Мореас Фрост

                                   Т Р И Л О Г І Я  «М О Р Е Х О Д К А»

                              Книга II. «ДІТИ ЛЕЙТЕНАНТА ШМІДТА»

                                                             «І вічний бій! Спокій нам тільки сниться!»

                                                                                 (А.Блок, «На полі Куликовому»)

                             Розділ ІІІ. КАРАНТИН (шалені перипетії дебюту)

Якщо вже наша мореходка - воєнізований навчальний

заклад, і після її закінчення нам «світять» погони, нехай і

офіцерів запасу, то як же можна обійтися без стройових

занять? Як би сам бог велів...

                                          Глава 3.2. СТРОЙОВІ ЗАНЯТТЯ

                                       Частина 2. «Гра» в Солдатики

        ... Так, вони, рідні, були в самому розпалі, коли я підходив до своєї групи.

     Стройові заняття ми проводили, як сьогодні, так і надалі, зазвичай за територією Екіпажу, але в безпосередній близькості від нього - на великих асфальтованих просторах у парковій зоні, поруч зі знаменитою старовинною фортечною аркою, що була розташована на одній із широких алей, причому в межах прямої видимості з вікон наших кубриків.

      Їх, цих арок, у місті було всього дві, в сенсі збережених до наших днів. Вони були абсолютними близнюками. Одна, доволі доглянута, до того ж із потужними воротами по обидва боки, розташовувалася біля кіноконцертного комплексу «Ювілейний», а точніше, на території Катерининського Собору, що виходить своїм фасадом на вулицю Перекопську, що навпроти центральної в'язниці та поряд із телерадіокомітетом із її телевежею. Инша - «наша» - наскрізна, злегка занедбана, не настільки доглянута, знаходилася якраз на ближній до Екіпажу околиці парку імені Ленінського Комсомолу, приблизно за 50 метрів від Екіпажу, від нашої вулиці 40 років Жовтня.

       Це були фундаментальні, багатометрової товщини споруди, що встояли без особливих ушкоджень, незважаючи на численні, вже не перше століття, бої та війни. На тій, що перебувала у володіннях Собору, збереглися навіть потужні ворота. Щоправда, «наша» арка була без воріт, наскрізна. А колись, давним-давно, ці стародавні фортифікаційні споруди супроводжувалися височенними кріпосними валами, що відходили від них, і глибокими ровами з водою перед ними.

       Уже в наш час вали розгребли, зрівнявши їх із землею, а рови засипали. Хоча не скрізь. Приміром, поруч зі згаданим знаменитим кінотеатром вже за нашу бутність в училищі у частині збереженого рову, укріпивши його бетонними плитами, облаштували доволі пристойне за розмірами озеро, назвавши його Лебединим, обсадивши по колу вербами. Дійсно, там одразу вподобала собі місце і, що цікаво, на постійній основі, цілий рік мешкала пара лебедів (звідки, власне, й виникла назва). Посередині цього дивовижного водного оазису їм спорудили красивий плавучий дерев'яний будиночок. Озеро було зі штучною регенерацією води, і не замерзало взимку, з чудовим каскадом, з водою, що красиво спадає з нього. Поверх водоспаду перекинули дерев'яний різьблений місток. У ньому водилася риба, і подекуди з часом пробилася очеретяна поросль. Озеро стало однією з найулюбленіших усіма визначних пам'яток міста, було особливо шанованим і користувалося широкою популярністю серед містян, які відпочивали в парку, особливо молодих матусь і бабусь із дітьми, які приходили погодувати шляхетних граціозних птахів. Ті настільки звикли до людей, що були майже ручні, безбоязливі. Підпливали до людей без побоювання. І, зрозуміло, нікому на думку не спадало зачепити цих чудових знаменитих представників пернатого царства.

      Поруч із «нашою» аркою був широкий асфальтований простір, що межував із відомим танцмайданчиком «Ромашка». Хоч місце це було й дещо прохідне, але цілком гідне за площею, дуже широкий і досить довгий плацдарм для відпрацювання будь-яких навичок стройової справи. Його напередодні вподобало і затвердило з ротним начальством наше групове керівництво саме для таких серйозних, настільки важливих і «благородних» заходів.

       Наша 428-а група в підсумку виявилася досить дружним і спокійним, згуртованим колективом однодумців. Якимось незрозуміло божественним чином, так уже вийшло, у наших лавах зібралися доволі серйозні й відповідальні хлопці, до того ж, як то кажуть, без «понтів» і абсолютно не зловтішні. Не можу пригадати, щоб у групі відбувалися якісь безглузді непотрібні розбірки або, що гірше, бійки, або чвари, або з'ясування стосунків. Так, дуже рідко, деякі несерйозні короткочасні «спалахи» темпераментів... Їх і конфліктами складно назвати, скоріше, дрібними непорозуміннями. Усі питання, що виникали по ходу нашого життя або наболілі, намагалися вирішувати переважно в тихому, мирному руслі, що називається, без піни біля рота. Не було внутрішньовидової «боротьби» за лідерство, що так часто трапляється в чоловічих колективах, - хто сильніший, могутніший, розумніший. Не було окремих войовничих угруповань, кланів, неформальних «ватажків», саме таких, під яких зобов'язані «стелитися» решта. Можна сміливо сказати, нам пощастило в цьому плані. Хоча, треба сказати, були присутні в групі хлопці, до яких однозначно прислухалися, - свого роду «стабілізатори», які мали незаперечний авторитет у більшої частини колективу. Так, усі ми були різні, як за соціальним походженням і вихованням, так і за своїм характером і звичками, навіть «прибамбасами» (у кожного в голові свої таргани), так і за схильностями та манерою поведінки в побуті й на людях. Але ми, не дивлячись на дрібниці, прекрасно уживалися, ладнали, намагалися не загострювати стосунки між собою, багато чого пробачаючи один одному. Не в приклад іншим групам, зуміли зберегти свій колектив до випуску, що є цінним саме по собі, найчисленнішим первозданним складом. До кінця навчання ми втратили зі своїх лав лише трьох товаришів.

