Мореас Фрост
Т Р І Л О Г І Я «М О Р Е Х О Д К А»
Книга II. «ДІТИ ЛЕЙТЕНАНТА ШМІДТА»
«І вічний бій! Спокій нам тільки сниться!»
(А.Блок, «На полі Куликовому»)
Розділ III. КАРАНТИН (шалені перипетії дебюту)
Для Головного Героя другий навчальний день виявився
першим. І цього дня відбулося якраз знайомство
з найважливішим для радистів предметом - судновий
радіозв'язок. Тут же подано й екскурсне знайомство з
деякими іншими специфічними дисциплінами
а також легендарними викладачами
Розділ 3.1. СПРАВИ НАВЧАЛЬНІ
Частина 2. Одкровення навчального процесу
Сьогодні - важливий для нас навчальний день. Перша «пара» занять - екзотичний для всіх предмет, що хвилююче розбурхує нашу уяву - судновий радіозв'язок або скорочено СРЗ. Одразу треба сказати, досить специфічний, не всім однаковою мірою виявився «по зубах». Забігаючи наперед, зазначу, десь п'ята частина наших товаришів за весь період навчання, хоч як це ні було б сумно, так і не змогли здолати випускний норматив з прийому на слух не смислового тексту з досить-таки черепашачою швидкістю - до 90 знаків на хвилину, що відповідає мінімальним вимогам до оператора другого класу. Причому яких би зусиль вони не докладали і як би вони не старалися... Мабуть, природою не дано їм було. Виходить, не у всіх однаково вдало налаштований мозковий «апарат» на сприйняття «морзянки». Отримавши після закінчення училища свої навчальні дипломи, ці «нещасливці» змушені були йти працювати не на повноцінній посаді другого радиста (радіооператор II класу) на торговельних суднах, а задовольнятися лише посадою радіотехніка на вельми специфічних і обмежених за кількістю типах суден. Працювали, наприклад, на пасажирських, криголамних, аварійно-рятувальних, гідрографічних та інших спеціальних, де, крім суто радистських, штатним розкладом передбачалася посада радіотехніка.
Так, зараз, звісно, дивно згадувати ті наші перші кроки в оволодінні телеграфною абеткою Коду Морзе. Як наш перший викладач СРЗ Гуцол Борис Микитович спершу графічно вимальовував на дошці для візуального сприйняття нами перші розучувані літери алфавіту з їхнім схематичним зображенням у вигляді «крапок» і «тире». Але і це ще не все. Втовкмачуючи нам різницю між цими неоднаковими за тривалістю сигналами, щоб ми спритніше їх уловлювали, одночасно слідом неодмінно малював їхню структуру, де довший сигнал («тире») позначав як протяжне «ТА-А», а коротший («крапка») - уривчастим «Ті». А далі вже супроводжував їх звуковим оформленням за допомогою телеграфного ключа. І в цих різноманітних комбінаціях уривчастих і довгих сигналів - цих маленьких фрагментиків мелодій, що представляли окремі літери або знаки, нам належало ідентифікувати їх, орієнтуючись на слух, одночасно встигаючи прописувати у зошитах, а згодом і відбивати на клавішах друкарських машинок, поступово додаючи дедалі нові й нові їхні комбінації, а отже, нові літери, а потім і цифри, і безліч інших знаків телеграфної абетки. Безсумнівно, це був для нас кропіткий і своєрідний процес. І варто було в період розучування пропустити навіть одне заняття (а по-любому уникнути цього нікому не вдавалося, через обов'язкові для всіх навантажень по службі у вигляді чергових, а то й, на жаль, «залітних» нарядів), як починалися певні складнощі. Адже Гуцол никого не чекав, і процес розучування нових знаків не переривався ні на день, і чергова порція нових букв або знаків для осмислення видавалася ним щодня. Цей процес особливо вимагав від нас постійних, систематичних тренувань. Тим паче коли після закінчення вивчення всієї російської буквеної та цифрової абетки пішло системне нарощування швидкості їхнього «прийому». Не кажучи вже про те, що одночасно переключилися на вивчення англійського алфавіту, званого в радіообміні «латиною».
