Книга II. «ДІТИ ЛЕЙТЕНАНТА ШМІДТА»

                                                                     «Прийшов, побачив, переміг»

                                                                                            (Гай Юлій Цезар)

       Розділ І. «СІЦІЛЙСЬКИЙ ЗАХИСТ» (вступ, спроба номер «два»)

    Вечірнє побачення Головного Героя з дівчиною

Нікою та їхній заздалегідь обговорений похід у

найгучніший ресторан міста на її запрошення.

Знайомлення Героя з ресторанною екзотикою

                               Глава 1.3. РЕСТОРАН «БІЛА АКАЦІЯ»

                                  Частина 1. Дебютна Адаптація

       ... До місця зустрічі з Нікою, до другого корпусу училища, точніше, до фонтана навпроти, я підійшов десь за чверть години до зазначеного терміну, присівши неподалік, біля парку, на лавці. Я не помилився у своїх ранніх прогнозах щодо погоди, вона була напрочуд чудною - було комфортно, тихо і тепло. Сьогодні - субота. І в парку Леніна відчувалася атмосфера звичного вік-енду, що вступає у свої права. Парк поступово наповнювався народом: і людьми сімейними, з дітьми, що рухалися до атракціонів, і молоддю, яка передчувала танці, що наближалися на парковому танцмайданчику. Останній контингент в якості розминки ще й окупував місцевий Бродвей - вулицю Суворова, де кожен вважав за правило і своїм обов'язком відмітитися, дефілюючи вздовж неї туди й назад, галасливо реагуючи на зустрінуті знайомі обличчя.

       Ніка з'явилася раптово, з того ж провулка, яким ми тиждень тому поверталися з бару «Перлина». Виглядала вона неймовірно приголомшливо і неперевершено нестандартно. І до крайності розслаблено. Навіть занадто до крайності. Перше, що магнетично притягувало погляд, це легка і незвичного фасону - явно ексклюзивного закордонного виробника - неймовірно коротка плісирована картата спідничка-шотландка темно-коричневого тону, а на тілі красувався коротенький, ледве прикриваючий пупок, світло-коричневого кольору топік, під невагомо ефірним покровом якого явно не знайшлося місця для традиційного жіночого аксесуару. Поки вона, помітивши мене, неквапливо і граціозно «перепливала» проспект, від пікантного виляння її преміленького задика помітно обділена матеріалом повітряна спідничка, точніше, її нижня крайка, мимоволі описувала концентричні хвилеподібні кола по периметру, підносячись часом на відверто, м'яко кажучи, недозволену висоту. А її звільнені від «кайданів» згаданого вище заморського аксесуара предмети жіночої гордості, що явно позначалися, нав'язливо і зрадницьки спокусливо здійснювали СВОЇ коливальні рухи під тонкою тканиною «невибагливого» одягу. Найприємнішу оку картину довершував ореол копиці довгого чорного, злегка хвилястого волосся, розсипаного на півспини, яке безтурботно роздмухував легкий вітерець, додатково навіваючи її загальному вигляду стан легкості. Та вона просто нахабно розбещувала всіх підряд своїм безпардонно сексуальним зовнішнім виглядом! По суті, напівголим виглядом!..

        Я очманіло на неї втупився, навіть дещо зніяковів. Бо не тільки хлопці, які проходили в безпосередній близькості від неї, здивовано і захоплено повертали до неї голови, впритул задивляючись, а й я мимоволі і відверто нею замилувався. Без жодної натяжки я сміливо міг відносити себе до найвишуканіших поціновувачів жіночої краси.

       - Та ти сама чарівність, Ніко! Ні, поправлюся, занадто відверта чарівність! Виглядаєш, звісно, просто відпад! А дивлюся на тебе так, тому що питаннячко одне є.

       - Ну, так у чому ж справа, питай?!

       - Гаразд. Подивися на мене уважно, Ніко, от чесно, тобі не соромно буде зі мною дефілювати містом? Про ресторан я вже мовчу...

      - От іще!.. Надумаєш собі щось, дивак ти, Славчику! Якби мені настільки важливим був твій «прикид», тоді, можеш не сумніватися, мене не було б із тобою поруч. Головне - що за одягом ховається, дружочок мій! Ну що, «погребли»?

       І ми рушили в бік тролейбусної зупинки.

       - А нам куди? - скромно поцікавився я.

     - Поїдемо пити-гуляти в бар-ресторан «Біла Акація», що в бік БПК - бавовняно-паперового комбінату.

       - Прямо так уже й пити-гуляти?!!.. А це далеко звідси?

       - Як тобі сказати?.. Навіть не знаю... У кілометрах - не замислювалася. Але пити-гуляти точно будемо!

       - Ну добре. Із цієї зупинки якимось тролейбусом доберемося?

