Розділ II. ЛИХА БЕДА!.. (початок)

                                  Глава 2.1. УСВІДОМЛЕННЯ ІСТИНИ

                                 Частина 1. Приборкання норовливого

      Напрочуд дивне, вибагливе і противне створіння - людина. Можна сказати, з самого моменту свого народження. Їй постійно чогось у навколишньому просторі не вистачає, не дістає... Ну, хоч щось, хоч зовсім небагато. Або «муляє», заважає... Наприклад, узимку - мало снігу, у спекотний день - гнітить спека. Комусь не дають спокою думки про гроші, у когось їх немає, не було і, найімовірніше, ніколи й не буде. А дехто в розпачі метушиться, не знаючи, як зберегти або примножити свої капітали. У когось серйозні проблеми зі здоров'ям, і він усіма правдами і неправдами намагається його поправити, але здебільшого безуспішно. А декому Боженька відміряв його вище даху, і цей щасливчик марнотратить його направо і наліво, по вуха загрузнувши у всіх смертних гріхах. Комусь спокій тільки-но сниться, а хтось ламає голову над черговим екстримом, який, можливо, збоку здається ідіотським. Одні мріють прославитися на віки віків, інші ж не знають, як піти, сховатися від настирливості оточення. І так - усюди, часто-густо. Не бачив я ще у свою бутність, принаймні, не зустрічав на своєму шляху індивідуума, хто від усього земного зрікся, і при тому цілковито всім задоволеного і самодостатнього, який нічого від цього життя не вимагає, абсолютно відчуженого й умиротвореного або самовдоволеного. Їх, на мій погляд, просто не існує. Навіть у храмах таких не знайти - слуги господні, і ті все чогось просять у Бога, часом самі того не помічаючи.

        Ось точно так само і я по приїзду додому за всіма статтями і параметрами мав однозначно бути задоволений і неабияк заряджений оптимізмом - адже був привід. Усі вступні хвилювання і пристрасті позаду, ґрунтовні рейки на серйозний часовий проміжок мого життя, як то кажуть, успішно прокладено, попереду, рельєфно окреслившись, замаячила чергова очевидна і гідна мета. Нарешті можна полегшено зітхнути і всебічно розслабитися перед відповідальними і благородними домаганнями на майбутнє, так би мовити, місце під сонцем. І часу попереду ще більш ніж достатньо. Живи собі на втіху та радій!

      Ан, ні!.. Настрій мій цілковито зіпсувався. Він став ніякий. Ні, його не стало зовсім. Моєю бунтівною і ображеною в найкращих почуттях істотою цілком і повністю заволоділа проклята хандра. Утім, вона влилася в мене одразу після приїзду додому, в Генічеськ, і з кожним днем дедалі глибше запускала своє паскудне, мерзенне коріння в мій багатостраждальний організм. Незважаючи на, здавалося б, благодатно забарвлене приголомшливою і шляхетною Нікою і, що гріха таїти, приємне в усіх відношеннях проведення часу з нею в славному місті Херсоні, ще досить свіжі думки про яке спочатку ні-ні та мимоволі спливали в моїй приреченій на страждання свідомості. Але ніяк не минає досі туга за Варікою, так-так, саме вона, така пекуча і підступна, терзала мою поранену, пошматовану душу до знемоги. Вона буквально рвала її на шматки, на клапті, не даючи мені ні секунди спокою ні вдень, ні вночі. Так, я моторошно, жорстоко, шалено, безмежно занудьгував за Варікою!..

     «Ну, хто така ця Ніка? Одна з багатьох, із сотень, а може, й тисяч, не сперечаюся, чудових, незрівнянних у всіх відношеннях дівчат! Але таких, як вона, нехай навіть настільки екстравагантних і нестандартних, може бути ще безліч навколо мене і зустрітися на моєму шляху. Але хіба може вона БЛИЗЬКО стояти поруч, здатна затьмарити, затерти собою настільки вишуканий, феєрично неперевершений, фундаментальний образ моєї божественної Варіки?!... Цей непідробний еталон жіночої чарівності та неповторної цілісності внутрішньої гармонії, зрештою, невичерпне джерело глибокої жіночої мудрості! Немає їй, і бути не може, в цьому світі жодної іншої альтернативи!..».

       Ці та подібні думки мене геть висушували. У мені ніяк не могло вкластися й устоятися один елементарний умовивід, що Варіка мене просто безпардонно кинула! Те, що це близько до істини, почало вимальовуватися через тиждень мого перебування вдома. Адже від неї все ще не пролунало навіть дзвінка ввічливості по телефону. Хоча вона чудово розуміла, що я вже на місці, і, звісно, з нетерпінням чекаю хоча б цього її елементарного знака уваги, як манни небесної. Не кажучи вже про сам її горезвісний обіцяний приїзд. Значить, щось заважає їй зробити це... Але що?!... Друге, що не менш безжально вигризало мене - у чому в такому разі і де я припустився якоїсь помилки? Ось тут якраз я був абсолютно безсилий що-небудь сказати напевно. Я несамовито рився всередині себе, немов кріт у плодючому коренеплідному городі, однак не міг ні за що зачепитися... Це мене вкрай злило і вводило в прострацію.

