Мореас Фрост
Т Р И Л О Г І Я «М О Р Е Х О Д К А»
Книга II. «ДІТИ ЛЕЙТЕНАНТА ШМІДТА»
«Жереб кинуто! Перейти Рубікон!»
(Гай Юлій Цезар)
Розділ IV. ПОЧАТОК НОВОЇ ЕРИ (справжні курсанти)
Загадкове і вже непристойно довге зникнення Ніки з
поля зору Головного Героя викликало в нього тривогу,
і цілком обґрунтовану й закономірну. І цей потворно
тривалий період карантину не сприяв культивуванню
добрих думок відносно його подружки, що загуляла,
змушуючи його чимало хвилюватися. А щодо банного
дня, то для курсантів він завжди залишався важливим
елементом у повсякденному житті. Головному Герою
сімнадцять!
Розділ 4.1. ГОТОВНІСТЬ НОМЕР «ОДИН»
Частина 2. Варіації на Тему БАНЯ
Завдяки всім цим зрозумілим передсвятковим клопотам, що досить несподівано звалилися на нас, пристойно закумарених навчанням та укупі з різноманітними повинностями й роботами, голова моя не дуже-то напружувалася думками про кинуту мною напризволяще наперсницю Ніку. А тут, із наближенням першого нашого законного звільнення, пам'ять моя злегка «ожила». Все частіше і частіше подумки я почав повертатися до подій нашої останньої пам'ятної інтимної «вакханалії». І головний лейтмотив моїх думок займало одне-єдине запитання. Куди так несподівано, раптом і так надовго зникла з горизонту моя ненаситна стражденна сексуальна красуня? Так, до певного часу, а точніше, до середини вересня, вона кілька разів робила спроби відновити наші інтимні побачення, регулярно провідуючи мене під час навчання в навчальному корпусі, силкуючись знову витягнути мене ввечері на «свободу» - банально затягнути в ліжко. Однак у відповідь хронічно натикалася на моє тверде «ні». Ну ніяк не міг я дозволити собі такої розкоші, за всього мого відвертого бажання. Ніка, природно, вкрай болісно переживала мої відмови. Було помітно, як вона нервувала під час зустрічей. Але все одно приходила знову і знову за моїм черговим «відворотом»... Вже не пам'ятаю, скільки разів це траплялося... Потім, починаючи з другої половини вересня, візити припинилися. Ніка «пропала» надовго і всерйоз. Відтоді я її так і не бачив. Але ж минув без малого майже місяць. Що з нею сталося? Куди вона поділася? Я не знав і зрозуміти не міг... Ну, хіба що здогадки будувати... Відверто кажучи, всілякі думки нехороші й неприємні передчуття мене зараз не бажали покидати. Точніше, я став ловити себе на думці, що тут щось не зовсім чисто і неспроста, і загадкова «пропажа» Ніки - явище не ординарне.
«Може, настільки ображена моїми відмовами? Але не на стільки ж вона дурна, щоб не зрозуміти моєї специфічної ситуації, яку я їй ледь не по буквах розжовував, постійно закликаючи потерпіти певний час. А якщо в неї за цей «нульовий» на наші зустрічі період з'явився хтось інший? А що? Цілком може таке бути... Адже не те що я, а зовсім в іншому становищі перебуває... У цілковитій вольниці живе дівуля. А навколо стільки спокус!.. Та хоч і в тому ж її інституті... вже звісно, нашого брата там - хоч греблю гати... Аж бігом могла «закадрити» з кимось... Тим паче за її незаперечно незрівнянного антуражу, явно могли «засвітитися» на особистому інтимному горизонті ще якісь «хахалі»! У неї, що, переді мною якісь зобов'язання? Бога ради! Ми ж - вільні люди...» - нервово розмірковував я і дедалі більше пригнічувався, будуючи в умі найбільш вражаючі каверзні й порочні картини зрадницьких зрад Нікі.
