Мореас Фрост

                            Т Р И Л О Г І Я  «М О Р Е Х О Д К А»

                     Книга II. «ДІТИ ЛЕЙТЕНАНТА ШМІДТА»

                                                       «...Любов, золоті сходи... без перил!»

                                                                                     (з пісні Ю. Антонова)

                      Розділ VII. ВАРІКА (прощальні «гастролі»)

    Ось і поїздка Головного Героя додому, у його першу

зимову відпустку. Нарешті, ця абсолютно несподівана,

але неймовірно бажана зустріч з гаряче коханою ще з

ранньої шкільної юності і його ненаглядною дівчиною

Варікою відбулася! І вона виявилася вкрай хвильною й

зворушливою для коханих

                                 Глава 7.2. ЄДНАННЯ СЕРДЕЦЬ

                                 Частина 1. Трепетна Зустріч

       Багато часу на збори мені не потребувало, все було готово до прийдешньої дороги до дому. Ніщо більше не утримувало мене в напівостиглому й осиротілому Екіпажі. Лише одягнувши шинельку і шапку і прихопивши портфель, скоро вислизнув на вуличні простори, бадьоро покрокувавши у бік автовокзалу пристойно освоєним шляхом, зважаючи на ще свіжі наїжджені контакти зі своїми нещодавніми близькими до інтиму подружками Ганнусями, які проживали в безпосередній близькості від обох вокзалів.

     Погода приємно радувала, навіть пестила нежданими променями, хоч і скупого на тепло, косого зимового сонця. Після перед і післяноворічних морозців, мабуть, почалася невелика проміжна перед наближенням різдвяних холодів відлига. Вночі злегка підсніжило, і навколо панувала святково-урочиста майже стерильна білизна. Свіжовипавший сніжок, під легкий-легкий морозець весело хрумтячи під вагою черевиків, старанно намагався навести мене на ліричний настрій. Але на душі чомусь було злегка тривожно і хвильно. Чи, може, просто не виспався, як слід?

     Люблю я ці ненав'язливі піші прогулянки містом, особливо, коли чудно погодиться. Завжди милостиво думається, думки рівно вибудовуються, самі собою струмують. Ось і зараз, коли, здавалося б, усе найважче й найнеспокійніше позаду, можна легко й радісно вдихнути всіма грудьми повітря свободи... Однак... думки-думки!.. Вони завжди зі мною...

    «Ось, додому їду, до матері на побувку... Адже зовсім недавно з яким захопленим бажанням очікувався цей день від'їзду на батьківщину!.. Звісно, це він раніше з таким нетерпінням очікувався, напередодні Нового року, на загальному передсвятковому піднесенні в нашому дружньому колективі... А що нині?.. У принципі, мій давно омріяний вояж вже дуже скоро і скромно перетворився на рядову поїздку. Усі давно роз'їхалися, і мені, зрозуміло, теж нарешті «світить» дорога. Але радості й задоволення від думок про дім це чомусь не приносить.

           Так, напевно, точно час побачитися з матір'ю, підтримати, підбадьорити її. Давно вся в сльозах своїх, на самоті. Батько, як восени відірвався від неї, так досі й не знаю, де він, що? Телефонував їй востаннє ще після складання першого іспиту, обіцяючи під'їхати до новорічного столу, але так більше й не спромігся зателефонувати. Не став засмучувати своїми навчальними негараздами. Ну, хіба що сестриця Наталка вже з нею... Як завжди, раніше за мене під'їхала... А що вона? Постійно, приїжджаючи, з подругами шкільними «треться». Вдома фактично не з'являється. Ось і минулого свого візиту, на жовтневі свята, тільки раз вдалося застати її вдома. Зовсім випадково. Лише привіталися фрагментарно, і то - на другий день, коли вже й від'їжджати пора було. І зараз, напевно, вся - в гульках своїх. От же найда загульна, з шилом в одному місці! Я, звісно, теж не чернецтвую приїжджаючи додому. Теж, буває, шастаю часом. Але з нею мені важко змагатися. До неї мені далеченько.