Що стосувалося процедури оволодіння прийомами роботи на телеграфному ключі (режиму «передачі»), то цей процес бачився нам простішим. Але саме бачився. Здавалося б, що тут може бути складного?.. Хоча б порівняно з процесом «прийому», де треба було так мізки напружувати? Знай, дави собі на ключ у певні проміжки часу! Усього-то - замкнути й розімкнути контакт кистю руки!.. Видавай на-гора різні відповідні комбінації довгих і коротких сигналів... Які проблеми? А ось не все так легко і просто на ділі, виявляється. Не встиг і десятка значків від-тарабанити, як рука в кисті вже дерев'яніє, костеніє, і рухатися більше не бажає. Уже втомилася. Та й «тарабанити» можна по-різному...
На самому початку шляху набуття навичок роботи на телеграфному ключі в кожного індивідуума (назвемо його поки що так) формується свій притаманний тільки йому стиль і ритм роботи під час передавання сигналів - свого роду внутрішній алгоритм, так званий характерний «почерк радиста». Зрозуміло, існують, як і скрізь, на будь-якій ниві свої стандарти і вимоги і в такій справі, як формування літер і знаків Кодом Морзе в плані як тривалості окремих елементів у них та пауз між ними, так і інтервалів між окремими літерами, групами літер чи знаків, чи окремих слів, яких слід прагнути та якомога суворіше їх дотримуватися. Але все одно хтось злегка затягує елементи, під час цього самого замикання ключа, а хтось, навпаки, їх укорочує. У когось паузи між окремими елементами дещо розтягнуті, або навпаки. Буває, що літери одна від одної помітно віддалені, а в іншого вони до образливого злипаються в купу. Але, здебільшого, трапляється комбінація різних відхилень і неприємних особливостей. Ідеальну картинку може видати хіба що відмінно налагоджений електронний пристрій, існують такі, але тільки не людина. Тож радист радисту - завжди різниця. Свого часу достатньо пропрацювавши на посаді, коли з кимось частенько зустрічався у зв'язку в ефірі, то без труднощів упізнавав радіооператорів на тій стороні, саме за їхньою характерною манерою роботи на ключі. Частіше, звісно, це були берегові оператори, з якими доводилося працювати мало не щодня. Навіть іноді просити їх представитися потреби не було. З перших натискань ключа, одразу впізнавши свого візаві, починав із ним обмінюватися люб'язностями і «розшаркуватися» на радощах. Важливо і те, що при цьому прекрасно знав їх рівень, їхні потенційні можливості щодо швидкостей роботи під час радіообміну. Ось якось так... Але це я відволікся...
Все ж чільне мірило в роботі на телеграфному ключі для будь-якого радиста - якість його «передачі». І тут, якщо з найперших рухів не зовсім правильно акцентовані найменші нюанси моторики, приміром, хапання ключа, рух кисті руки, постава (поза), то і позитивної віддачі не чекай. Мозок індивідуума вбирає в пам'ять усі рухи, зокрема й численні огріхи. А в підсумку «на виході» - результат плачевний - суцільний «бруд» у роботі. Що гріха таїти, зустрічалися в ефірі, і нерідко, горе-радисти - натуральні «дятли». Коли доводилося буквально сходити на какашки, несамовито перенапружуватися, щоб зрештою роздобути від такого «класного фахівця» неспотворену, достовірну інформацію, у вигляді кінцевого продукту - радіограми. Одні, буває, ніби спотикаючись, тупо «колупають» ключем хто в ліс, хто по дрова, інші - зливають усі знаки в кашу, в єдине ціле. І ось дійсно, спробуй, розшифруй їх!.. Одним словом, абракадабра якась... А якщо до всього цього накласти на таку «передачу» і різні перешкоди від інших радіостанцій, що працюють, та ще й природні атмосферні шуми (абсолютно ідеальні умови радіозв'язку - рідкісна розкіш!), то легко уявити неймовірну нервозність сторони, що «приймає».
