Мореас Фрост

                                Т Р І Л О Г І Я «М О Р Е Х О Д К А»

                         Книга II. «ДІТИ ЛЕЙТЕНАНТА ШМІДТА»

                                                    «...Любов, золоті сходи... без перил!»

                                                                                 (з пісні Ю. Антонова)

                            Розділ VII. ВАРІКА (прощальні «гастролі»)

     Увійшовши в договірні зобов'язання з ГРУ, Варіка

перекрила Головному Герою всі надії та сподівання

на можливість їхнього подальшого спільного життя,

чим ввергла його у відчайдушний смуток. І мотиви,

рухомі Варікою, йому цілком зрозумілі, проте для

Героя все складається геть безперспективно, йому

складно змиритися з реаліями. Він розуміє – поїзд

його, на жаль, давно пішов...

                               Глава 7.5. НЕЩАСЛИВА ЖІНКА

                                 Частина 3. Крапки над «і»

         І говорити нема про що, завершальні слова, що пролунали з вуст коханої, про підписання нею Угоди із загадковим розвідувальним органом лише посилили мій безпросвітний смуток. У тиші, що провисала слідом, тільки й залишилося, що з великим сумом констатувати для себе, так би мовити, вже «де юре» безвідрадний факт нашого з нею остаточного розриву. Це видавалося мені жахливою несправедливістю буття.

        «Ось де вона - чиста правда життя! Подобається мені це чи ні, хочеться чи не хочеться, але факт залишається фактом: Варіка безповоротно обрала свій шлях, стиль свого майбутнього життя, і змінювати його не збирається, та й не може повернути назад. Утім, вона вже цілком там, у тих своїх життєвих реаліях, але в яких місця для мене, на жаль, нею не передбачено»!..

       І думки ці не просто пригнічували, а буквально безнадійно розкладали мене.

    «Зовсім скоро, неминуче настане той день, момент, коли кругом залишиться одна лише порожнеча, рівнозначна крижаному вакууму. І буде він вічним. А що ж натомість? Та нічого! Жодних надій на майбутнє і жодних свят душі! Яке неймовірно жахливе марення, що стало суворою і невідворотною реальністю! Ну от де і звідки тепер мені сили душевні черпати, щоб спокійно крокувати по життю?! А головне - з ким?!... До кого тягнутися самотньою і знекровленою душею?! У кого шукати розради?!».

        Ось на ці запитання ніхто й ніколи не зміг би дати мені відповідь! І знову висвердлюють мозок слова мого дядечка з тієї пріснопам'ятної поїздки до Москви на вступ до військового училища: «Змирися й з гідністю прийми її вистражданий вибір»!

     «Легко сказати! Так мені, чорт би все забрав, нічого більше й не залишається робити в такому безвідрадному становищі, окрім як змиритися і прийняти від неї все сповна!.. Не за руку ж її тримати біля себе! Або по руках-ногах в'язати, щоб нікуди від мене не втекла! Ну, хіба що тому мізеру, який ще залишився, радіти - можливо, тому десятку, а то й менше днів, що залишилося в нас із нею на перебування під одним дахом!.. Припустимо… Але наскільки ж незначна ця компенсація для мене!.. Та просто натуральна вселенська несправедливість!..

       А вона сама, що ж? З якою, на перший погляд, легкістю руйнує наші з нею багаторічні стосунки, нашу славну історію Любові! Ніби йдеться про чергову сезонну зміну одягу чи взуття. Зрозуміло, це лише суто зовнішній погляд. Але, пильно вдивляючись у її глибоко сумні очі, ніяк не скажеш, що справді з легкістю дається їй наш розрив. Так, безумовно, і вона страждає!.. Ні, не те слово! Ще і як страждає! Ось тільки знаку не подає, наскільки їй боляче... Сильна вона, Варіка. Не те, що я - у мене тут же все назовні виповзає, на обличчі висікається. Нічого не можу приховати, коли буря протесту всередині нестримно вирує, спокою мені не дає. Так, я багато чого можу прийняти та пережити, але ось як своїми ж руками душити в собі нашу ВЕЛИКУ ЛЮБОВ, цього, мабуть, не те, що робити, навіть зрозуміти мені не дано ніколи! А ось вона, виходить, може...