Ще відчутніше підлили масла у вогонь мої невдалі спроби з'єднатися з нею телефоном останніми днями. Напевно, тричі, якщо не більше, надзвонював до неї додому останніми вечорами, під час сампо, грошима «смітив». На перехрестя Ушакова і Суворова не наважувався до міського таксофона бігати, за дві копійки, пам'ятаючи про свій недалекий гіркий минулий досвід. А користувався телефоном у хлопців на КПП. Хоча дзвонити з нього курсантам суворо заборонялося, каралося безбожно, якщо засічуть. «Били» і їх, і того, хто дзвонить. Але все одно ризикували. І ті, й інші. Звісно, іноді траплялися й конкретно принципові «служаки» - не кожного вдавалося «розкрутити» на дзвінок. Але все ж таки всі знали таксу - один рубчик за хвилину розмови. Однак то телефон мовчав, то слухавку брала її мама. До того ж щоразу мама була дуже сердито-взвинчена чомусь. Відповідала як за заведеною схемою - «Вероніки зараз немає вдома, і я не знаю, коли вона буде». Такий розклад справ мене ще більше пригнічував, дратував і виводив із себе. Потворно тривожно і неспокійно було в мене на душі. Не додавав мені оптимізму і близький спогад про її страшенно збуджену поведінку під час, а особливо, перед нашою інтимною близькістю. Та й під час наших останніх розмов у навчальному корпусі поводилася вона якось аж надто неприродно нервово і смикано.
«Як же все це кепсько і розуму незбагненно, наскільки вона не керована у своїх реакціях на чоловічий «подразник»! Кошмар якийсь!.. Адже абсолютно дамочка собою не володіє. За такого порочного темпераменту, перепрошую, і з дому виходити вкрай небезпечно. У неї ж на обличчі написано - «ДУЖЕ ХОЧУ!». Так і на першого зустрічного кинутися можна. Ось до чого дійшло!.. Ненаситність її не знає меж!.. Вже наскільки я «стійкий» боєць у цьому відношенні, і то з нею часом перенапруження організму відчував.
А що, коли ВЖЕ розкрутилася панянка на повну котушку і вдома не ночує? «По руках» пішла?.. Он як матуся її в трубку гарчить не своїм, «крижаним» голосом... Мабуть, теж на неї «зуб нагострила». Та-ак, ситуація, однак!.. Якщо, звісно, за таким поганим сценарієм усе рухається, то, як то кажуть, хана кермам! Тоді вже точно пора все «рубати на корені», дорогий В'ячеславе Павловичу!.. Хоча як шкода!.. Яка образлива досада!.. Адже спочатку така гідна дівчинка була! Ну хто б міг подумати?.. І це - за всієї чистоти і твердої непогрішності її колишніх помислів і чеснот! А може, все-таки це я накручую себе так?.. І нічого подібного не має місця?.. І все це - лише дозвільні думки, плід моєї, нехай розперезаної і розпаленої, але фантазії?.. Ех, Ніка, Ніка! А ще Перемогою називаєшся! Добре було б, якби це було б справді так. Ну, а поки що, хочеш не хочеш, а доводиться перебувати в режимі виснажливого очікування. І не варто поки що поспішати робити поспішні висновки. Немає в мене на сьогодні жодних доказів. Треба терпляче чекати однозначних, неспростовних аргументів і фактів. Сподіваюся, не за горами той час, коли все стане, врешті-решт, на свої місця», - так само безнадійно, у щемливих поривах ревнощів, знервовано прикидав я.
Так-так, усе ж таки мій далеко не райдужний, але, на превеликий жаль, доволі виважений і об'єктивний психоаналіз залишав мені, мабуть, лише примарні надії на щасливий розвиток найближчих подій і на наші з Нікою майбутні безхмарні, прозорі й непорочні стосунки. Бридкі, ревниві почуття щодо Ніки і такий самий нікчемно мерзенний настрій із кожним днем дедалі глибше опановували мною...
