Мореас Фрост
Т Р И Л О Г І Я «М О Р Е Х О Д К А»
Книга II. «ДІТИ ЛЕЙТЕНАНТА ШМІДТА»
«І вічний бій! Спокій нам тільки сниться!»
(А.Блок, «На полі Куликовому»)
Розділ ІІІ. КАРАНТИН (шалені перипетії дебюту)
Блискуча операція з позбавлення організму Головного
Героя від вантажу двох ще не відпрацьованих службових
«нарядів» під час розпочатих групових стройових занять.
«Важко в навчанні - легко в бою!». Ось лише на реальних
стройових заняттях, втілюючи на практиці це гасло, що не
в'яне, починаеш розуміти його справжній сенс. Грайливі
фрагменти перших практичних кроків з набуття навичок
стройової підготовки майбутніми офіцерами запасу. Ось
і поява в кубрику Героя останнього члена колективу
Розділ 3.2. СТРОЙОВІ ЗАНЯТТЯ
Частина 1. Вдала Угода
Блискуче проведена Головним Героєм операція з
позбавлення від важкого вантажу двох залишкових
службових «нарядів» під час стройових занять
Після обіду я цілеспрямовано заглянув у володіння Жоржа. Той сидів, зажурившись, розпластавши півтіла на стільниці, втупившись поглядом в одну точку.
- Що сталося, Жоро? - співчутливо поцікавився я. - З якого приводу журба і траур?
- От не повіриш, задовбало все, Славентію, - після дещо тривалої паузи, сумно відгукнувся «великий комбінатор», не зрушуючись із місця, навіть не повертаючи голови, і продовжив свою тираду. - Та-ак уже задовбало, порятунку немає! З одного боку начальство «віддавлює», з іншого - розскардаш сімейний... І горілка вже не допомагає, не рятує. Раніше, бувало, «накатиш» - і, дивись, просвітлення знаходить, злегка «відпускає». Усе лайно на другий план відходить. А тепер - повний триндець! «Задихаюся» я, не вистачає мені кисню. Туга мене душить... Організм свіжого струменя жадає. А де взяти його, струмінь цей?... Щодня - одне й те саме, одне й те саме... Втомився я... Не можу більше так... Терпіння нема....
Він випростався, перекинувши тіло на спинку крісла, схрестивши руки на потилиці, нагородивши, нарешті, мене поглядом. Я підсів навпроти, а Жора потягнув свій крик душі далі.
- У моря б знову податися!.. Ось де красотища-то була! На душі - милостиво! Свято, а не життя!.. І вже точно зовсім не нудно... Так знову ж таки... на жаль, «віза» проклятуща!.. З іншого боку, куди мені вже рипатися? Застарий я для морів. Та й зледащів у край, і на підйом важкий став. Загалом, Славентий, цілковита дупа, а не життя! Ось і сиджу в цій курній клоаці, як тарган. Тут, напевно, і помру...
- Жорику, ну, ти, я дивлюся, зовсім розслабився, розкис, «пузирі пускати» почав... Не впізнаю я тебе зовсім. Скоро повністю соплі розпустиш, слина побіжить... Тоді вже точно триндець! От, приміром, скажи, коли в тебе востаннє душевний контакт із жінкою, яка розуміє, був? Я не дружин твоїх маю на увазі. Здогадуюся, там у тебе давно конкретна «засідка». Але ти зрозумій, людині без любові дуже тяжко жити. Твоєму організму зараз вкрай необхідний пристойний струс. А з цим завданням може впоратися тільки жінка, а саме - бажана жінка, про кохану в твоєму положенні я вже мовчу... Це ж елементарно, Жорику. Я тобі точно кажу. Хороша баба тобі потрібна, щоб мізки твої вправити на місце. На собі зовсім недавно щось подібне відчув і випробував повною мірою. Знаєш, у мене така сама лихоманка по життю зовсім недавно трапилася, ну, може, дещо в іншому розрізі. Так от тільки своєчасна близькість з цікавою дамою допомогла вилікуватися. Звісно, не скажу, що зовсім уже остаточно, окремі рецидиви все ще присутні... Але, повір, рецепт «залізний».