       «Що змушує її поводитися зі мною таким чином? Чому сама не покладе край усьому, якщо до цього підійшло, і якщо вже так вирішила? Тим паче, я знаю, ой, як їй і самій, перебуваючи далеко на самоті, аж ніяк не менше, ніж мені, безнадійно паршиво... Тоді, що може бути простіше, підійти на найближчий переговорний пункт, набрати телефоном мій номер, і навіть не дивлячись в очі, сказати лише одне слово - «Прощавай»?!... І тоді всьому дійсно настане повний кінець. Принаймні, це було б чесно і справедливо. Для нас обох...» - тупо й безупинно прокручувалося в мені одне й те саме запитання, яке давно вже стало для мене риторичним.

       ... До кінця першого тижня я дійшов до крайнощів. Почав невтомно прикінчувати давні батьківські запаси спиртного. Їх було безмежно багато. Трубочка, запущена у величезні бутлі з портвейном різних сортів, що стояли рядами на верхній полиці в комірчині, стала моєю найкращою подругою. У міру методичного втягування організму в цей підступний процес, мені справді ставало дедалі легше і вільніше. Але з кожним прожитим днем я все міцніше «підсаджувався» на алкогольну голку. Ні про які обіцяні дзвінки Ніці, залишеній мною в Херсоні в розпатланих почуттях, у мене навіть мимохідь не зароджувалося думки.

       «А на фіг воно мені все треба?.. Котися все під три чорти!» - лютував я в «праведному» гніві.

      Щоправда, і вона мене взаємно ігнорувала. Ймовірно, і, мабуть, правильно вважала, що я маю зателефонувати першим. Я ж під час розставання чітко дав їй зрозуміти, що мені треба вирішити свої серцеві проблеми... Так що ж їй-то «смикатися» тоді?..

     «Ну і добре. Дуже гуманно було з її боку. Ну, а з нею, Нікою, що? Ну, побалувалися трохи, і - слава Богу, як то кажуть. Все одно в мене ось-ось нове життя почнеться. І важко сказати, чи знайдеться в тому моєму житті місце для неї?» - справедливо думалося мені.

     Ось у такому тупому стані «невагомості» я перебував до моменту отримання мною цієї самої, благотворної запрошувальної повістки з мореходки. Але, як це не здасться дивним, сам факт її фізичного існування в моїх руках несподівано виявився тим істотним підбадьорювальним позитивним фактором дієвого свіжого струменя, здатним дещо струсити ті найдальші закутки мого затуманеного мозку, які, мабуть, ще не встиг остаточно захопити у свій підступний полон послужливий Бахус. Саме повістка, що надійшла 27-го числа, остаточно позбавила мене примарної ілюзії можливої ймовірності нашої з Вариком близької зустрічі. І саме в цей день і в цей момент я, нарешті, остаточно прозрів, усвідомив і зізнався собі: це - насправді, КІНЕЦЬ!!! Кінець нашим багаторічним стосункам, кінець нашій довгій багатостраждальній надзвичайній історії Любові!!! Немає у мене більше моєї незабутньої і ненаглядної Варіки!!! Немає моєї коханої!!! І тепер, хочу я цього чи ні, мені доведеться вчитися жити без неї… Змусити себе жити без неї!

       Але… як же це нестерпно тяжко визнавати!!!

       Моя душа задихалася, вона рвалася на простір...

      У повному божевіллі я схопив ключі від баркаса і кинувся на човнову стоянку. Не зупинила мене навіть негода, що розігралася напередодні, а сьогодні перейшла в серйозний шторм на всій акваторії Утлюкського лиману. А він видався неабияким.

       Мною опанував шалений напад сказу. Нервно, на автоматі готуючи баркас до відплиття, я буквально рвав і метав. Дядя Льоша, який з'явився на моєму горизонті, з непідробним здивуванням дивлячись на мої різкі, нервові приготування до відплиття, хотів було відкрити рота, але, вчасно вловивши мої далеко не райдужні настрої, так нічого і не сказавши, покрокував від мене геть. Я не привітався з ним, навіть не удосужив поглядом. Цей стан кипіння почав укладатися в мені лише після того, як вивів баркас з акваторії порту на морський простір.

