Мореас Фрост

                             Т Р И Л О Г І Я  «М О Р Е Х О Д К А»

                      Книга II. «ДІТИ ЛЕЙТЕНАНТА ШМІДТА»

                                                        «...Любов, золоті сходи... без перил!»

                                                                                     (з пісні Ю. Антонова)

                      Розділ VII. ВАРІКА (прощальні «гастролі»)

    Перескладання іспиту затримало Головного Героя в

розташуванні училища, вважай, на тиждень, «з'ївши»

третину його відпустки. У принципі, особливо не було

потреби поспішати додому, але й у Херсоні вже ніщо

не утримувало. Настрій - відверто сумний. Якби ще не

додавали тривог і цей традиційний віщий сон минулої

ночі і плюс випадкове знайомство зі старшокурсником

із дивною кличкою «Гроза» в унісон...

                                         Глава 7.1. ЗИМОВА СЕСІЯ

                                     Частина 3. Тривожна Ніч

       Хоч напередодні я і ліг спати в наш звичний відбійний час, і в кубрику з явною очевидністю відчувався брак тепла, але прокинувся серед ночі весь змилений, у холодному поту.

      Знову цей нав'язливий сон-поєдинок на дні морському зі своїм давнім непримиренним суперником - підступним скатом. Сон цей, на відміну від моїх колишніх, на той самий кривавий сюжет, ексклюзивно й відчутно вражав уяву своїм лютим звіриним вишколом.

*Чомусь цього разу моїй скромній, вважай, традиційній зброї, що неодноразово служила мені вірою і правдою - держаку з довгим ножем - мій візаві протиставив замість свого грізного, напханого нехай і смертоносним електричним зарядом могутнього шипованого хвоста дивовижний для мене і довгий, багато довший, ніж звичайно, до того ж сталевий, але водночас неприродно гнучкий обопільно гострий меч. Головне - він був дуже швидким. Сам же зухвалий «боєць» - незвично закутий у лати. Ну, чи мислимо дістати такого?!... Устояти проти нього у мене не малося жодного шансу!..

    Наче бритвою безжально полоснуло, пройшлася по беззахисному тілу моєму підступна ворожа зброя!...*

          «Чорт забирай, до чого був цей віщий сон? Знову доля зібралася грати зі мною в хованки!.. Що ж вона приготувала мені цього разу?! У чому підступ? От знати б, де впасти!..» - безнадійно розмірковував я.

        Так і не вдалося більше заснути. Варто було заплющити очі, як, ніби німим злим докором, наполегливо вгвинчувалися в мене дикі, налиті кривавим вогнем, що пожирає, очі мого фатального мучителя, і люто «свистів над моєю головою його разючий, безжалісний меч...

         Зрозуміло, я не виспався як слід. Тому, напевно, і настрій мій був до пари. Ну так його і вчора не спостерігалося зовсім, апатія накрила... Навіть, як по маслу складений іспит, особливо не «заводив».

      Ще якийсь час безнадійно провалявшись у ліжку без користі для організму, все-таки зважився піднятися. За вікном тільки-тільки почало обережно світлішати.

        Спав я в теплому тільнику, так і ступив із кубрика на простір палуби (підлога - по-морському) гулко порожнього недружнього коридору.

       У ротних апартаментах стояла гробова тиша. Мабуть, якщо хтось і залишився, то, найімовірніше, як і я, вирішили вибиратися в бік будинку вранці, і ще сплять. А, можливо, поїхали вночі. Хіба мало, як ходять поїзди... Учора перед сном навіть не бачив, а лише чув чиїсь голоси. Ну, а ті двоє, з моїх одногрупників - товаришів по нещастю - покинули Екіпаж ще вчора, пообідавши.

          Щулячись, пройшов до умивальника, освіжив обличчя порцією холодної води. Витершись і повернувшись у кубрик, не поспішаючи розібрався з портфелем. Виклав з нього все навчальне приладдя, разом із зошитами та підручниками, відправивши їх у тумбочку, склав у нього заздалегідь приготоване барахло, зокрема новопошиті шикарно розкльошені штани, а ще не забув покласти міцу, гарно й любовно уложивши її поверх усього нечисленного скарбу, щоб, як не потрібно, не прим'ялася. Остаточно одягнувшись, привівши парадну форму одягу до повного ладу, але без шинелі, подався з нашого корпусу до другого, до їдальні, хоча було ще й не зовсім на часі.

       Піднявся на другий поверх. Поки долав шлях до роздавальної, жодного руху не виявив. Так і є, рано ще. Приміщенням їдальні лише повільно походжав курсант-четвертокурсник із пов'язкою чергового. Мого зросту, але, мабуть, комплекцією міцніше. І трохи старший за мене. Він, позіхаючи, тужливо лінивенько окинув мене поглядом, проте завів бесіду, ймовірно, знічев'я. Адже крім мене у величезному приміщенні - ні душі.