... Микитович перебував уже в солідному віці. Телеграфним ключем володів філігранно. Рідко під час наших тренувань користувався автоматичним пристроєм для передачі. Володіючи ідеальним радистським «почерком», вони йому були ні до чого. На уроці особисто вів «передачу» ключем текстовок. Видавав значки як автомат, ідеально рівні. Слухати було приємно, приймати легко. Воно й не дивно - «Почесний радист СРСР». Таких за всю історію училища було лише двоє. Другим був наш начальник РТС - Моторний Валеріан Олександрович. Він же в подальшому деякий час викладав нам РНП («Радіо-навігаційні прилади»). Це теж був найвищої кваліфікації фахівець, трудяга, фанат своєї справи. І обох ми застали, що називається, біля «керма», при ділі. Так ось тільки Гуцолу довіряли вести початкове навчання перших курсів, давати ази цієї цікавої справи. І він це блискуче, філігранно виконував і, що важливо, любив. Він прожив дуже цікаве життя в суворі часи. Але, на жаль, був дуже небагатослівним, і мало повідав про себе.
Це був дуже працьовитий тренер. Слово - найбільш підходяще до його нелегкого завдання - виховати з нас справжніх і достойних радистів. Саме виховати, а не тільки навчити «абетки» і «прийому-передачі» радіограм і радіообміну. Він навчав нас життю, культурі в спілкуванні, і не тільки в ефірі. Він дбайливо і обережно вводив нас у магію радіоефіру. Скільки ж спеців він підготував, скільки справжніх професіоналів виростив за свою викладацьку кар'єру!.. Навіть неможливо точно сказати! Низький йому уклін і безмірна вдячність від усіх нас. Це саме він правильно поставив нам руки і процес роботи на ключі, а надалі долучив нас до роботи з приймання текстів на друкарських машинках «наосліп», причому всіма пальцями рук, а декого і змусив. За що йому окрема подяка.
Заняття з СРЗ проходили у нас у спецкласах, незабаром закріплених за нами. Тому що і під час «сампі» (самопідготовка) вечорами ми мали можливість удосконалювати свої радистські навички і на «прийом», і на «передачу».
Класи були оснащені спеціальним обладнанням. З центрального пульта, зі столу, викладач міг підключатися до кожного нашого окремого робочого місця, ведучи відокремлений від усіх радіообмін з будь-яким курсантом або здійснювати контроль за роботою кожного. Ми могли під час роботи на ключі прослуховувати себе індивідуально, за допомогою головних телефонів («навушники» в побуті). Роботу на «передачу» ми тренували переважно на простому телеграфному ключі з офіційною назвою «руський». Ще його називали «дятел» і чомусь «клопотав». Згодом на суднах користувалися його модифікацією під назвою «жаба» - компактний судновий телеграфний ключ з ізолюючою кришкою, традиційно чорного кольору. Дуже «м'який», делікатний був прилад, доведений конструкторами до досконалості.
На додаток до «руського» ключа, наше робоче місце в класі оснащувалося так званим двостороннім ключем - «пилкою». Дуже дешевий і примітивний за конструкцією пристрій. Шматок пружного ножівкового полотна від пилки по металу, один кінець якого міцно закріплювали рубцем, а другий, вільний, розташовували між двома робочими контактами, які великим і вказівним пальцями, під час руху кисті руки з одного боку в інший по черзі замикали цим самим вільним кінцем. Виходило, тривалість «крапок» і «тире» задавав сам передавач. Зрозуміло, що вищою була швидкість «передачі», то коротшими ставали тривалості формованих сигналів. Працювати на такому ключі було незрівнянно легше, а швидкість роботи - значно вищою. Але на суднових радіостанціях подібного роду «смішних», примітивних ключів не практикувалося. Крім традиційних «жаб», вони оснащувалися сучасними електронними ключами, у яких, при замиканні одного з контактів народжувалися «тире», а від протилежного - «крапки». Швидкість «передачі» можна було задавати плавно-фіксовано яку завгодно під себе, свої можливості або можливості й умови проходження зв'язку, або під уміння оператора, з яким здійснюєш цей самий зв'язок.