      Море було вкрай неспокійним, бурхливим, що відхльостувало крутою високою хвилею, яку розганяють скажені пориви збожеволілого вітру. Загалом усе навколо дихало надзвичайною ворожістю і тривогою, під стать моєму бурхливому внутрішньому світу.

     Давши найповніший хід, я безоглядно рвонув уперед, до відкритого простору лиману, не надто замислюючись, куди мчу, не ставлячи перед собою ні напряму, ні мети. Просто «різав» морську хвилю, не звертаючи уваги на зухвалі каскади холодних бризок від високих хвиль, що розбивалися об форштевень і борти, та обливали мене з голови до ніг. Я на повний зріст стояв на кормі, намагаючись зберігати рівновагу, утримуючи рукоять керма між ніг, усвідомлено підставляючи себе стихії вітру і прохолоді солоної води. Вона стікала по мені струмками і потоками, але я нічого не помічав і не відчував. А всередині мене, подібно до цих бурхливих, рваних хвиль навколо, металися думки. Спочатку сумбурно, а в міру мого просування вперед, вони дедалі стрункіше й логічніше вибудовувалися в голові, яка починала поступово просвітлюватися.

       «А що це ти, шановний В'ячеславе Павловичу, власне кажучи, уявив собі? Чого хотів очікувати від Варіки? Щоб вона сама собі наступила на горло? Відмовилася заради тебе від своїх давно виношуваних амбітних і далекосяжних вселенських планів? На відміну від тебе, любий мій, вона не настільки скоростигла в таких серйозних життєвих справах і планах. У неї є чітко окреслені грандіозні цілі та задуми за її настільки потолочно задертої вгору планки життя. Ну, а хто я для неї тепер, та й узагалі? Самий ординарний майбутній затрапезний морячок. Не дарма ж у нашій настільки пам'ятній останній і поки що єдиній телефонній розмові прослизнула якась тінь розчарування, прикра думка про мою несподівану для неї нову обрану мною дорогу морським шляхом. Тут вона з легкістю зорієнтувалася, ЩО це може означати для неї. Лише непотрібні майбутні довготривалі розлуки. Чи для неї таке життя, пов'язане з вічними очікуваннями чергової недовгої зустрічі? Та й її майбутня професія у вищих сферах... Вона ніяк не вкладається поруч з моїми скромними життєвими домаганнями. Мав рацію мій московський дядько Валера, ох, як мав рацію, що дуже важко мені буде відповідати цьому її високому життєвому польоту! А іншого вона, найімовірніше, не сприймає. І нарешті, я посмів замахнутися на її одвічний привілей вирішувати все за нас обох, розпоряджатися нашими долями - ухвалив власне рішення, самостійно окресливши свій життєвий шлях... А отже, сам, власною рукою, підписав собі «смертний» вирок...

       Так, для неї зараз, анітрохи не сумніваюся, настає дуже скрутний, важкий період у житті. Її, я впевнений, якщо і не почало ВЖЕ, то найближчим часом ВСЕРЙОЗ ПОЧНЕ накривати хвилею інтимного чуттєвого бажання, яке не минає, а лише постійно посилюється, - бажання невгамовної фізіологічної гормональної потреби в чоловікові, і якому я ж сам так активно посприяв напередодні нашого пам'ятного розставання. І тут їй нікуди подітися... Це навіть від неї анітрохи не залежить... Проклята горезвісна особливість її організму! Відправний елемент її фізичного виживання! Вже це мені, як нікому, відомо. Але й тут, які можуть бути в неї проблеми? З її-то незрівнянно блискучими зовнішніми даними і світлою розумною головою? Дуже скоро знайде мені гідну заміну. Нехай навіть методом проб і помилок. Немає сумнівів, від охочих поділитися з нею гормонами відбою не буде. Зовсім не пропаде! А ці самі чоловічі гормони - вони і в Африці - гормони. Якщо вона вже так до них прив'язана, настільки залежить від них... Про що тут можна ще говорити?...

      Усе, високоповажний В'ячеславе Павловичу, час вам припиняти себе катувати й накручувати. Пора тверезим поглядом дорослої людини подивитися на навколишні життєві реалії. Коротше, настала пора закривати тему на ім'я ВАРІКА, що стала неактуальною. Відтепер ви з нею опинилися й існуєте в різних, паралельних світах! Так охолоньте ж, нарешті! Викиньте примху з голови! І забудьте, як непотрібний, поганий сон! Почніть усе з нуля, з чистого аркуша! Адже свідоме життя у вас тільки почалося! І воно, незважаючи ні на що, триватиме!».