         Ну, а зараз, що мене чекає вдома? Та й хто чекає? Ну, з матір'ю-то зрозуміло... Друзі шкільні, що залишилися, звісно... Куди без них? Тоді взагалі нудьга безнадійна заїла б... А ось для душі, для серця... НІ-КО-ГО!!! Абсолютно! Цілковитий вакуум, дика прострація! Ні, пригод на одне місце собі зловити - ноу проблем! Було б бажання!.. Але його-то якраз і немає. До чого воно мені?.. І тут, у Херсоні, цим «милим добром» досхочу наситився. Здається, надовго вистачить. Тим паче що і з життєвим настроєм - повна «засідка». Так, відчуваю, і доведеться провалятися два тижні, що залишилися, на дивані, обійнявшись з телевізором, у мамки під боком. Якщо... якщо!...

           От, звісно, якщо!.. навіть і думати про цей фантастично нездійсненний сценарій не виходить! Хіба що зайвий раз себе розпалювати до крайнощів уяви! Ех, Варіко, Варіко!.. Де ти зараз, голубонько моя ненаглядна і кохана безмірно?.. У якій захмарній височині?.. Де думки твої й з ким?.. Про що мрієш?.. І чиї обійми зігрівають тебе і тішать?.. Пів року вже позаду - і ні слівця від тебе!.. Як шалено складно і неймовірно тяжко все це сприймається!.. Аж голова дуріє... Я, звісно, теж давно повівся зовсім не ангелом. Але й вибору, альтернативи ти мені не залишила ніякої! Та що там!.. Навіть найнікчемнішого натяку на якесь наше спільне існування, нехай навіть у якомусь примарному віддаленому майбутньому... Так-так, давно залишилися лише мрії, мрії!.. Ось саме, невловні мрії!

            Ех, В'ячеславе Павловичу, пацаном ти виявився і кретином цілковитим, першорядним! Та хіба так треба було поводитися з Варікою пів року тому, а то й ще раніше?!... Тим паче з такою легкістю відпускати її в цю прокляту Москву не треба було! Просто схопити за руку і не відпускати від себе!.. І справа з кінцем! Нехай би брикалася! Побрикалася б і заспокоїлася. Ну куди б вона поділася від мене тоді?!... У будь-якому разі за таких обставин їй довелося б або залишатися зі мною, або зізнатися, що вже не кохає мене і хоче свідомо віддалитися на віки вічні... І було б усе зрозуміло давно, одразу й однозначно!.. І не довелося б досі в невідомості перебувати. Не померла б без свого цього смердючого МДІМВ! У Херсоні б навчалася, і всього-то! А то все ходили останні дні перед розлукою, охали й зітхали, як недоумкуваті, а користі від усього того зараз - нуль!

           Ось у чому моя головна, стратегічна помилка всього життя! Не поставив я Варіці по-чоловічому своєчасне, однозначне і переконливе гальмо, шлагбаум на її шляху. Слизькуватість виявив, слабкість, на самоплив усе на світі пустив... На горезвісний авось понадіявся... Як крива вивезе, вирішив. Може, вона і чекала від мене цих жорстких, твердих посилань, але... на жаль, не дочекалася... А з нею так покірно на той момент не можна було поводитися!.. Я ж відчував, вона й сама перебувала в певній нерішучості... Ну так, і догрався, зрозуміло!.. Не прокатало... От туди б мені мою теперішню мудру голову!.. А зараз-то що користі крилами розмахувати? Поїзд давно помчав у незрозуміло яку немислиму далечінь... Он, скільки води утекло... А-а... та пішло воно все!... Лайно паскудне, а не життя! Лише один суцільний безнадійний, безрозмірний і бездарний розлад!».