       І так, звісно, і тут Варіка має рацію, можна дні, що залишилися, просидіти з кислими пиками та сльозливими поглядами й отруювати одне одному життєвий настрій. Але чи варто, чи буде це правильно і логічно?.. Тоді, може, краще одразу одним махом усе обірвати та розбігтися, роз'їхатися, хто куди, скоріше й чимдалі?!... З очей геть?!... І справа з кінцем?!... Але ні, зовсім це не той варіант. Не подобається він мені в такому стерильному вигляді. Та і як можна таке святотатство вчинити добровільно? Зізнатися, і не зумів би я так от запросто відірватися від неї, повернутися й піти... Чого вже там, допивати треба чашу до дна, і по можливості пікантно смакувати її смачнючим вмістом, поки він доступний і не вичерпається до останньої його краплі! А в кінцевому підсумку бажано розходитися красиво, по-цивілізованому, ну і намагаючись не труїти себе нічим похмурим! Нехай навіть інакше ніж мазохізмом подібну поведінку не назвати. Хоча, як говорив усе той же мій московський родич, дядько Валера, під час нашого прощання влітку: «Ти маєш з гідністю прийняти її важкий вибір». З ним важко не погодитися... Ну а далі, що ж, чому бути, того не минути, і як воно буде, так і буде?.. Мабуть, залишається тільки так... Все, В'ячеславе Павловичу, досить скиглити, амінь!».

       Ось так, по краплині видавлюючи із себе негатив, я вимушено закликав себе до розсудливості, яка так і просилася.

    ... Варіка нечутно з'явилася переді мною, опустилася на диван, пригорнувшись до мене, та продовжила нашу перервану розмову. З її боку це був, по суті, монолог, лише подекуди переривчастий моїми не дуже довгими репліками. І це зрозуміло, адже з неї зараз був попит, вона «захищала» свою позицію.

      - А знаєш, Славушику, адже спочатку всупереч усьому, зокрема й застереженням Мандрівника, до несподіваного мого виклику до МДІМВ, а далі - доленосної пропозиції від ГРУ, я все ще жила з думкою, що ми крокуватимемо по життю разом. Саме так я вирішила спочатку. Навіть отримавши несподіваний виклик до Москви, я від'їжджала із серйозними намірами - повернути все назад - за можливості влаштувати переведення на навчання в Херсон, ну, а якщо з переведенням одразу не задасться, то і бог із ним, з тим зоряним навчанням, гори воно вогнем, - просто забрати документи та повернутися додому. Саме таким своїм сценарієм я збиралася порадувати тебе після повернення з Москви. Адже, пам'ятаєш, згадала в нашій пам'ятній телефонній розмові про те, що мені є, що сказати й запропонувати тобі... Я тоді багато міркувала про нас із тобою, стільки всього думала-передумала і вже напевно наважилася опинитися ближче до тебе, сподіваючись не розлучатися за жодних обставин. Міркувала так. Продовжу освіту в нашому педінституті на інязі, а там уже можна буде озирнутися ґрунтовно, що до чого. Ну а там, дивись, і життя саме підкаже, що нам конкретно робити і як бути. Прям-таки розмріялася порадувати тебе цією новиною, сподіваючись на швидке своє повернення. Але в підсумку, бачиш, як усе несподівано обернулося. Отже, не судилося нам... І тут уже нічого назад не повернути. Як би того не хотілося. Та й сенсу немає повертати.