     ... Тільки зараз я повернувся в реальність, знайшов себе. Море не припиняло відчайдушно і неабияк лякаюче бешкетувати. До того ж сіра імла через низьку хмарність ледь позначала видимі горизонти. Здичавілі хвилі, ні, це були навіть не хвилі, а натуральні вали, з верхівок яких озвірілий вітер зривав оберемки води, закидаючи їх далеко у своєму напрямку. Ці грізні вали відчайдушно терзали і жбурляли баркас з боку в бік. Він то глибоко провалювався між ними, то здіймався на їхніх високих гребенях. Буквально літав по хвилях. Часом, перебуваючи в їхній улоговині, я не бачив нічого, крім суцільної стіни води. Я дивувався сам собі. Яким чудом я ще утримуюся на ногах на кволій кормі, що постійно йде з-під ніг? Та й забрався в море досить далеко. Щоб остаточно не грюкнутися у воду, тривожно і побоюючись присів біля керма, вивернувши його на циркуляцію, намагаючись, насилу маневруючи між грізними валами, які йшли один за одним, лягти на зворотний курс. Звичайно, мені не вперше доводилося бувати в морі в неласкаву, штормову погоду. Але цей випадок виявився унікальним у моїй практиці - явним перебором. Адже до біди було рукою подати. Сам би, звісно, не потонув, навіть незважаючи на штормові умови, зумів би вплав дістатися до берега. А баркас аж бігом міг би потопити. Ось до чого доводять одержима відчайдушність і тупа лють!

       Вітер тепер гнав мене в спину. Але й керувати човном було складніше. Точніше, він був частково, погано керований. Хвилі, що підганялися вітром з моря, раз у раз підкидали баркас, поштовхами кидаючи його вперед, різко плюхаючи в улоговину хвилі плоским днищем. Часом він буквально зависав у повітрі, шалено ревучи голим гвинтом, що йшов у рознос. До того ж через огидну видимість береги ледве-ледве проглядалися. А тут ще й високі хвилі затуляли і без того поганий огляд. Я з полегшенням зітхнув лише тоді, коли підібрався до першого, дальнього буя фарватеру каналу. Далі психологічно стало вже простіше. Цього разу Бог мене милував. Зате гострих відчуттів отримав вище даху. А ось і він - рідний порт і спокійніша протока замаячила...

       - Ну, ти й відчайдушний, Славку, скажу я тобі! Навіть фелюги, й ті не ризикнули виходити в акваторію, стоять, перечікують... - захоплено-занепокоєно і водночас радісно зустрів моє повернення дядько Льоша, коли я, підійшовши до свого причалу, почав приводити все до ладу і прив'язувати баркас до штатного місця.

     - Так уже, зараз-то я з вами, мабуть, погоджуся... Не приховую, погарячкував трохи... Чесно сказати, сам потім пристойно перебздел. У Сиваші треба було шлях тримати. Там, напевно, куди безпечніше і спокійніше.

       - Так, але і там теж, кажуть, подекуди не дуже... Мабуть, здорово тебе «накрило», друже, якщо в таку погоду наважився в море вийти. Тут серйозне штормове попередження передали. Не маленький - сам розумієш, чим це загрожує… Я, звісно, спочатку хотів тебе зупинити, застерегти, але, глянувши уважніше й оцінивши твій стан, зрозумів, що це безглуздо. Все одно не послухаєш... Слава Богу, що все обійшлося!.. Що, мабуть, справи сердечні погнали на отаке безумство? - спробував забратися до мене в душу співчутливий «ясновидець» моряк-рятувальник.

     - А вашій проникливості можна лише позаздрити... На жаль, дядьку Льошо, вони самі! - не бажав я ще до кінця розкриватися.

       - Чи не вже, подружка твоя знаменита фортеля тобі повикидала? От уже ніяк не очікував таких поганих любовних справ у вас...

      - Як у воду дивитеся! Ось і я не очікував від неї... Адже стільки років разом!.. Але, мабуть, там, на небесах, усе для нас розписано по-іншому, для кожного по-своєму.

     - Ех, молодо-зелено... Знаєш, що я хочу тобі сказати, дорогий мій В'ячеславе, світ Палич, дівчат на світі дуже багато, і навіть таких чУдних як ця, твоя ненаглядна, а життя, друже, воно дається лише одне! Його варто було б поберегти для інших славних справ!

       - Золоті слова говорите, дядьку Льошо!.. Не можу з вами не погодитися. Ось тільки саме таких чудових, як вона, на жаль... але... не будемо про сумне... - з оптимізмом закінчив я і, попрощавшись зі старим моряком, покрокував у напрямку до будинку.

      Я вже й без того відчув, як мій життєвий настрій змінився. Він помітно підбадьорився. А від колишньої шкідливої хандри, яка так нещадно з'їдала мене зсередини, не залишилося й сліду. Усі крапки над «i», нарешті, розставлено, життєві орієнтири підкориговано. Загалом, життя триває...

          Продовження в Главі 2.1. Частина 2……….