        - Рота яка?

        - 42-а А.

       - Ага, зрозуміло. Тільки незрозуміло, чого так рано заявився? Не спиться, чи що? Та й із забезпечення всіх ваших, що залишалися, уже зняли... Документально не значитеся з учорашнього дня, у сенсі з сьогоднішнього ранку, наскільки мені відомо. Відпустка як би то почалася...

       - Та не спалося сьогодні щось. То що, виходить, «пролітаю» зі сніданком? - я приготувався ґрунтовно розчаруватися, навіть почав подумувати виканючити в чергового хоча б окраєць хліба.

       І так на вечері було не дуже-то ситно. А за ніч так і поготів зголоднів не на жарт. Учора чомусь не потрудився прихопити зі столів трохи хліба в кубрик, як зазвичай завжди робили з хлопцями, за можливості, звісно. Тим більше що на столах його частенько залишалося досить багато. Про що потім дуже пошкодував. Уже пізно ввечері, перед сном, у шлунку надокучливо відчувалося немилосердне закличне бурчання, не кажучи вже про зараз.

        Однак бальзамом прозвучали обнадійливі слова старшого товариша.

      - Та не бзди ти вже так, на твою персону жратви з лишком вистачить. Народу в Екіпажі - з гулькин ніс. А що досі тут робиш? Додому не тягне, чи що? Чи поїзди не зійшлися?

       «Ось цікавий черговий попався... Зате не жадібний й не злобний, а навіть поняттєвий... Але, напевно, від нудьги балакучий такий. Не перший день його з пов'язкою тут спостерігаю. Здається, він і вчора чергував. Дивно. Він що, прописався тут, на камбузі?» - подумалося.

       - Та якось настрою вчора не сталося, вирішив зранку раніше вирушати. Та мені - не на поїзд. Автобусом добиратися буду. Ось і всі справи.

       Треба віддати подяку керівництву училища. Курсантам, що перебували у стінах Екіпажу у будь-яку пору року і з різних причин, ні на день не доводилося залишатися голодними, навіть у позаурочний, відпускний. Ось як зараз мені, наприклад. Їдальня функціонувала цілий рік і щодня без перерв, але, природно, з різною інтенсивністю навантаження.

     Зрозуміло, після закінчення сесій, коли основний контингент роз'їжджався у відпустки або на навчальні плавальні практики, особовий склад наказом по училищу знімали з продовольчого забезпечення. Але в розташуванні завжди залишалася з різних причин якась кількість курсантів. Були серед контингенту і колишні вихованці дитбудинку, яким їхати було зовсім нікуди, та й ті, що просто затрималися з від'їздом або несподівано раніше терміну приїхали з відпусток чи плавпрактик. Керівництву заздалегідь офіційно подавали списки тих, хто залишався в розташуванні. Але і випадкових, неофіційних, теж завжди була деяка кількість. Готування їжі хронічно передбачалося з деяким запасом, тому нікому в шматку хліба ніколи не відмовляли. Подібна практика незмінно радувала.

       - Гаразд, радист, сходимо тобі на зустріч, зараз придумаємо що-небудь, присядь поки он там, біля ближнього столу, - потім, перехилившись скрізь отвір роздавальної, він звернувся до когось, очевидно, з кухарського персоналу, що чергував сьогодні. - Маринко, можеш кілька порцій зобразити, просто зараз? Буде краще - коли подвійних, вже не поскупись. За мною, ти ж знаєш, не заіржавіє.

       Тут показалася і наша майбутня «кормилиця». Немало симпатична й цікава на вигляд, струнка дівчина в кухарському ковпаку й білому халатику з таким самим білим фартухом, доволі молоденька. Довелося мимоволі стати свідком їхнього своєрідного діалогу з глибоко інтимним підтекстом.

         І для кого це ти тут звиваєшся?!... - вона з цікавістю виставилася в отвір роздавальної, спершись на стільницю.

       - Легко було здогадатися, аж ніяк не для дами! Звідки їм тут узятися? Доброму хлопцеві виїхати раніше б треба. Надамо безоплатну послугу... Та й мені ґрунтовно підзаправитися не завадить. Ти вже постарайся, голубко моя! Калорій далеко не зайвих не міряно з мене вичавила за ніч. Ще трохи, і ноги будуть підкошуватися на цій довбаній службі, хай їй грець. Коли вже цей клятий термін скінчиться, мати його?..

       - Ніби як досить славненький курсантик... - вона, зовсім не надавши значення словам свого кавалера, мабуть, той уже не вперше голосить, охопила мене своїм чіпким оцінювальним поглядом. - Гаразд, так і бути, не дам вам померти від голоду, чекайте, - зробила висновок юна кухарка, переводячи свої гарненькі, пустотливі очі з мене на свого приятеля.