- А ти, я дивлюся, ще той філософ... Молодий, та ранній. Професор прямо!.. Не раз уже переконувався, ти хоч і «зелений» ще, але башковитий, при мізках. Так ти, виявляється, до того ж психолог?
- Та який там психолог, Жоро?!... Життя мене вже досить по-напружило і потягало, ось і вся психологія разом із філософією. І якби не та подружка, яку тобі пощастило побачити зі мною тут нещодавно, і яка тобі так у душу «заповзла», то, навіть не знаю, можливо, мізками «поплив»... І, мабуть, гірше, ніж ти зараз... І тоді, де б я зараз був?.. Але, як бачиш, сталося диво! Живий, здоровий і чимало оптимістичний. Учися, Жоро!
- Ех, Славентію, це в тебе в такому питанні так легко й просто все виходить. Сам кажеш, що везучий. До тебе он красуні які «липнуть»... Мимоволі закохаєшся... До мене зроду й у снах такі фіфи не з'являються ніколи. Зате на раз усяке лайно прилипає. Звідки тут душевному відпочинку взятися?..
- Жоро, ось я все ж диву даюся твоїй простоті душевній!.. А ти хоч раз сів би та ґрунтовно подумав, ось що ти сам, особисто, зробив для того, щоб у тебе, у твоєму житті, щось змінилося на краще?.. Адже само собою нічого не приходить. Адже так і просидиш біля «розбитого корита» під сраку років. Тобі б імідж свій злегка підшаманити, підкоригувати, виправити, та вбратися шляхетніше, стримати свій нездоровий азарт до спиртного... Дивись, і життя заіскриться, заграє по-іншому, вивернеться іншим, більш благодатним боком медалі. Тоді, може, і «прилипати» до тебе почне дещо поімпозантніше. А то ходиш світом, як обтрепиш хрінов, барига останній, та з рилом «кривим» від горілки… А жадаєш від життя гідних змін... Так не буває, дорогий. Вибач, звісно, за прямоту, сам напросився.
- Та-ак… ось до чого Жорик докотився... Яйце - півня вчить розуму... Ну і змій же ти, Славентій, знову мене до стінки припираєш!.. Краса-авчик! Давненько мене в лайно мордою так не занурювали... Дожився Жора... - і після деякого мовчання. - А голова в тебе все ж таки «варить» конкретно. Змушений визнати, є резон, і чималий, у словах твоїх. Ну і, звісно, розвеселив ти мене, трохи розігнав смуток ...
- І слава Богу! Їж на здоров'я! Нарешті, впізнаю колишнього веселуна-Жору. Ніяк не «котить» тобі маска «сумного лицаря».
- Гаразд, друже, дякую за благодійний сеанс, ось, тримай свій «хабар». Давай, «дуй» у своїх «шкурних» благородних справах. Працювати мені пора. Гуд бай!
- Бувай, Жорику, спасибі і тобі, і Бог на допомогу! - я поквапився у своїй дійсно «шкурній» справі.
Отримавши від Жори бажане, я почав обмірковувати свою майбутню рятівну місію з нейтралізації відчутно неприємного «багажу» у вигляді двох ще не відпрацьованих позачергових нарядів. Це на даний момент було першочерговою справою для мене. Та й час не чекав. Незабаром наш Дід мав подавати старшині роти черговий список нарядників на добу, в якому жирним шрифтом, як пити дати, мало засвітитися моє прізвище.