        Я хочу тобі сказати більше. Самі небеса виявилися проти наших зустрічей ні раніше, в липні, ні тим більше в серпні. Але от, припустімо, зійдися ми тоді, і я точно не зуміла б розкласти все по поличках і ухвалити єдине правильне рішення. Не дав би ти мені цього зробити своєю присутністю. Надто вже сильна твоя влада, вона тяжіла б наді мною, а світлі любовні почуття рвали мені серце. Я металася б у сум'ятті й сумнівах, не знаючи, що робити, як вчинити. Усвідомлення істин стало б неможливим. Але коли емісари ГРУ дали мені тиждень на роздуми, я не одну ніч не спала, все думала, зіставляла, переосмислюючи всі негативні реалії свого не надто радісного, навіть сумного буття, і дійшла висновку, що своїм поверненням і тісним впровадженням у твоє життя роблю щось заборонене-злочинне, егоїстичне стосовно тебе. Та просто краду в тебе майбутнє.

      Водночас я прекрасно усвідомлюю, що своїм відторгненням роблю тебе нещасним, приношу незмірний біль, завдаю душевних ран. І біль цей неминучий. Однак він безсумнівно мине з часом, неодмінно вщухне, рани загояться, затягнуться. Час лікує... А по-іншому вчинити я не можу, не дозволяє мені моє єство - протиприродно це, суперечить Законам Природи, йде проти Законів Космосу...

      Вона замовкла, перевівши уважний погляд на мене, резонно очікуючи реакції на свою довгу промову.

        - Але чому так відбувається, кохана?! Чому ти вирішила саме так?!... Ще й за мене самого?!... А не варто було б тобі послати до бісової матері всіх своїх спостерігачів, і уявних, і реальних, і просто повернутися додому, до мене?! - просто-таки звився я.

        - Славушику! Ти ж мене давно знаєш, я людина витримана і раціональна. Так, ні про що більше, ніж іти з тобою по життю пліч-о-пліч я б і не мріяла. Тому що нескінченно люблю тебе, мій хороший! І, як би суперечливо це не звучало для тебе, саме тому я й прийняла таке важке для себе рішення - відпустити, звільнити тебе. У мене було достатньо часу, щоб усе гарненько обміркувати. Мені вдалося перемолоти в собі цей болючий для мене вирок, що не бачити нам з тобою нормальної сім'ї в її звичному загальнолюдському сенсі! Мабуть, там, на небесах, порахували, що я не маю права розраховувати на таке благо і на своє продовження в дітях. Але чому ж ти повинен приносити себе в жертву, думала я, і за яким правом я повинна егоїстично позбавляти тебе такого важливого земного щастя, сімейного щастя?! Адже сам факт неспроможності мати майбутнє потомство ще нікого не робив щасливими. А приймальні діти - як не крути - чужі діти.

      - Варіку, але чому ж настільки однозначно і в такому похмурому дусі ти дивишся у своє майбутнє в союзі зі мною, що ж ти себе так безнадійно ховаєш?

      - Ні, рідний, це моє осмислене рішення, ухвалене не вчора. І не здумай навіть припустити, що ще хтось може раптом з'явитися поруч зі мною, оселитися в моєму серці, зайняти твоє місце! Це неможливо! Ось чому я, як черниця, прийняла обітницю - ніколи не виходити заміж. У цьому житті мені ніхто не потрібен, бо твердо знаю, що навіть якби й дуже-дуже хотіла, вже ніколи не зможу нікого покохати, а вже щоб настільки сильно й безмежно, як тебе, й мови немає. Таке Кохання, як наше, дається лише один раз! Отже, ні про яке спільне життя з кимось, не кажучи вже про спільне ложе, і мови бути не може - це не для мене! А з не коханим - це не життя, у мене з ними може бути лише миттєвий договір. Або тимчасова угода. Та й узагалі, крім тебе, я ніколи ні про кого серйозно не думала, не шукала тобі заміну, не збираюся цього робити й в майбутньому.

      - Але ж моє становище нічим не краще за твоє, Варіку! Своїм вольовим рішенням нашого розриву ти вибила твердий ґрунт з-під моїх ніг. Ось як МЕНІ тепер жити без тебе, водночас усвідомлюючи, що десь, нехай і не близько, ти самотньо блукаєш землею, і в той самий час я теж на самоті й тузі топчу землю тут? До того ж от ніяк не можу я уявити себе поруч із якоюсь іншою дівчиною! Про це ти замислювалася?!...