     - Е-е, Славчику, а ти, і справді, дивак! Ми ж із тобою в РЕ-СТО-РАН вирушаємо. Хто ж у подібні місця на тролейбусах роз'їжджає?! - і вона, хвацько махнувши рукою, загальмувала «Волжанку» з характерними «шашечками» на дверях, що вдало підвернулася.

       Не дивно, досвіду «солодкого», ресторанного життя у мене, зрозуміло, уло «нуль». Наш місцевий затрапезний ресторан «Генічеськ» - не беру до уваги. Та й то на шкільному випускному вечорі, всього-то єдиний раз у житті. А тут - «найгучніший» злачний об'єкт у Херсоні. У «Білу Акацію», тим більше в суботу, прогнозовано можна було взагалі лише за попереднім записом потрапити. Цього всього мені було невтямки. Багато чого я ще був не в курсі в цьому великому і ще толком незнайомому мені місті. Однак, як я помітив, моя подружка була тут, ну, прямо як риба у воді. Дивно навіть якось... Така ж юна, як і я, а вже настільки «ділова»!..

       «Щось за цим явно криється...» - ненароком подумалося мені.

      Відомий у місті, та й, мабуть, найповажніший, до того ж не менш дорогий бар-ресторан «Біла Акація» розташовувався в провулках житлових забудов, примикаючи до території Дніпровського ринку і стадіону «Старт». Необізнаному не так-то й легко відразу його виявити. Займав він досить міцну свіжу будівлю, що височіла на два поверхи. На першому - улаштувалися бар, а також кухня, а на другому - безпосередньо просторий ресторанний зал. Перед входом до закладу милував око своєю літньою соковитістю фарб палісадник із розарієм. Увесь цей простір перед входом до закладу був обгороджений доволі високим ґратчастим металевим парканом з тієї ж якості ґратчастою хвірткою для проходу.

      Біля центральних дверей, де неабияк тупцював стражденний люд, що марно намагався пробратися до заповітного закладу, причому досить солідно вбраний, гордо височів своїми габаритами в багатозначній уніформі серйозно налаштований швейцар. На вигляд йому було отак років під 40.

       Ніка, перехопивши й затиснувши у своїй руці мою, пристебнувши до себе, сміливо продерлася крізь лави напудрених дамочок і пихатих джентльменів до самих дверей.

       - Савельїчу, привіт! Я не одна.

      - Привіт, Веруню! Не сліпий, бачу, - пробасив «громила», міряючи мене оцінювальним поглядом. - Ось тільки щось мені підказує, що супутник твій занадто моложавий, - глибокодумно прорік далі «служивий».

     - Та ну тебе, Савелійчу, припиняй паясничати, це він такий молодий вигляд має, нам уже по 18, учора тільки стукнуло... Давай-но, відчиняй шустріше свою богадільню, чи не бачиш, що, ззаду «піддають»...

       - Ох, Вірочка Максимівна, доведете ви мене до монастиря!... Пірнайте вже швидше, дітвора, блін!

      І ми під заздрісними поглядами незадоволеного народу, який невдоволено загаласував , прошмигнули всередину. Лише нам навздогін донеслося: «У цієї молодої пари столик тиждень тому на замовленні...» - чергова «відмазка» швейцара обуреному контингенту біля дверей.

     Я тільки диву давався, дивлячись на вражаючі здібності своєї «пані» у вирішенні всяких нестандартних «побутових» питань.

     Спочатку, піднявшись стрімко високими парадними сходами на другий поверх, ми зазирнули в зал ресторану. На подив, він був напівпорожнім, хоча час уже був, так би мовити, ходовий. Потім ми спустилися і пройшли в бар, до стійки.

    Спритний хлопчик, років 20-и, старанно й доволі моторно натирав серветкою фужери, часом хвацько жонглюючи ними, відправляв їх догори дриґом за ніжку в прорізи спеціальної дерев'яної підставки на верхній частині барної стійки. Ми присіли на високі м'які тумби.

      - Сержику, привіт, а хлюпни-ка нам, будь ласка, по коктейльчику, тільки неодмінно не міцному.

       - Привіт, Верушо! Слухаюся і підкоряюся!..

      - Славчику, ти поки посидь тут, ладненько, а я швиденько зганяю, столик нам «викрою»...

    Я сидів, незвично пригнічений нестандартною новизною обстановки, шалено витріщаючись на всі боки, подібно до ворони, яка ненавмисно потрапила до райських кущів, а почувався, наче інопланетянин, який волею долі заблукав на чужу планету. Навколо було багато чого цікавого для мене, досі небаченого. Загалом, тут, у барі, було затишно. Можливо, тому, що світло виявилося ґрунтовно приглушеним? Найсвітліше місце було барна стійка. Уздовж стін йшли окремі невеликі ніші, в яких по периметру були вбудовані м'які дивани з лакованими різьбленими столиками всередині і крихітними букетиками квітів на них. А над кожним таким «оазисом» на стінці висів свій світильник, і теж із дещо розсіяним світлом. Ніші ці, так само, як і ресторанний зал, були заповнені лише наполовину. «Щасливчики», заколисані акордами ненав'язливої музики, що лилася з колонок звідкись згори, у розслаблених, нудьгуючих позах мляво посмоктували через соломинку чайного кольору напої.