Мої невеселі думи, м'яко кажучи, про жіночу нестриманість могли вгамувати лише напружені навчальні будні та передсвяткові підготовчі заходи, до яких усі ми були залучені з головою. Слава Богу, у нас і зайвої хвилинки не залишалося. Ми на якийсь час навіть забули про вічно святу для нас «адміральську» годину післяобіднього сну. Здебільшого думки були зайняті нашим новим обмундируванням, на приведення до ладу якого йшов весь вільний від занять, вахт і робіт час. До того ж необхідно було так само, як і з хебе одежою, все акуратно промаркувати хлоркою, що було теж доволі скрупульозною і клопіткою справою.
... Сьогодні якраз приспів «чистий» четвер - традиційний для нас банний день. Тим паче напередодні відомої події. Ми завжди із задоволенням сприймали цей культурно-гігієнічний захід. Хоча б навіть через те, що була зайва можливість, вирвавшись із неабияк набридлих стін Екіпажу, зайвий раз пройтися живцем вулицями старої частини міста. Як правило, ходили туди організовано, строєм, у складі своїх груп.
Банний комплекс, який курсанти училища відвідували раз на тиждень, знаходився за територією Центрального ринку. А сам ринок - за кінотеатром «Україна», розташованим на проспекті Ушакова, що красується своїм помпезним входом на площу Свободи, прямо навпроти пам'ятника Леніну.
Це була головна лазня міста, найбільша. Щотижня по два дні поспіль (четвер і п'ятниця), з 15.00 до 18.00, вона віддавалася «на відкуп» училищному контингенту. Само собою, за миття ми не платили зі своєї кишені. Це цілком законно й офіційно робило училище, мабуть, за договором. І цивільним особам у ці наші години доступ був закритий. Зрозуміло, до жіночої половини режим «вето» стосунку не мав, працювала у своєму колишньому стилі. Крім загального залу, яким користувалися, наприклад, ми, тут були й окремі індивідуальні або сімейні банні апартаменти.
Оскільки ця лазня вважалася солідним міським закладом, то в банному буфеті, крім усього іншого, навіть вільно продавали «Жигулівське» пиво в пляшках. Звичайно, нам, курсантам, до цих «заборонених» ласощів доступу не було. Ми неабияк розпалені й розімлілі після гарячих водних процедур лише тужливо облизували губи. Жадібним поглядом дивлячись на пляшки, що красуються на вітрині, з давно втраченим смаком жаданої рідини зі знайомою етикеткою, нам залишалося тільки проводжати заздрісним поглядом із сумним зітханням на додачу «щасливих» відвідувачок - жінок і дівчат.
Вони скоса і хитро, але з розумінням поглядали на нас і відходили від прилавка з, на жаль, недоступним для нас напоєм у руках. Зате зовсім поруч, на тій самій вулиці, під час нашої ходи ми своїми всюдисущими, пронирливими очима не могли не запримітити невеличка пивничка з розливним пивом. Ось тільки як туди можливо було потрапити простому курсачу першого року навчання, та ще й в урочний, денний час? До того ж постійно ходячи строєм, як туди, на миття, так і назад. Ще один дуже близький і спокусливий пивний об'єкт, теж павільйон-«скельце», розташовувався, що завжди дуже нас дратувало, практично перед нашим носом, навпроти першого навчального корпусу - через дорогу, в парковій зоні. Там, до речі, крім пивка, між справою можна було і дещо міцніше подегустувати. Ми навіть часом і досить часто бачили, як звідти виходили наші доблесні офіцери. Вже явно не простою екскурсією вони спокушалися і далеко не соками з пиріжками там пробавлялися...