       - Ось саме про це, любий, я насамперед і думала... Зрозумій, Славушику, ми з тобою перебуваємо в абсолютно різних стартових позиціях. На відміну від мене, ти перебуваєш зовсім в іншому, куди більш виграшному світлі. У тебе може, і не один раз, з'явитися можливість продовження себе і свого роду - саме ТВОЇ діти! Це дуже важливо у житті! Це цілий світ, за який можна і потрібно, вхопившись, триматися на цьому світі! Адже саме в цьому і криється головне призначення людини - основний закон природи - відтворення і виховання свого потомства. Хіба я маю право заважати будувати тобі цей барвистий світ, позбавляти щастя батьківства?!

     - Варіко, але ж для того, щоб із кимось щось будувати, необхідний надійний і міцний фундамент, потрібна повноцінна любовна основа. Я абсолютно не можу собі уявити, як після тебе зможу по-справжньому полюбити когось іще й узагалі серйозно жити з кимось разом?!... Яка вже там сім'я, коли переді мною в повний зріст стоятиме твій світлий образ?! Це ти можеш для себе усвідомити?!

      - Славушику, коханий мій, усе у світі відносне. Вірю, тобі зараз усе, що з нами відбувається, важко охопити та сприйняти. Однак мине якийсь час, і ти станеш ставитися до нашої ситуації зовсім по-іншому, по-філософськи. Ось пригадаєш мої слова!..

       У тебе неодмінно з'являться інші цінності, нові орієнтири. У чоловіків усе в житті набагато простіше і легше виникає і вирішується. А ще багато чого залежатиме від тієї жінки, яка опиниться поруч із тобою. Якщо вона зуміє підібрати до тебе ключик, то все для тебе складеться найкращим і найсприятливішим чином! Я в цьому впевнена, дорогий!

     І потім за час навчання в тебе якраз з'явиться реальна можливість, а головне, достатньо часу, щоб по-новому поглянути на своє життя й облаштувати його, продовживши з чистого аркуша. За цей чималий час ти неодмінно когось зустрінеш, може, навіть встигнеш міцно полюбити. Принаймні, я від душі бажаю тобі цього!

      - Варіко, люба, не можу я слухати з твоїх вуст про якихось інших жінок! Сонце моє, а от сама-то ти віриш у те, що пророкуєш мені? Дивлячись на тебе, адже теж ніяк не скажеш, що перебуваєш в ейфорії!..

       - Ну, я-то - як я. Уже перехворіла, змирилася... Гаразд, Славушику, бог із ними, із цими пророцтвами!.. Давай ми трішки відійдемо від сьогоднішніх реалій, поміркуємо з тобою, трохи заглянемо і в минуле, і в наше недалеке майбутнє, порахуємо варіанти... Ось поміркуй сам, як усе могло б бути... Припустімо, одна з ситуацій: я - у Москві, ти - у Херсоні... Ось саме цей варіант нікуди не годиться! Гірше не можна! Надмірно довгі розлуки! Однозначно виключено! Не наш випадок, вірно? Не зможемо ми дотримуватися наших світлих стосунків, на жаль, саме у фізіологічному плані - через мою гормональну проблематику. Отже, щоб бути разом, щоб стати ближчими одне до одного, нам необхідно наступити собі на горло, прийняти жертву - обом відмовитися від наших подальших життєвих перспектив. Моя-то альтернатива цілком здійсненна - своєчасно змінити свої навчальні плани і терміново перевестися на навчання до Херсона, приміром, у той самий педінститут. Але от як бути з твоїм навчанням? Тобі теж довелося б залишити мореходку, докорінно змінивши свою профорієнтацію з прицілом на земну роботу... Але тоді тобі загрожувала б служба в армії. А це знову ж таки наша дворічна розлука. Значить, теж нікчемний результат. Якщо ж тобі продовжити навчання, то після його закінчення, хочеш-не-хочеш, а за законом доведеться відпрацьовувати три роки, вірно ж?... А це - твоє неминуче перебування в морях, довгі рейси, багатомісячні розлуки... знову ж таки такий хід подій нічого доброго нам не обіцяє!.. Утім, навіщо далеко ходити - твоя обов'язкова майбутня багатомісячна плавальна практика в училищі. Адже ти розумієш, фізично мені не під силу витягнути такі терміни на самоті!