Відверто кажучи, я поняття не мав, як працює «механізм» дачі «хабарів». У своєму поки що недовгому житті жодного разу не доводилося стикатися з подібним, добре поширеним і банальним явищем у нашому суворому повсякденні. Досвіду ніякого. Лише інтуїтивно підспудно розумів, що краще це робити в обстановці конфіденційності, як то кажуть, віч-на-віч. Але як на практиці це виконати, для мене бачилося проблематичним. У старшинському кубрику Панаріна творився суцільний прохідний двір. Навмання теж потикатися стрьомно - запросто відіш'є, і «добрий» захід «накриється». Пам’ятається, як він тоді «зарядив» мене: «Усі питання - через старшину групи»…
«Тут якось тонко спрацювати треба б. І кращого моменту, ніж під час стройових занять, що ось-ось розпочнуться, годі й думати. Адже весь контингент залишить розташування роти, і такого бардаку і «бродіння-колготіння» вже не буде. Зрозуміло, Панарін, по ідеї, залишиться один. Навряд чи його потягне кудись на плац. Що йому там робити? Старшини груп - цілком грамотні хлопці. Без проблем впораються з поставленими завданнями. Вчити їх не треба. До того ж «готових» помічників у кожній групі в образі персон колишніх «армійців» - хоч відбавляй», - резонно і справедливо гадалося мені, коли всі, зокрема і я, сонливо полежкували в післяобідній дрімоті на своїх ліжечках.
Отже, справа залишалася за малим - домовитися з Діденком, а отже, ввести його в курс своїх намірів.
Так я і вчинив. З жалем і заздрістю дивлячись, як мої товариші безтурботно підминають подушки, змусив себе піднятися і пройти до старшинського кубрика.
Валера, сидячи біля столу, як зазвичай (ось трудяга!.. але... посада зобов'язує), щось кропав у своєму блокноті, ймовірно готуючись до майбутніх стройових занять. Терпляче вислухавши мої цілком резонні доводи, що мали під собою здоровий ґрунт, «благословив» мене на задуману акцію - дав «добро» на вимушену затримку на стройові заняття.
Подумки віддавши «оду хвали і подяки» на адресу мого доброго командира, я остаточно підбадьорився, що було вельми важливо в такому специфічному заході, резонно вважаючи, що решта - справа техніки і поточного моменту.
... Дочекавшись повної тиші в ротних «хоромах», я, хоч і «заряджений» обережним оптимізмом, але відверто «очкуючи», акуратно постукав у двері старшинського кубрика. Не почувши відповіді, постукав значно голосніше. Але знову-таки - тиша. Обережно ледве відчинивши двері, акуратно засовую свій ніс в утворений отвір. Бачу самотнього Панаріна, який розпластався на ліжку, в одних трусах, із відкритим ротом, що на всю не інтелігентно хропе, навіть із гучним присвистом. Помічаю, що вікно в кубрику відчинене навстіж.
«Ну, і що тепер робити?.. А-а, «горить сарай - гори й хата!» - подумав у розпачі.
Вирішую, хай буде що буде, будити «сивого». Іншого шляху немає, відступати нікуди. Так і не зачинивши за собою двері, увійшов усередину, вирішив подати голос.
- Михайло-о! - тихенько покликав я. Пляшка поки що за спиною.
Реакції не було.
- Мі-ша-а! - дещо додав гучності.
Підійшовши ближче, я вже готовий був посмикати «старого» за ногу, як раптом... з безглуздим поривом довбаного протягу з вікна, двері з диким гуркотом обрушилися на дверну коробку. Від такого несподівано провального «повороту» подій я навіть підскочив на місці. Те ж саме, але вже з ліжка, зробив і Панарін. Опустивши ноги на підлогу, він сів і очманіло на мене втупився, і нарешті, мабуть, навівши різкість, вибухнув натуральним гнівом, звісно, з додаванням колоритного двоповерхового матюку. У нього на мою персону відразу повалився натуральний шквал запитань.
- Твою мать, якого хріна?.. Знову ти, Морозов? (і запам'ятав же моє прізвище, зараза!) Ти що ж це, засранцю, думаєш собі, так нахабно на рожен лізеш?.. Що ти тут забув у моїх покоях, якого тут ти тиняєшся, чому не на стройових? Нюх зовсім втратив? Чи, може, нарядів тобі ще не дістає? Так я з превеликим задоволенням можу поправити цю нехитру справу!.. Якого хріна ЩЕ тобі треба?.. - гнів Панаріна явно зашкалював.