Техніку роботи конкретно на електронних ключах доводилося опановувати - якщо кому пощастить - на плавпрактиці, або безпосередньо в процесі подальшої роботи вже на робочому місці, на судні. На такому справді тямущому, модерновому ключі можна було видати безмежну за швидкістю «передачу», ледь за 300 знаків за хвилину. Це неймовірно велика, просто божевільна, я б сказав, карколомна швидкість. Хоча на таких швидкостях, або близьких до такої, рідко хто міг працювати на «прийом». Але такі аси мені часом траплялися. Коли з ключа мені доводилося вичавлювати все, що я сам був у змозі видати без помилок. А на тому кінці мене все просили і просили QRQ (мовою радистів означає - «передавайте швидше»). А «передавати» я міг, скажу без удаваної скромності, на дуже серйозній швидкості. Звичайно, сам я «приймати» на таких позамежних швидкостях без помилок не міг. Таке під силу унікумам. Ось типу нашого Бориса Микитовича. Кажуть, він, беручи участь у змаганнях, без проблем брав швидкості з «прийому» якраз ті самі 300 знаків за хвилину. Причому неодмінно із записом від руки, з використанням спеціальної скороченої транскрипції, оскільки записувати знаки повністю, за таких «ненормальних» швидкостей, які в радіозв'язку називають практично «швидкодією», фізично неможливо. Щоправда, використовуючи хорошу імпортну друкарську машинку, в принципі, під силу. Зрозуміло, не кожному простому смертному. Але просто читати смисловий текст на слух оператору з пристойним досвідом цілком можливо.
Ну, якщо вже справа торкнулася передавальної техніки, то не втримаюся від розповіді про ще один «захопливий» різновид телеграфного ключа. Йтиметься про так званий «віброплекс». Цей екзотичний предмет телеграфної модуляції (процедура «передавання» ключом) у свій час прижився лише в Далекосхідному пароплавстві, де мені й пощастило працювати після мого туди розподілу після закінчення мореходки. Крім далекосхідників, цим «знаряддям» радистської праці не користувалися в жодному іншому регіоні країни. А морських пароплавств, крім нашого і ще трьох тутешніх, далекосхідних (Приморське - танкерний флот, що базується в м. Находка, Сахалінське - у Холмську та Камчатське - у Петропавловську-на-Камчатці), було ще 10 по країні.
Виявляється, «віброплекс» (скорочено «вібра») - чистий «американець» за походженням. Ніякого дива потрапляння цього пристрою в наші краї тут немає. У воєнні роки (Другої Світової війни) за умовами Лендлізу в СРСР, а саме на Далекий Схід, Сполученими Штатами було передано групу суден торгового флоту в повному оснащенні. Ось там-то і були на радіостанціях у штатному забезпеченні ці своєрідні телеграфні «ключі». Їх дуже швидко освоїли наші радіоспеціалісти, вони їм сподобалися, довівши їхній конструктив до досконалості. Мій перший начальник рації (звичайне скорочення в ужитку від слова «радіостанції») був затятим його шанувальником. Працював виключно на ньому, тягаючи його по всіх своїх «пароплавах». Він був уже у віці. Як прийнято говорити, зі «старої гвардії». А взагалі ми, молоді радисти, всіх «старих», кому було вже за сорок, називали «сорокотами». Він був із когорти тих затятих радистів, які «університетів» не закінчували, яких ми, освічені випускники спеціалізованих морських навчальних закладів, почали поступово «підпирати», витісняти з посад, списувати на берег. Але якась кількість старих кадрів ще трималася «на плаву». Вони болісно сприймали будь-які нововведення. Ігнорували й розпочату незабаром еру нових електронних «прибомбасів», зокрема й електронних ключів, зокрема, весело оживляючи ефір мелодіями своїх американських «штучок».