Якщо говорити загалом, наше курсантське братство чомусь всупереч упередженим думкам зі сторони завжди вирізнялося охайністю в побуті. Хоча начебто й не скажеш, що до цього були очевидні передумови, зважаючи на відверто спартанські умови нашого гуртожиткового буття. Гарячої води до пори до часу в Екіпажі наші тіла, звісно, не знали. Звідки їй було взятися?
Але серед нас були і справжні загартовані «товстошкірі моржі», і таких було досить-таки багато, для яких по-справжньому облити себе холодною водичкою зі шланга, і не тільки влітку, нічого не коштувало. Звісно, для такого закоренілого мерзляка, як я і мені подібних, це було немислимою і героїчною процедурою, що виходить за межі розумного. Захворіти - з незвички - раз плюнути, чого категорично не можна було собі дозволяти у початковий період навчання - час розучування азбуки Морзе. А воно йшло все перше півріччя, цілком перший семестр. Але, тим не менш, ми ніколи не дозволяли собі розслаблятися. Хоч подекуди, але доводилося іноді, перемагаючи страх перед холоднющою водою, знущатися з себе, особливо після деяких, не зовсім стерильних госпробіт по училищу. А вже влаштувати прання роби, хоч і в крижаній воді, так це - на раз.
З посмішкою згадую, як зараз, перед очима стоїть неперевершена картина.
Щойно вилізши з-під крижаних струменів водопроводу, здоровань Вітьок Соколов - рудоволосий молодецький херсонець із 425-ї групи - стоїть, обтираючи міцне тіло рушником, перед вікном, яке виходить на ближній до КПП торець будівлі, в усій своїй неприкритій «райській» відвертості - отакий красень Аполлон. В одну мить у близьких вікнах торця такої ж типової п'ятиповерхівки, що навпроти нашої (а це, як я вже згадував - впритул, метрів за 20, гуртожиток сусіднього машинобудівного технікуму, який межує з Екіпажем), просто дикий переполох трапився - наче по чиїйсь команді всі віконні отвори заполонили зацікавлені дівчачі голови. Причому на всіх п'яти поверхах. Ні, брешу, перший їх поверх закритий зеленню дерев і кущів. А він, «безсоромник», навіть вікно відчинив навстіж - нате, мовляв, красуні, на власні очі і без оптичних спотворень насолоджуйтеся справжньою чоловічою натурою, абсолютно не шкода... Дівчата, попросту чманілі від настільки неприкрито животрепетної картини, так голосно верещали і біснувалися, щось, забиваючи одна одну, намагалися прокричати у відчинену кватирку, що їхній дикий, ажіотажний галас було чути крізь їхні зачинені вікна. А він, увійшовши у свій стриптизний раж, ще трохи покуражився, погравши тілом, зрозуміло, з акцентом на чоловічу гідність, недвозначно жестикулюючи, розохочуючи їх. Потім, пов'язавши рушником своє «надбання», під розчаровані вигуки і гул спостерігачів, прикрив вікно і, цинічно помахавши їм рукою, ніби подякувавши, закінчив свій «показовий» виступ. Подібні животворні видовищні спектаклі проводилися ним із завидною регулярністю і з незмінними «вдячними» відповідними реакціями сусіднього гуртожитку. Складалося враження, що дівчатка буквально чатували нашого красеня в отворах своїх вікон, немов прорахувавши розклад його водних процедур.