       - Ну і що? Заради тебе, заради нашої Любові і, якби ти була зі мною поруч, я без вагань на все що завгодно пішов би... І, повір, заради нашого єднання я зміг би, навіть продовжуючи навчання в мореходці, не йти на морську практику, а після закінчення училища знайти роботу на березі... Єдине, щоб не потрапити до армії, мені довелося б залишити тебе на два місяці одну на час нашого військового стажування. Якось можна було б із гріхом навпіл пережити таку розлуку. Зате це вже куди простіше, ніж чотири - п'ять місяців плавальної практики. Ну, а поки б ми вчилися, дивись, і твій проклятий феномен закінчився...

       Чи вірив я навсправжки у те, що парирував Варіці?... Про можливості все побороти?.. Напевно, не зовсім і не до кінця. У будь-якому разі на такі її слова про наші варіанти розвитку перспектив, навіть найближчих, мені нічого було заперечити їй, і я, лише потупившись, уставився в одну точку на підлозі. Трохи помовчавши, вона продовжила далі.

      - Гаразд, Славушику, нехай навіть обидва ми навчалися у своїх навчальних закладах у Херсоні... Так, я згодна, справді, нам до певного часу було б шалено радісно і безхмарно удвох. Цілком допускаю, можливо, ми б пливли на тій самій хвилі ще якийсь час і щасливо ширяли в нашій ейфорії дуже «спекотні» і сексуально насичені студентські роки! Але ось як довго ще ми протягнули б у тому ж дусі? Ну, нехай навіть ще з п'ять років після навчання... А далі?.. Далі що, Славушику?!... Так і кукували б з тобою все наше подальше життя або відсиджувалися удвох десь у теплому місці, як два сичі? Ми ж почали б повільно вмирати з туги, задихатися... Адже нескладно здогадатися, що з часом життя вносить свої корективи, і навіть найвище та найприємніше поступово призвичаюється, згасає, стаючи повсякденним, а то й приїдається, та от хоча б затуляється тим самим побутом, складнощами всілякого житейського плану. Ось тут-то і починає з'являтися неприємний вакуум у душі, відчуття, коли тобі чогось бракує в цьому житті, чогось вартісного, важливого, потрібного. І як цінно, щоб вчасно з'явився, прийшов на допомогу якийсь новий життєствердний струмінь - щось досить вагоме, значуще - саме те, що може згладити або переламати будь-які негаразди або негоди у стосунках двох. І цей рятувальний круг - діти. Ніщо інше не може настільки ж ефективно сколихнути та зміцнити любовні прив'язки, піднести стосунки на новий якісний рівень у нашому повсякденні, як поява дітей. Але саме народження дитини - ти прекрасно знаєш - якраз те, чого я дати тобі ніякими силами не в змозі!

        А яка ж це сім'я без дітей? Зате, як я тобі вже згадувала і повторюся знову, утримуючи тебе біля себе, я свідомо йду на серйозний кармічний конфлікт з Космосом, з Природою – а саме позбавляю тебе можливості стати батьком твоїх майбутніх дітей, продовжувачів твого роду. Ось як тут усе тісно переплетено, рідний мій! Усе одно рано чи пізно настане момент у твоєму розвитку (і це може трапитися доволі скоро), коли тобі самому захочеться мати діточок, і тоді тебе мимоволі почне мучити це питання, ну, а далі, може докотитися й до докорів на мою адресу... От коли розпочнеться справжня агонія нашої з тобою Любові з її подальшою загибеллю! Цей процес повільно й болісно вбиватиме і мене. Я просто цього не перенесу. А тепер зроби справедливі висновки. Ти сам-то хіба не відчуваєш, що життєтворчої сімейної схеми у нас ніяк не виходить?!...