«Віброплекс» чимось схожий за динамікою «озвучування» на електронний ключ. Але він все ж таки - «інструмент» механічного плану. У нього навіть більше - від «пилки», електронікою тут не пахло. Він і зовні схожий був на «пилу». Тільки злегка. Ті самі контакти з боків. Але робочий (натискний контактний) - тільки один, наприклад, зліва. Замикаючи його і, природно, розмикаючи щоразу стільки, скільки було потрібно цих самих «тире» продукувати, можна було видавати довгі сигнали на свій розсуд. А ось «точки» формувалися за допомогою подовженого чутливого пера, яке було продовженням тієї самої «пилки». Кінчик пера закінчувався жорстко прикріпленим до нього грузиком (частіше кулькою). Різким переведенням положення «пилки» в протилежний від контакту «тире» бік, до «порожнього» контакту-обмежувача, ця кулька підштовхувалася, і вона змушувала кінчик «пера» за законом фізики коливатися з одного боку в інший, вібрувати з певною частотою, швидко б'ючи водночас по іншому, поряд розташованому контакту, тим самим відбиваючи довгу низку «точок», доти, доки утримуєш площину «пили» в «тОчковому» положенні. З довгими елементами («тире») проблем не виникало. Але кількістю коротких сигналів («точок») керувати було куди складніше. Особливо на великих швидкостях. Тут головне було не перетримати палець на контакті, що формує «точки».
Але з-під «пера» так і норовили «вибігти» зайві «крапочки», які багато в чому бентежили навіть досвідчених радіооператорів. В ефір підносилися в буквальному сенсі солов'їні трелі. Іноді, перш ніж віддрукувати на друкарській машинці черговий знак, доводилося прослуховувати слово цілком, щоб правильно схопити його реальний сенс. У принципі, досвідченому фахівцеві подібна «незручність» особливих проблем не доставляла - «прийом» на машинку, як правило, вівся з певним запізненням, деякою затримкою. Окремі літери укладалися в голові, формуючись у слова і навіть у речення, якщо невеликі. Лише потім втілювалися пальцями рук у машинописний текст. Але молодим операторам вже точно бувало не до жартів. Адже, що не кажи, є різниця між трьома «крапками» (літера «С»), чотирма «крапками» (літера «Х») та п'ятьма (цифра «5»), або, приміром, «тире» плюс три «крапки» (літера «Б») та «тире» плюс чотири «крапки» (цифра «6»). Ось такі були своєрідні нюанси під час роботи на екзотичному пристрої під інтригуючою назвою «віброплекс».
До речі, ЦУЗ (Центральний вузол зв'язку Міністерства морського флоту), розташований у Москві, де, треба віддати їм належне, працювали фахівці високого рівня, відмовлявся працювати з диваками-«віброплексовщиками» саме через вищеописане. Схожою була реакція і в інших берегових радіоцентрів європейської частини країни. Почувши солов'їні трелі «американця» з його міріадами зайвих «точок», таких радистів у буквальному сенсі зганяли з такого ключа. Наприклад, той самий, перший мій начальник рації, під час серйозного радіообміну з Центральним вузлом, змушений був регулярно залучати мене. Освоїти електронний ключ, навіть ґрунтовно «ввібравши» в себе цей горезвісний «віброплекс», можна, звичайно. Було б бажання. Манера, техніка роботи на цих двох ключах чимось схожа. Але перенавчатися завжди проблематично і важко. До того ж консервативним і важким на підйом «сорокотам» це було робити ліньки.
Варто тут також торкнутися і такого «феномена» в радіотелеграфії як «ДКМ» (датчик коду Морзе), на яких працювали на кораблях військово-морського флоту та їхніх берегових радіостанціях. З ними, вояками-радистами, часом мимоволі доводилося вести радіообмін. Принаймні, нам, далекосхідникам. Адже в цьому далекому регіоні, що не порт, то «закрите» місто. А раз так, то на вході-виході в/із порту «балом правлять» вояки. То навчання якісь надумають влаштовувати, підключаючи і нас, цивільний флот, то раптом їм надумається запит на «дозвіл» на вхід у порт отримувати в режимі телеграфії. Радисти з них були нікудишні. «Ключами», і то на черепашачій швидкості, там володіли одиниці. Роботу на «передачу» вони вели здебільшого на цих самих «ДКМах», уже не кажучи про швидкості «прийому».