Однак тиша і благодать у гігієнічних питаннях у нашому «королівстві» запанували не раптом і не відразу. Багато моїх соратників, особливо тих, хто прибув із віддаленої сільської місцевості, та й не тільки (що гріха таїти, було чимало і міських засранців), через їхній колишній «нехитрий» спосіб життя, спершу, м'яко кажучи, намагалися знехтувати особистою гігієною, за інерцією «сповідуючи» свій звичний колишній стиль життя. Ніби як воно (лайно) якимось тільки їм одним відомим казковим чином у чергову місячну ніч саме собою відмиється, очиститься, а може, відлупиться і відпаде!.. Або смердючий аромат від їхніх тіл раптом раптово розчиниться, перетворившись на святий дух. Принаймні, дозволяли собі, приміром, по тижню поспіль, а то й більше, не прати свої шкарпетки. Т і, натурально, ставали стоячими, а про їхній душок годі й казати. Тим більше що наш не в міру рухливий розпорядок життя, з його багатогодинними стройовими заняттями і госпроботами, явно не сприяли культивуванню чистого «духу» на наших тілах. Але дуже скоро «здорове» ядро колективу в окремих кубриках із найзакореніліших і найнепохитніших бруднуль ліпили, якщо і не прихильників тотальної чистоти, то вже союзників Мойдодира так точно. Їх, цих нахабних смердючок, просто не пускали прихилити голову до подушки під час денного відпочинку або під час «відбою», виганяли з кубрика доти, доки ті не приведуть своє пахуче обмундирування, та й себе самих, до ладу. Коротше, гнали їх куди подалі. Тут уже не побалуєш... І нікому не поскаржишся на свою грішну долю. Зазвичай такі нечестивці недовго кочевряжилися...
От хоча б узяти кумедну історію з іще одним рудим тюхтієм із 426-ї групи Сашком Кофановим, бухарським єврейчиком із якогось забутого Богом узбецького Учкудука, що загубився десь на тамтешніх неосяжних пустельних просторах. Між іншим, через півтора десятка років він став знаменитим, завдяки появі однойменної пісні якогось інструментального ансамблю - земляків Кофанова - пісні під назвою «Учкудук - три колодязі». Ось уже хто був непохитним і невиправним прихильником неохайності. Настільки наполегливого культиватора і затятого поборника бруду і смороду навряд чи можна було відшукати не тільки в нашій роті, але, напевно, і за її межами. Його відчайдушна завзятість у небажанні чищення свого «пір'я» тривала майже місяць. Ніякі вмовляння товаришів по кубрику не допомагали. Заманити його до лазні неможливо було ніякими силами. Зрештою, терпець у хлопців увірвався. Згребли його в оберемок, затягли в умивальник у чому був, роздягли догогла і, поливаючи холодною водою з-під крана зі шланга, мало не цеглою відшкребли його, «відпаривши» до посиніння. Під час екзекуції підопічний голосив диким верблюдом на всю роту. З того пам'ятного дня курсант Кофанов настільки перейнявся любов'ю до чистоти, що в черговий банний день на шляху до лазні біг попереду всіх.
Дуже скоро такого слизького питання, як охайність, у наших лавах на порядку денному вже не стояло до самого випуску.
Зате в банний день для нас одразу і без особливих зусиль вирішувалися всі дрібні прання, що накопичилися за тиждень.
Наприклад, тільняшку і, перепрошую, труси ми прали таким до неподобства простим, але надійним способом. Гарненько намиливши їх повністю господарським милом, а «потрібні» місця особливо ретельно, нап'ялювали ці забруднені вироби на себе. Після чого вставали під увімкнений душ. І поки тривало миття, приміром, голови або всього іншого, що не закрите одягом, струмені води, що молотили по нас, поступово і, головне, цілком стерпно разом із мильною субстанцією без будь-якої нашої допомоги зчухували з білизни весь бруд, що в'ївся в неї. Швидко, без особливих фізичних потуг і практично. Залишалося тільки зняти одяг, прополоскати і віджати з нього воду. Краса!
Для банних справ на все про все нам відводилася ціла година часу. Звичайно, нам стільки й не треба було. У принципі, загалом ми і за півгодини справлялися з цією «брудною» справою.