       Я-то прекрасно знаю і можу передбачити, на перших порах ти будеш мене на руках носити, плекати та пестувати. Однак потім... Ні, не хочу навіть і думати, що може трапитися потім! Рано чи пізно, але ось за законом життя надлом по лінії «діти» між нами неодмінно станеться. Саме цього «потім» я боюся й не бажаю! А раз мамою мені ніколи не світить стати, значить, треба було забути про звичайні земні плани на життя і шукати щось натомість, перебудовувати себе на щось інше. Причому, не втрачаючи часу. І ось, як бачиш, знайшла, перебудувала...

      Вона перервала свої умовиводи. Своєю чергою і в мою приречену свідомість прорвався потік думок на ґрунті спогадів не такого давнього минулого.

      «Ех, Варіка, Варіка! Але ж ці зоряні мотиви «про дітей» і про їхнє неминуще значення я вже одного разу мав задоволення чути від мого все того ж милого московського дядька Валери минулого літа! Який чіткий і жорстокий резонанс! Чорти б усе побрали! Як це в них напрочуд схоже звучить! Мотиви-то прямо один до одного, обидва говорять, ну, ніби під копірку, що він, що Варіка! Та немов змовилися! Невже ця їхня логіка настільки бездоганна й залізна?! Однак, як же я далекий від усього цього, та й узагалі від теми «діти»! Так, а особливо зараз!..».

       - Сонце моє, я, звичайно, мізками розумію всі ті думки, що ти намагаєшся донести до мене, але ось що накажеш МЕНІ робити з хворим на тебе серцем і пам'яттю про тебе? Ти ж явно хочеш приректи мене на вічні муки!

       - Коханий! Звичайно, я допускаю, що ти пам'ятатимеш мене, і, можливо, тривалий час, а може, навіть і все своє життя. Так! Але вже точно з якогось моменту пам'ять про мене не стане тобі на заваді в отриманні свого щастя. Навпаки, спогади про наше світле Велике Кохання лише надихатимуть і облагороджуватимуть тебе. І чим далі в часі, тим все простіше тобі буде будувати свої нові, зокрема й сімейні, стосунки. Ну, а наша вічна Любов і спогади про наші світлі дні - вони теплим промінчиком зігріватимуть тебе, твою душу в будь-які часи. До речі, і мене теж...

     - І ти хочеш мене запевнити, що до кінця днів своїх проживатимеш відлюдницею?

       - Буду з тобою відверта. Як я можу стверджувати, що все моє життя може пройти без участі чоловіків? Особливо в ці найближчі роки навчання... Куди мені подітися від відомого тобі факту - моєї хронічної залежності від природних гормонів, не скажеш?!... А чоловіки - і ти це, як ніхто інший, прекрасно знаєш - на жаль, єдине їхнє пряме джерело для мене. Так, ця моя біда - мій феномен - він прогнозовано наздогнав мене незабаром після остаточного від'їзду з Генічеська, після нашого розставання. На жаль, ті три вирвані роки з моєї юності, коли в мені всіма силами та способами глушили сексуальність, нікуди не поділися, не зникли безслідно. І я вже почала на повну їх наздоганяти, саме в цей час. Звісно, мушу тобі чесно зізнатися, що зараз я ніби як не одна. Так-так, і не дивись на мене так, дорогий! Трохи далі я все тобі викладу, як на блюдечку! Але, смію запевнити тебе, ні з ким і ніколи в мене не зможе скластися нічого путнього - міцного, стабільного чи довготривалого, а головне - душевного єднання. І вже тим більше полюбити я нікого не зможу після тебе. У цьому я твердо переконана, тому що для мене таке просто неможливо! Повторюся, таке неземне Кохання, як наше, воно дається лише одного раз у житті! Ну, а далі - вже як пощастить... Нам, на превеликий жаль, не пощастило. А точніше, не пощастило саме мені! Але ламати ТВОЄ життя я собі нізащо не дозволю, як би не хотілося мені завжди бути поруч із тобою... Ти маєш це прийняти, коханий!