       «Ти дивись, навіть не соромляться про своє інтимне, бешкетники! Во, сімейність тут розвели, просто на очах! Але тепер-то зрозуміло, чому ти так позіхаєш, друже!.. - зі здивуванням, але і з добродушною посмішкою подумалося мені. - Ну, і пацан попався правильний такий, розуміє, не випендрюється, хоч і старшокурсник, а навіть навпаки, прихильний до моєї персони, в положення входить. Щоправда, з чого б це?.. Ну, може, пожалів просто?..».

       Так, чотири смажених яйця - це якраз те, що мені й потрібно було! У цей момент я б і від солі з хлібом не відмовився, настільки зголоднів.

       «Дай Боже здоров'я цій чудовій «солодкій парочці», - промайнула в мені гідна думка, оцінюючи з вдячністю королівське підношення з їхніх «панських» рук.

       - Звати-то тебе як? - поцікавився мій благодійник, який на пару зі мною жував за одним столом, навпроти.

        - Слава. А тебе? - своєю чергою, запитав я.

        - Станіслав. Можна Стас, - він простягнув руку через стіл, я потиснув.

      - Майже тезки. А ти з якої спеціальності? - продовжив і я свій допит, доїдаючи хліб із пристойним шматком масла зверху, запиваючи гарячим чаєм.

        - «Судновод» я. Куди будеш шлях свій тримати? Дім-то далеко?

       - Із зупинками в дорозі - годин п'ять їзди. З Генічеська я, з Херсонської області.

        - А-а, знаю про такий. Навіть був там якось на початку навчання, в одній із відпусток. А я ось із Кременчуга.

       - А ти чого стирчиш тут, як на прив'язі? Причому не перший день бачу тебе на камбузі, при пов'язці... У тебе ж також відпустка за ідеєю? - закинув і я свою вудку.

       - Та, це таке, банальна справа. Чи довго вміючи... «Заліт» організувався несподіваний. На цілий тиждень застряг на цій кашоварці. Ще дві доби тут мудохатися... Ось якраз через цю красуню і постраждав... Так би мовити, із суто жіночого питання... - він кивнув у бік роздаткового вікна, але я не помітив злості чи досади ні в сказаному тоні, ні в його очах, навпаки, він жалівся на долю ласкаво. - Усі наші проблеми в житті - тільки через них, рідних! Запам'ятай це!..

     - А що мені запам'ятовувати? У самого - по суті, з тієї ж причини проблематика намалювалася. Ось у підсумку і завалив першу сесію. На жаль, довелося під-затриматися, перездавати, коли всі давно роз'їхалися. Слава Богу, все позаду, «відбрикався»...

        - Отже, товариші по нещастю, споріднені душі... - усміхнувся він.

    - Виходить, так. Гаразд, Стасе, мені нібито пора вже. Радий був познайомитися. І спасибі за чуйність, ну, і за компанію теж, - я, засуваючи стілець, зібрав увесь посуд, і свій, і його, щоб віднести, як того вимагалося за чинним порядком, до віконного отвору посудомийної.

        Він теж піднявся.

       - Ну, що ж, вдалої поїздки. Ти навіть якось мені сподобався. Вселив довіру, чи що... Таке зі мною рідко трапляється. Хіба мало, якщо якась допомога знадобиться або раптом проблеми якісь виникнуть, можеш без питань звертатися. Я - зі 141-ї групи. Наша рота – поверхом вища за вашу. Запитуй Стаса «Грозу». Це - моя кликуха. Мене добре знають.

        - О`кей! А чому «Гроза»?

        Стас знову криво посміхнувся.

        - Та бояться всі!.. Жартую. Хоча... Взагалі-то, я добрий... Звісно, не до всіх підряд. Але це - довга історія. Може, розповім за нагоди, якщо, хіба мало, перетнемося десь якось або якщо раптом у тебе потреба така з'явиться. Гаразд, щасливо до дому дістатися! Бачиш, справи позначилися. Служба... бляха-муха! Годувати народ пора.

       І справді, біля вікна роздавальної стався невеликий заторчик. А дехто, старший курсом, перед молодшими та права качати почав…

         І ми, потиснувши один одному руки, розійшлися, кожен у своїх справах.

       Ось тут-то мені в голову влучно встромила підступна думка, і без того посиливши в мені з ночі тривожні передчуття чогось непоправно втраченого.

        «Фіаско від традиційного суперника в моїх віщих снах - ворога-ската, що став останнім часом буквально дико грізним і непереможним, і солідне знайомство, яке щойно оформилося, зі старшокурсником на брутальне прізвисько «Гроза»... Більш ніж дивний збіг! Чи до добра це? Але ж запросто так нічого в нашому грішному світі не відбувається!..».

                       Кінець Глави 7.1.

                      Продовження в Главі 7.2……….