Забігаючи наперед, скажу, ці наші банні походи рівно через рік закінчилися. На території Екіпажу, поблизу другого спального корпусу, поруч із нашою котельнею, коли ми були вже на третьому курсі, у жовтні-місяці, нарешті, ввели в експлуатацію наш довгоочікуваний училищний банно-пральний комплекс. Працював він кожного дня, і був нічим не гірший за ту пам'ятну нам міську лазню. Навіть, напевно, кращий. Звичайно, це було дуже зручно для нас. Усе - для чистого життя - поруч. Але разом із цим зникла вся принадність нашої романтики - з пивком після лазні, до якого ми все-таки, зрештою, з часом, десь вже у вісні, таки дотягнулися. Зате можна було в будь-який момент, якщо виникала нагальна потреба, позаурочно відвідати, як не крути, а вкрай потрібний і корисний заклад. Для всього курсантського контингенту було встановлено свої графіки по днях і годинах, і молодші курси суворо дотримувалися розкладу. Але ми, вже починаючи з самого відкриття, ходили митися, коли нам заманеться, хоч щодня, незважаючи на черговість, уже не кажучи, коли ми стали старшокурсниками. А хто б міг нас зупинити або перекрити нам дорогу? Нам, легендарній роті з літерою «А»? Та нас, майже всіх, практично в обличчя знали. Хоча рота була не з маленьких за кількістю. Для нас, для нашої роти, взагалі не було авторитетів в училищі. Ми самі давно були цим самим авторитетом. Слава про крутий норов наших хлопців бігла далеко попереду нас. І, дійсно, нас поважали. Ну, а якщо хтось і не шанував, то вже точно боявся.
За всіма цими моїми пристойними і важливими підготовчими справами я якось вже дуже непомітно, скромненько і безбарвно проскочив свою 17-у річницю. Це сталося 11 жовтня.
До речі, нас, жовтневих, виявилося в групі чимало. Наприклад, у Трояні день народження був сьомого жовтня (але він був старший за мене на цілих два роки). У Кіси - на два дні раніше від мого (він теж був старший за мене, але на рік), і їх усі: і ротне керівництво - офіційно перед строєм, і ми - у себе в групі вітали. Я ж зі своїм ювілеєм «пролетів», як, утім, «пролітав» і всі наступні роки навчання. Це я не те що в образу, а просто заради констатації факту. До речі, слідом за мною, 15-го числа був день народження у Пана, і теж, відповідно, «пишно» відзначений. Я, звісно, нікому нічого не став доводити і вдаватися в подробиці з такого, в принципі, дріб'язкового приводу. Який сенс, якщо формально всі мають рацію?
Скажу відверто, безглузда склалася в мене по життю ситуація в цьому питанні. Річ у тім, що свого часу батюшка мій, в азарті втілення моєї військової кар'єри, користуючись своїми зв'язками в паспортному столі, надав мені безглузду ведмежу послугу - поміняв мій паспорт, «відмотавши» в ньому дату мого народження рівно на два місяці назад. І замість 11 жовтня в ньому відтоді і дуже надовго закріпилася нова дата - 11 серпня. А все тому, що на момент вступу до військових училищ, кандидати в офіцери повинні були до першого вересня мати повні 17 років. У моєму випадку ця умова не виконувалася. Таким чином, на довгі роки я став заручником батьківської афери. Так і жив із підробленою датою, так би мовити, у роздвоєнні особистості, постійно сам плутаючись за потрібної нагоди. Подібна «операція», з моїм зміненим народженням, мало того, що явно входила в протиріччя з кармічними законами Космосу, так ще й згодом принесла мені купу різного роду неприємностей. Після звільнення з пароплавства, пішовши на берегове життя, я, врешті-решт, паспорт поміняв, згідно зі своїм «Свідоцтвом про народження». Але тим самим лише вніс певне сум'яття в документах у своє подальше поточне життя.
Я, звісно, з події свого дня народження символічно «проставився» перед хлопцями, відкоркувавши пляшечку винця. Але особливої радості і морального задоволення ця подія мені не принесла. Неприємний осад у душі затихарився.
Кінець Глави 4.1.
Продовження в Главі 4.2..........