       - Варіко, люба, але це ж має несерйозний вигляд - загадувати, коли в нас за три, п'ять чи скільки там іще років, можливо, настане певне похолодання - момент наших «ймовірних» розбіжностей і невдоволень через дітей. Адже хочеться жити поруч і безмежно любити тут і зараз!

       - Розумієш, Славушику, ти ніколи не зможеш собі уявити, що це таке - хронічно відчувати себе неповноцінною поруч із коханою людиною! Але цих паразитних почуттів мені не уникнути, живучи під одним дахом із тобою. Кожен божий день мені доведеться з жахом це усвідомлювати, і вкрай складно буде з цим миритися. Це буде висушувати мене зсередини. Я буду постійно відчувати цю свою неповноцінність, чим далі, тим сильніше. І це ніяк не може сприяти зміцненню сімейних пут. Та і яка це, вибач, сім'я без діток? Пародія на сім'ю! Суща химера! Союз двох дорослих тітки та дядька!

             Так, погоджуся, життя двох у любові - це чудово! Всі цього хочуть і до цього прагнуть. Але будь-яке кохання має приносити свої плоди - потомство. Лише тоді воно життєствердне, справжнє. А що може відтворити наше з тобою Кохання?!... Рівним рахунком НІ-ЧО-ГО! Воно в нас порожнє! Я - порожня, Славушику!..

             Коханий, я так хочу, щоб ти був щасливий! Ось тільки поруч зі мною тобі ніякими долями не стати таким. За всіх моїх прагнень і бажань я не зможу тебе ощасливити. Це ти повинен до кінця усвідомити й заспокоїтися. І що раніше ти мною перехворієш, то легше й простіше складеться твоє подальше життя.

       Вона різко замовкла, прикусивши губку й опустивши голову. Мабуть, сильно схвилювалася останніми сказаними фразами. Я теж мовчав, не знаходячи, що заперечити їй. Настільки логічними виглядали її слова. Десь, але дуже глибоко в душі, розумом, я навіть був із нею згоден. Ось тільки втілити свою згоду в слова у мене ніякими душевними силами не могло вийти. Не міг я себе пересилити. Тому лише підняв рукою за підборіддя її голову, зазирнув у її сумні очі та ніжно припав до її червоних губ. Після чого вирішив пустити рейки нашої розмови дещо в інше річище.

       - Варіко, а ти дуже змінилася за ці минулі пів року. Мені це контрастно впало в очі. Стала якоюсь жорсткою, я б сказав, запеклою, різкою. Звісно, твердості й рішучості тобі й раніше було не позичати. Але куди ж поділася та моя м'якосерда, захоплена і жива, зворушливо домашня Варіка?!... І мені все більше здається, що ти стала дещо цинічною особою.

       Наблизившись до мене ближче, впритул до тіла, вона осідлала мої коліна своєю дупкою, розвівши зігнуті в колінах ноги й затиснувши мене ними, обвила мою шию руками та заговорила, дивлячись прямо мені в очі.

     - Ні, Славушику, ти перебільшуєш, ніяка я не цинічна. Рідний мій, ти згадай, я ж як була завжди, так і залишаюся раціональною і прагматичною. А зараз у моєму по-життєвому непривабливому фізіологічному становищі я тим паче ніяк не можу залишатися тією, колишньою - плюшевою і податливою дівчинкою з наївними, патріархальними поглядами на життя, хоч і дуже хотіла б... Пам'ятаєш, та наша розмова після мого бридкого інциденту з нашим міським замом начальника міліції? Пам'ятаєш, я казала, що треба ставати сильнішою за всіх тих упирів, що заважають жити нормальним людям, щоб уміти протистояти їм, цій системі цінностей? Ось такою я зараз і прагну стати. Такою я себе бачу в майбутньому - непримиренним бунтарем і борцем із цією порочною системою. І збираюся, якщо буде треба, все своє життя покласти на вівтар перемоги над силами зла. І маю з упевненістю тобі сказати, що таких людей, як я, з особливим стилем мислення, навіть у нинішньому моєму оточенні, чимало.