         Того ж дня, трохи за полудень, я вже висаджувався в центрі Генічеська. Не минуло ще й п'яти хвилин, як я опинився в обіймах матері.

          Звісно, тут же за стіл присіли, пообідати. Навіть сестриця, треба ж, удома опинилася. Загалом, то та сьо... І раптом, ось же любителька потомити, чую від матері.

      - Синку, твоя Варвара тут зараз, у Генічеську... Дзвонить щодня, цікавиться, де ти, коли будеш... Але ж я не знала, що казати, що там із тобою відбувається, ти...

         Її промову я не дослухав до кінця. Просто був не в змозі, загубив дар мови, застиг зі шматком біля відкритого рота.

           «Невже тут, нагрянула?!...» - віддалося в голові дзвінким набатом.

Навіть не знаю, наскільки я змінився в обличчі в цей момент. Але вираз очей сестри, яка дивилася на мене, став своєрідним. Відразу підскочив до телефону. Перебуваючи в невимовному хвилюванні, набрав номер телефону Варіки.

        - Так, слухаю... - з того кінця дроту мене наче струмом пронизав тихий, спокійний, але такий до запаморочення рідний голос, ці два прості слова; я мало не зомлів просто на місці, лише у втомленій знемозі опустився на стілець поруч з апаратом. - Ал-ло!.. Говоріть же, я слухаю!..

         Зібравшись із духом, я нарешті видихнув у слухавку.

         - Варіка... це... я... - і затих, затамувавши подих.

       Красномовне мовчання на тому кінці дроту, зрозуміліше за будь-які слова, кинуло моє серце, що вмить вибухнуло, у марафонський забіг.

        - Чекаю на тебе, коханий!.. - і знову тиша.

     Без перебільшення, я мало не помер від цих незвичайних слів. Мене вистачило лише на одне.

         - Лечу!..

       Нервова лихоманка, що раптово охопила мене, не давала зосередитися. Заметушившись по квартирі, врешті-решт потрапив очима на скло серванта, вихопив ненароком помічені там пляшку шампанського і коробку цукерок. В одну мить накинув шинель і кашкет.

        Мене ще трохи вистачило на коротку фразу матері.

        - Я - з Варікою! Подзвоню! - і виметнувся з квартири.

       ... Без зволікання прослизнувши у дворову хвіртку, я одним стрибком впурхнув на високий ґанок її давно і звично пам'ятного акуратного невеличкого будиночка, на льоту навпомацки спішно поправляючи кашкет на голові, який збився, і... чогось застиг у вхідних дверях, на порозі, у нерішучості та хвильному заціпенінні, приборкуючи подих, примруживши очі. Напевно, від спокусливого почуття непередаваного передчуття непередбачуваної, довгоочікуваної зустрічі, яка несподівано стала настільки близькою, що лякала. Не без зусиль піднісши вмить обважнілу руку до дзвінка, але все ще не наважуючись натиснути його, знесилено привалився плечем до одвірка дверей. У тиші, що повисла в повітрі, давно поранене пекучою тугою серце напередодні такої близької феєрії почуттів шаленим ритмом голосно вистукувало в тілі серенаду кохання...

       «Скільки можна так безпорадно стояти?!...» - невпинно мчала по колу думка в шаленій голові.

       Несподівано двері самі повільно і тихо відчинилися, ніби запрошуючи мене увійти всередину.

       Усе ще мружачись, але тепер у зусиллях щось розгледіти в сутінковій глибині невеликого передбанника після сліпуче яскравого сонячного світла, метушливо прикрив за собою зовнішні двері й обережно ступив у давно мені знайомий передпокій, досить освітлений, але лише природним світлом, яке випромінювало з сусідніх кімнат.

           «Варіка!.. Ну де ж ти, мрія моя?..» - відгукнулося в серці.