Не приховую, злегка перебздел я від нестандартності події і самого наскоку Панаріна на мою душу, але ситуація вимагала діалогу, і я почав його, квапливо і злегка плутано, але чемно, озвучувати своє болюче запитання, відразу беручи «бика за роги».
- Михайле, я... звісно, дико перепрошую... за незручність тощо, але... якраз щодо цих самих нарядів... я і зважився підійти... Я у свого старшини відпросився... - пробурмотів я, бочком просуваючись ближче до столу і виставивши нарешті на показ пляшку «біленької», яку до того, попри все, продовжував чіпко тримати за спиною, що аж рука заніміла і змокла від напруги та хвилювання.
- Що це, як розуміти? - не вгамовувався «сивий» усе ще сердитим тоном, киваючи на пляшку.
- Це - горілка. Так би мовити... на знак миру... ну і дружби теж... - поки що тихим і невпевненим тоном прокоментував я очевидне, одночасно поспіхом виставляючи пляшку на край столу, заодно злегка підштовхуючи її далі, до середини.
- Бачу, що горілка! И...
- Розумієш, якось хотілося б... ну, по-людськи, чи що, вирішити питання... із моїми двома, ще не відпрацьованими позачерговими нарядами, що залишилися... Може, якось можливо переглянути... чи що, замінити якимись іншими... роботами, як би пом'якшити подальше відпрацювання? Розумієш, від цілодобових нарядів заняття конкретно страждають... прикро новий матеріал пропускати... Та й сам знаєш, адже розучування азбуки Морзе йде. Не жарт же... Не ровен час - «загрузнути» можна. Якби не ця тривожно-ахова обставина, то... гори воно вогнем... повір, не став би я настільки дрібно говношитися...
- А чим же ти, наймиліший, міркував до того, як?.. - усе ще єхиднував Панарін, але вже відчувалося деяке потепління в його мові.
- Ну, я тоді без злого умислу, по простоті душевній... Повір, зовсім не хотів ображати... Дуже жалкую. Воно якось само... з дурі. Ну, розумієш, момент тоді не вловив...
- Зараз-то вловив? - ще чутливіше, м'якіше, майже дружелюбно позначився старшина.
- Ясна річ... Ну, то як, Михайле, можна питання моє вирішити?.. - я потихеньку просунув пляшку ще ближче, майже до самої середини столу.
Панарін скосив погляд на алкогольний презент, що гордовито стояв посеред порожнього столу, і мудро прорік вердикт, як я зрозумів, остаточний і оскарженню не підлягає.
- Гаразд, якщо ти став таким «тямущим», виходиш на дві нічні приборки на палубу. А тепер шуруй на стройові, Батьківщині служити! Нехай Діденко до мене підійде після занять. Дивись, Морозов, наступного разу номер не проскочить. Усе! А тепер зникни з очей моїх, і чим швидше, тим краще!
- Дякую за чуйність, Михайле. Пребагато вдячний. Дуже сподіваюся, що наступного разу не буде... Принаймні, в осяжному майбутньому... - в душі радіючи, законстатував я, спішно прямуючи до дверей.
Однак блаженний, хто вірує! Радіти можна було, от тільки розслаблятися було зовсім не варто! Но це я дещо наперед забігаю.
«Мінус дві години сну від двох ночей, це - цілком вдала комерційна угода. І не такою вже й дорогою ціною - всього вісім рубликів. Але зате незрівнянно виграшніша, ніж ідіотичне відпрацювання двох чортових повновагих нарядів. І воно дорогого коштує!» - задоволено міркував я після плідно завершеної «благодійної» місії.
У вже неабияк піднесеному настрої поспішав я через КПП Екіпажу до своїх побратимів на перші в нашому суворому і поки що безбарвному курсантському житті стройові заняття.
Продовження в Главі 3.2. Частина 2………..