«ДКМ» - пристрій, схожий на звичайну друкарську машинку, з такою ж клавіатурою. Натискаючи на відповідні буквам і знакам клавіші пристрою, автоматично йде «відправлення» в ефір цих знаків, що натискаються, у вигляді знайомих нам комбінацій «крапок» і «тире». І всього-то. Звичайно, за звучанням вони ідеальні, тому що електронні. Ось тільки самі радисти-вояки тупуваті. Та їх і радистами-то назвати складно було. Занадто голосно сказано. З ними доводилося працювати на простому ключі зі швидкістю не більше ніж 40 знаків на хвилину, а вони мало того що погано були навчені на «прийом», так ще й помилками грішили під час роботи на своїх автоматичних «агрегатах». Спеціальні коди, якими зобов'язані здійснюватися всі переговори в ефірі, взагалі не сприймалися ними. Вони їх мало «святкували». Коротше кажучи, військово-морський радист, це - все одно, що мавпа за друкарською машинкою. Так, бувало, намучишся з таким «суперфахівцем», поки до нього щось потрібне «докотить»...
Що стосувалося моїх особистих успіхів в оволодінні такою своєрідною справою, як судновий радіозв'язок, то можу сказати, що, ймовірно, завдяки моєму вродженому почуттю ритму та музикальності, що, виявляється, зовсім не менш важливо в такій специфічній справі, особливих труднощів я не відчував. Навіть незважаючи на часті необов'язкові пропуски через деякий перебір нарядів позачергово в процесі розучування знаків. «Прийом» давався мені досить легко, невимушено, а «передача» на ключі приносила задоволення. Іншими словами, я всіма клітинами свого організму відчував, що це - саме моя справа, а професія радиста - те, що мені якраз і потрібно.
Звичайно, крім настільки «живого» екзотичного процесу в нашій навчальній підготовці, як майбутніх серйозних суднових фахівців широкого профілю, по суті, здатних обслуговувати і самим же ремонтувати використовувану техніку, нас не могли не «заряджати» і більш прозаїчними, приземленими речами - навіть «вантажили» предметами зі спеціальної теоретичної підготовки. Ось тут мені ставало вже не настільки радісно і прикольно. «Грала» моя давня і не подорожня «любов» до електрики і до всього, що з нею пов'язано. Одним із таких предметів, які якраз сьогодні нам підносили на другій парі уроків, був ТОЕ - «Теоретичні основи електротехніки» - головний предмет для будь-кого, хто надалі вирішить мати справу з електрикою. Нічого не можу сказати поганого в необхідності розуміння цієї теорії. І, зрозуміло, старався, як міг, пихтів у її пізнанні, прекрасно усвідомлюючи собі звіт і повністю усвідомлюючи корисність і важливість такої та подібних до неї наук для нас. Ось тільки організм мій чомусь погано, я б сказав, не завжди адекватно сприймав їх, не бажав проникати в їхню глибину.
Але хто нам її, цю теорію, намагався вкладати в нашу свідомість?!... Цілковитий унікум у нашому викладацькому середовищі! Драгомарецький Георгій Георгійович (Жора Жорович, як ми його називали, не плутати із завгоспом Екіпажу - Жоржевичем). Спадковий одесит. Років 35-и від роду, високого зросту, чорнявий красень, справжній випещений лондонський денді, статечний та іронічний, з тонким одеським гумором, завжди бездоганно, «з голочки», чепуристецьки одягнений. Загалом, закоренілий естет і неповторний модник. Навіть його пахучі сигарети і незрівнянний одеколон - еталон для наслідування. И... неперевершений дамський серцеїд! Жінки в його житті займали досить помітне, якщо не сказати, чільне місце.
