні підступи ворожих сил і непутящі спокуси не зламають нашого праведного бойового духу і не відведуть наші «грішні» душі від вірного шляху, успішно прокладеного численними поколіннями курсантського братерства.
Далі, виконавши команду «Схилити коліно», ми, справді, дружно присівши на одне, знявши наші головні убори та притримуючи їх рукою на вільному коліні, білим чохлом догори, терпляче прослухали текст нашої «Присяги» у кількох абзацах, який зачитував усе той самий «наш» юний курсант. Під час його зачитування по пунктах, єдиним хором вторили йому одним і тим самим словом «клянемося!», а наприкінці тексту - ще триразово «клянемося!».
...І ось, нарешті, нас підняли з колін, і пролунала вінцем усьому довгоочікувана команда засполіта Фоміна.
- Морські коміри, уславлений символ відваги, звитяги і честі наших батьків, дідів і прадідів, одягнути!
Ми дружно, як один, як нас і готували, витягнули і розгорнули наші гюйси і, змахнувши над собою, заправили і пристебнули їх до форменки. Усього-то на всього, заради чого, власне кажучи, і затівався весь цей сир-бор з уже з далекого першого вересня, початку навчального року.
Ось і все! Ура!!! Відтепер ми - повноцінні, стовідсоткові курсанти! І тепер, можна сміливо сказати, для нас, у нашому розвитку, пішов відлік нової, справжньої курсантської ери!
Ну, а далі все понеслося за зворотним курсом. Єдина відмінність - одразу за оркестром у парадному строю крокували ми - хрещені курсанти - винуватці урочистостей, а вже слідом за нами - вся інша наша морська братія. Чеканістим стройовим кроком пройшовши спочатку повз гостьовий сектор і зачаровану публіку, що стояла, отримавши ще один шматочок естетичної насолоди від нашого руху, з рівненням на гостьовий сектор, ми покинули гостинні межі знаменної площі. Поверталися тим же, зворотним шляхом, пройшовши просторами проспекту Ушакова і частини вулиці Перекопська, загорнувши в пенати рідного Екіпажу із задоволенням і радістю, і пихаті важливістю від благополучно і якісно виконаної справи.
Кінець усього заходу наспів якраз до святкового обіду, після якого намічалося всезагальне, а для нас - найперше звільнення в місто.
Продовження в Главі 4.2. Частина 2………..