      А що стосується нас із тобою, то я все та ж - ніжно люблю тебе всіма відтінками своєї душі! І моє ставлення до тебе анітрохи не змінилося. Я навіть люблю тебе сильніше, ніж колись! Ти навіть уявити собі не можеш, наскільки ти мені неймовірно дорогий!

        З цими словами вона знову проникливо влилася в мої губи.

        Після невеликої паузи Варіка знову заговорила, але вже зовсім про інше, і більш жорстким тоном. Тепер уже вона змінила річище нашої розмови.

       - Я знаю, передчуваю, життя моє буде не надто радісним і довгим. Вже дуже небезпечна та справа, якою мені в недалекому майбутньому доведеться зайнятися. Мені довелося ухвалити безповоротне рішення - підписати довічний Договір із ГРУ з усіма наслідками, що випливають. Я не шукаю в житті простих рішень і легких шляхів. Пішла найважчим із них і неймовірно підступним. Однак я не боюся смерті. Зрозуміло, не шукаю її свідомо і не прагну лізти на рожен, але дуже боюся померти, так нічого і не зробивши. Я усвідомлено обрала цей свій тернистий шлях, тому що по-іншому в мене не виходить, по-іншому не вмію. А ще не хочу і не можу дозволити собі зруйнувати те єдине, заради чого я ще живу - НАШУ ВЕЛИКУ ЛЮБОВ! Без неї я неминуче зачахну! А ось чого жадаю і що мені, ну, просто не передати як необхідно, і саме зараз, так це насититися тобою і нашою світлою, Всепоглинущою Любов'ю на все життя, що залишилося! Лише вона зігріватиме й надихатиме мене по-справжньому, дозволяючи й далі жити на цій землі. Вона буде в мені завжди. І якщо вона помре, то і я теж помру! Так уже я влаштована, коханий! Якщо вже я кохаю, то один раз і назавжди! І вище нашої з тобою Любові немає для мене нічого на світі! Знай це і завжди пам'ятай!

      - Але, люба, ти ж розумієш, адже це неможливо, щоб насититися на все життя!.. Я, наприклад, не можу собі уявити, як це можливо!

        - Для мене, Славушику, це дуже навіть можливо!

       - Ну, Варіко, ти таки фатальна жінка! Як і раніше не перестаєш дивувати мене!

       - Ні, коханий, на жаль мені, я зовсім не фатальна... Я - глибоко нещасна жінка. А нещасна жінка, запам'ятай це, не здатна зробити свого чоловіка щасливим, хоч як гірко це констатувати...

       - І все ж таки чому ти так твердо говориш за нас обох і конкретно про наше майбутнє? Звідки в тебе така переконаність і впевненість?

      - Дорогий, я ж тебе чудово знаю. Ти, за своєю суттю, переконаний матеріаліст. Але я-то, я, Славушик, і ти також давно знаєш мене, зовсім не така! Я здатна заглядати в майбутнє. І, повір... на жаль, немає нас із тобою там... не бачу я нас! Вірніше, ми є, але не поруч, не разом... Ти це розумієш, коханий?!...

        Останні слова з неї виходили з величезними труднощами. І свою кінцеву фразу вона вимовила майже пошепки, одними губами, але ці слова прозвучали для мене дуже голосно, буквально гуркотом грому.

        - Вищі Сили давно роз'єднали нас!.. - тут Варіка і зовсім розслабилася та в голос заплакала, припавши до мого плеча, схлипуючи...

       Щоправда, дуже скоро, відсторонившись, вона зуміла взяти себе в руки. Різко піднявшись із дивана, вона вийшла з кімнати. Я ж так і залишився сидіти в тій самій позі, а в голові дзвеніла глибоким набатом її остання глуха фраза – «...роз'єднали нас»...

                         Продовження в Главі 7.5. Частина 4…….