       Несподівано Сержик підсунув переді мною два високі келихи з довгими трубочками, що стирчали в них, і часточками лимона, нанизаними на обідки келихів. Без Ніки я не наважувався ґрунтовно прикладатися до напою, вирішивши дочекатися її. Лише злегка потягнув із ближнього через трубочку один ковток загадкової «сухої» вологи, наважившись оцінити його на смак. Але нічого особливого у скуштованому вмісті не знайшов - таке враження, звичайний «кисличок», розбавлений фруктовим компотом, коротше кажучи, якийсь напій зі зниженим градусом.

      «А коштує, напевно, не міряних грошей!» - подумалося мені, і далі потекли думки: «Дивно, звісно, чому не пускають увесь той народ, що ломляться в дверях, якщо стільки порожніх місць? Треба б запитати в Ніки... До речі, ще не завадило б вивідати, звідки в неї тут такі міцні «мости» кругом наведені?».

     Ніка налетіла, немов вихор. Підскочивши до мене впритул, чіпко переплела мою руку, коротко радісно доповіла.

    - Ну що, зі столиком усе о-кей! Славчику, а ти, я дивлюся, зовсім засумував?!

      - Знаєш, Ніко, я якось не дуже затишно почуваюся тут...

     - Неправильно, Славчику! Розслабся! Будемо веселитися і святкувати! Адже є серйозний привід - твій перший успішний іспит. Ось зараз прикінчимо ці коктейльчики і піднімемося, сядемо за столик у залі, - вона підіпхнула своїм акуратним і, можна сміливо сказати, голим задиком сусідню, поруч з моєю, тумбу і, трохи погойдуючись тілом у такт музиці, спіймавши, осідлала своїми червоними губами неслухняну соломинку келиха, який стояв біля неї, очима запрошуючи мене взяти з неї приклад.

     Я покірно віддався всмоктувальному моменту, але мимохідь вирішив заповнити паузу, що утворилася, запитаннями, що намітилися мимохідь.

     - Слухай, можливо, це і не моя справа, але ти часом змушуєш мене дивуватися. У мене склалося враження, що весь «злачний» світ - біля твоїх ніг. Спочатку була «Перлина», а тепер ось і тут... Ти просто всюди «вхожа». Чи це не так? І мені тільки здається? Тоді я нічого не розумію...

       Вона на якийсь час перестала чмокати губками, відірвавшись від процесу всмоктування, втупившись на мене своїми пронизливими чорними «мигдалинами».

      - Про що ти, Славчику? Ти навіть всерйоз лякаєш мене своїми висновками. Невже ти й справді подумав, що я - дівчина легкої поведінки? Дуже сміливо з твого боку! Можу тобі сказати одне: я прекрасно знаю собі ціну, і мізки у мене - на місці. Я дуже адаптивна людина і доволі компанійська за складом свого характеру. Проте... водночас вдумлива і обережна. До того ж із незнайомими людьми сходжуся дуже акуратно. А що стосується «злачних» місць, то, наприклад, тут, в «Акації», директором працює мій рідний дядько, брат батька. Тепер-то тобі все стало зрозуміло, сумнівний ти мій?! А його дружина працює в барі-ресторані «Перлина» завідувачкою виробництва.

      З цими словами для більшого переконання вона знов обвила мою руку своєю, при цьому впритул притулившись до мене тілом. Я з приємністю прийняв її облогу.

      - Ніка, у твоїй розсудливості я якраз і не сумніваюся. Ба більше, повір, якби ти була якоюсь там пустушкою, ми б із тобою тут не сиділи. Це вже я тобі кажу. Я теж знаю собі ціну. Ну, гаразд, я, звісно, все зрозумів, о-кей, дякую. А от скажи, якщо ти тут - своя людина, чому за наявності стількох вільних місць змушують людей тупцювати біля порога? Це ж принизливо для них...

      - І на це є найпростіша відповідь. Звичайно, може, й не всі охочі, але багато хто, якщо вистачить терпіння, потрапить сюди. Але річ у тім, що більшість місць тут замовлено заздалегідь, іноді за тиждень, а то й раніше. А охочих потрапити сюди дуже багато, значно більше, ніж місць. Бо йти в забігайлівки багато солідних людей не хочуть. А досить пристойних ресторанів навіть у нашому портовому місті не так багато. Усе, закінчуємо наш лікнеп, вирушаємо гуляти!

    Розплатившись із Сержиком, вона по-свійськи схопила мене за руку і, зіскочивши з тумби, водночас змахнувши своєю куцюватою спідничкою, потягнула мене нагору, в зал.

          Продовження в Главі 1.3. Частина 2............