Так-так, дамську стать Жорович любив до самозабуття. Ні, не те слово, він обожнював, буквально боготворив її. ВОНИ з превеликим задоволенням відповідали йому взаємністю. Весь училищний жіночий педколектив був від нього просто без розуму. Звичайно, він був надзвичайно привабливий і вельми ввічливий із жіночою статтю. Оскільки Жора був не одружений, за ним тягнувся довжелезний шлейф любовних подвигів, здебільшого, звичайно, на стороні, поза стінами закладу. Але він зовсім не поспішав втрачати свободу. Швидше за все, був за натурою своєю переконаним холостяком.
Дамочки його частенько змінювалися. Однолюбом його ніяк не можна було назвати. Але це були неодмінно шикарні жінки, як на підбір. І абсолютно різного віку та кольору волосся. Він був всеїдним. Незмінно одне - це були суцільно чарівні красуні.
Його любов до «слабкої» статі, мені здається, превалювала над усім іншим у його житті, іноді навіть над роботою. Бувало, відриваючись від ведення уроку, хоча це був певний ризик для нього, він винувато благав нас посидіти «п'ятнадцять» хвилин спокійно, доки він спуститься вниз, на вулицю, до чергової зі своїх нетерплячих фурій, які прийшли, щоб відрегулювати якісь «свої», що різко виникли та нагально виникли, пікантні інтимні питання, які необхідно було розв'язати. Ми ж у цей час гужом припадали до розкритих вікон, щоб зайвий раз переконатися в незмінності його естетичного смаку, його схильності до прекрасного, виловлюючи поглядами, критично оцінюючи з усіх боків чергову його «жертву», яка походжала без тіні ніяковості просто під нашими вікнами по тротуару, наче заздалегідь знаючи, що саме над цим місцем у цей час він проводить свій урок. Іноді Жорж, уже підходячи до своєї подруги, піднявши погляд угору (а клас наш розташовувався на 3-му поверсі) і побачивши наші цікаві фізіономії, погрожував нам кулаком. Але ми поводилися цілком культурно, тактовно, з розумінням. І, звичайно ж, ставилися до нього із захопленням і доброю заздрістю.
Якось, перед якимось його «заліком», всюдисущі заповзятливі хлопці однієї з груп нашої роти вступили в змову з черговою його пасією, яка за відповідну винагороду «вчасно відволікла» суворого викладача від «випробувань», тим самим допомогла скоротити цей тяжкий процес до мінімуму. Того дня всі зрештою, без будь-яких ускладнень, отримали жаданий «автомат». Ми пішли «обмивати» свій легкий «успіх», а Жора з пані - у своїх, напевно, набагато цікавіших і захопливіших «справах».
Добре пам'ятаю, коли Жорович з'являвся в аудиторії, вона миттєво наповнювалася тонким, але стійким ароматом його благородних закордонних парфумів, а після його відходу ще довго зберігала нагадування про джерело цих благодатних пахощів.
Жора прекрасно, досконально знав свій предмет. І підносив його не шаблонно, і, що називається, з душею. Зате запитував жорстко. Але його неможливо було не поважати. Хоч він не був штатним викладачем, а вважався тимчасовим, так би мовити, «приходящим». Певно, періодами, проводячи деякий час на березі, собі на втіху «почитував» в училищі з улюбленої, близької його духу тематики. Заодно і грошенята зайві ніяк не заважали. У випадку з нами (вважай, довгострокова - дев'ять місяців, увесь наш другий курс), найімовірніше, перебував у певному «перестої», пов'язаному з якимись професійними питаннями, що спливли, а може, візовими проблемами в Чорноморському пароплавстві, де він і числився на постійній основі. Але, так уже вдало вийшло, він довів нас до переможного кінця, до літньої екзаменаційної сесії, щоб, напевно, знову з вистражданим смаком, з присмаком ностальгії і зі спокійною душею піти після добре зробленої справи в чергове своє довгоочікуване плавання. Мабуть, як справжній одесит, не уявляв себе в довгому відриві від життєво необхідного йому життєдайного струменя морської стихії.
Продовження в Главі 3.1. Частина 3…………….