          Вона, зачаївшись, стояла трохи осторонь, у ближньому торці коридору, біля туалетного столика з високим дзеркалом на ньому, імовірно, не менше, ніж я, перебуваючи у хвилюванні від майбутньої зустрічі. Її цілком приховували внутрішні навстіж відчинені двері.

      Серце моє, як і раніше дико біснуючись, продовжувало свій неприборканий забіг, віддаючись у всіх куточках все ще неслухняного тіла. Моя нещасна любляча душа болісно знемагала від усвідомлення моменту істини, що неминуче наближався.

         Нарешті, нібито самі, двері, зачиняючись, відійшли до свого місця, немов завіса, що відкриває сцену для очей глядачів. Я повернув голову, де, судячи з усього, мала б перебувати ВОНА, і не помилився!.. незграбно повернувшись сам на ледве гнучких, все ще задерев'янілих ногах.

         Ось вона, ця незабутня і така бажана, неймовірно зворушлива мить! Мить, якої я чекав, мені здається, все своє життя!

         Заціпеніло стоячи навпроти, ми з невгамовною жадібністю поїдали очима один одного, ніби заново вивчаючи, звикаючи один до одного. Це тривало якісь секунди, але, здавалося, дуже довго.

         Вона стояла переді мною в добре пам'ятному мені довгому махровому банному халатику блідо рожевого кольору і своїх премилих пухнастих капцях із білої овчинки на босу ногу. Мабуть, щойно, перед моїм приходом, прийняла душ. Бо волосся її все ще залишалося злегка зволоженим.

        «Варіка!.. Боже мій! Така рідна, домашня і безмежно дорога серцю, любов моя, Варіка!.. Скільки ж ми не бачилися?!... Пів року... з маленьким хвостиком! Для мене - ціла вічність! Але що це? Що я бачу?!... О, жах, куди поділося твоє довжелезне шикарне, незрівнянне волосся?!... Чому воно настільки коротке, лише по плечі?!... Що б це означало? Ні, це просто незбагненно!..» - мої побіжні думки, немов загнані в стійло мустанги, стрибаючи, приречено билися в моїй збентеженій голові.

         Але ось наші пильні погляди, зустрівшись, торкнулися один одного...

      Щасливі іскорки миттєво запалилися, заметушилися в її величезних, з пестливим поглядом очах. Я прекрасно пам'ятав ці грайливі іскорки й знав їм ціну. Ще з тієї, нашої далекої, ранньої шкільної юності. Їх ніколи неможливо забути. Вони можуть нести за собою лише одне - непомірну, безмежну любов до мене.

          Так, Варіка дивилася на мене незбагненно ніжним, закоханим поглядом.

       «Яке ж це щастя, бачити тебе саме такою, моя рідна, бути з тобою близько, поруч! Дихати одним повітрям! Як же безмірно я люблю тебе!..» - птахом піднеслося в мені.

          Я заворожено стояв і просто безоглядно млів, танув, розчинявся, цілком купаючись у цих бездонних, божевільних очах, що зводять мене з розуму, боячись навіть ворухнутися, щоб не розплескати, не втратити того незбагненно блаженного стану, який не відвідував мене з моменту нашого останнього, давнього, пам'ятного побачення. Однак те незручне почуття напруги, що спочатку раптово скувало нарешті відпустило.

         Ніби за чиїмось велінням, покликом згори, ми одночасно зробили крок назустріч один одному й опинилися в цілковитій близькості. Ось вона вже простягнула до мене руки...

         - Здрастуй, мій ненаглядний Славушичек! Як же я рада і щаслива знову бачити тебе, рідний мій!... І відчувати... - почув її першу солодку мелодію кохання.

        Як і в наші колишні добрі часи, вона довірливо пригорнулася до мене, злегка прикривши очі й поклавши руки мені на груди; однією - кілька разів пройшлася по відстебнутому й відігнутому на грудях лацкана шинелі, ласкаво погладжуючи грубу тканину сукна. І... притихла, схиливши й приклавши свою гарненьку голівку до мого плеча, ніби прислухаючись до биття мого серця, готового вирватися з грудей.

       - Здрастуй, моя кохана і давно омріяна Варіка! Як же болісно довго ти випробовувала моє терпіння! - вторив я їй, справді починаючи ґрунтовно «загорятися» неприборканим бажанням від її настільки огортаюче тісної присутності поруч із собою.

      Нарешті (о, яке ж це щастя!), я тримав її у своїх ніжних, люблячих обіймах!

        Усім своїм єством вона лагідно притискалася до мене, а я, обхопивши її однією рукою за талію, іншою - із п'янкою насолодою дбайливо погладжував її голову і пишне, але ще не встигле до кінця просохнути волосся. І лише від однієї думки, що, нарешті, тримаю цей неоціненний скарб у своїх руках, ВЖЕ був готовий здійнятися до небес.

    Настав хвильний момент для нашого першого довгоочікуваного, пристрасного і нескінченно солодкого поцілунку. І він не забарився статися...

         ... Її беззахисний халатик, розчинившись, повільно і безвольно зіслизнув з її повністю оголеного дивовижно незрівнянного тіла на підлогу, м'яким кошеням пригорнувшись до її стоп...

         ... Вона стояла абсолютно голенькою переді мною, повністю одягненим у зимову амуніцію, а від того здавалася абсолютно беззахисною. І це бачилося дико несправедливим. Нам давно наповал убитим нестерпним імпульсом очікування в нетерплячому передчутті довгоочікуваного свята наших нещасливих споріднених душ, безмірно сповнених муки й виснажених невідповідно тривалою розлукою, вже не вистачало сил стримувати болісні пориви й зухвалі бажання, які давно визріли всередині й безрозмірно довго плекалися в мріях. Нарешті все постало очевидним, неймовірно близьким, доступним і відчутним...

         Ми, все ще не вийшовши, та й не думаючи виходити з чарівного полону нашого першого божественного, нудотного, запаморочливого поцілунку, несвідомо й одночасно пустили руки назустріч: її - зверху, мої - знизу, нервово, ні, не розстібали, зривали петлі з ґудзиків ненависної нам шинелі. Зрештою вона звалилася з моїх плечей до наших ніг, утім, як і кашкет, що в мить каменем злетів з голови й колесом покотився по підлозі... А слідом і фланка з тільником опинилися там само, наполовину вивільнивши моє вкрай розпалене, приречене на несамовите кохання тіло... Дивом дотягнувшись рукою до бляхи ременя, одним рухом миттєво вирвав його з петель штанів, відкинувши вбік...

           Усе! На більше в нас не залишалося ні душевних сил, ні терпіння!

       Судомно підхопивши Варіку на руки, притиснувши її до грудей, уже майже повністю розслаблену, знесилену в любовній млості в передчутті ось-ось майбутньої чуттєвої оргії, пройшов до давно й добре мені знайомої кімнати та ніжно й дбайливо поклав свою кохану на вже заздалегідь розправлене нею ліжко. Тут же, поруч, у вартій заздрості темпі почав скидати з себе все інше, що ще було присутнім на мені, одночасно неспромога відірвати закоханих очей від своєї незрівнянної принцеси, пильно і відверто зачаровано вбираючи в себе неперевершений шарм і милуючись бездоганною досконалістю форм і надзвичайно тонкою витонченістю дивовижних ліній її спокусливо чарівливого й неймовірно привабливого, мого найулюбленішого й найбажанішого у світі тіла.

      А в моєму збожеволілому тілі безроздільно бешкетував шквал, що переповнював його, просто невгамовна буря, та ні, куди хльосткіше, шалений ураган від нестерпного бажання, яке пронизувало тіло наскрізь...

                    Продовження в Главі 7.2. Частина 2…………