       Першим був Ігор Вареник, особистості якого я ще торкнуся нижче. Є до того пристойний привід. Довго, бідолаха, чинив опір сам із собою, але таки залишив училище, як то кажуть, за власним бажанням на першому році навчання, наприкінці зими, після нашого першого отпуску, нарешті, зрозумівши, що не туди «загреб».

      Інший, слідом за Вареником, після упіймання на серії крадіжок - ми поголовно колективом наполягли на його негайному відрахуванні - виявився такий собі чужорідний елемент, на прізвище Штанько, звали Євген. Родом був із Луганська. Його хронічна, щуряча клептоманія, блін, конкретно задовбала всю нашу групу! Взагалі було вкрай дивно дізнатися про нього таке... Адже ріс хлопець у знатній, пристойній і багатій родині директора одного з найбільших підприємств міста. Однак ось, затесався до нас такий «надійний товариш» (мабуть, у сім'ї, як зазвичай - не без виродка!)... Виявити його виявилося зовсім не просто. «Вираховували» мерзотника довго, аж до середини весни, поки, нарешті, не «застукали при свідках на гарячому», вдало спровокував його великим грошовим кушем. Ох, які ми були злі в той момент!.. Одразу схопивши його, вивалили з вікна третього поверху і, утримуючи за ноги вниз головою, змусили зізнатися у всіх «гріхах смертних». Природно, «розколовся», голуба, як миленький. А куди ж йому діватися було? Адже пообіцяли розтиснути руки. Ну, ясна річ, не розтиснули б... Але під стресом, що зловили, та від страху очі ой як великі!.. Хоча хвору людину навіть настільки екстремальна «наука» навряд чи зможе направити на шлях істинний.

       Ну, а третім, був відрахований, по суті, на фініші навчання, на четвертому курсі, Льошка Сафронов (прізвисько «Слон»). Ох, і здоровий же був і височенний хлопчина, і такий самий добродушний і нешкідливий! Ось кого було відверто шкода, аж до сліз, але, мабуть, такою була його «зірка». Пити хлоп’яга зовсім не вмів, точніше, зупинитися не міг. Прибувши потягом до Севастополя на «військові збори», ми від вокзалу пішим ходом діставалися до пункту розподілу на кораблі ВМФ, що знаходився на околиці міста. Схопив Льошик, як завжди, «зайвого» в поїзді. На ранок знаходився, по суті, у стадії знепритомлення. Хоча й решта нашої ротної братії майже поголовно, за рідкісним винятком, перебувала під пристойним шофе, і всім було досить тяжко й муторно. Пересуваючись у стройовому порядку, волокли його важку «тушу» за руки і за ноги, по черзі змінюючись четвірками. А тут, як на зло, чи то начальник бази, чи то його заступник проїжджав на «волжанці» (звідки тільки він «звалився» на нашу голову?!) і… треба ж тобі!.. засік «непорядок» у строю и, зупинившись і взявши «на абордаж» нашого командира (на той момент це був капітан-лейтенант Карпенко Н.С.), наказав тому негайно відправляти Сафронова назад в училище. Ну, а оскільки в його «доробку» був уже не перший випадок зальоту на ниві «міцних напоїв», то панькатися з ним керівництво училища більше не стало, і ось таким тривіальним чином ми не дорахувалися у своїх лавах нещасливого товариша. Щоправда, відслуживши «строкову» службу, він «відновився» на четвертому курс і теж зрештою добив-таки навчання в училищі. Але на той час ми вже, вважай, роки три відморячили. А дехто навіть, встигнувши наплаватися, покинув моря.

       Загалом, наша дружна групова сім'я, втім, як і решта ротного колективу, вирізнялася різношерстістю, як у плані соціального походження, інакше кажучи, ступенем достатку їхніх родин, демографії або місця проживання (міські й сільські), так і з погляду географії - від Байкалу до Криму - з найрізноманітніших куточків неосяжної держави. Дійсно, як дуже ємко зволила висловитися моя спокусниця Ніка, «перли і з пустель, і з тайги і тундри, стражденні і наповал убиті романтикою». Красномовніше і не скажеш...

       Кілька хлопців було з різних регіонів Росії. Наприклад, Володька Скулін приїхав аж із Прибайкалля - із глушини далекої Іркутської області. Троянський Валерка подався з Уралу, з-під Челябінська, з якогось секретного містечка N під цифровим шифром (Челябінськ-300). Чупарін Санька - з мотоциклетної столиці - міста Ковров. Виноградов Колька прибув із міста Горький (нині Нижній Новгород).

       Крім вихідців з російської глибинки, в наших лавах опинився представник степів Казахстану - Толік Огризков, син колишніх підкорювачів цілинних земель - з Кустанайської області. А ось Усов Дімка - з молдавської столиці - Кишинева.

      Решта нашого групового контингенту була українською. Але частково, умовно українським, тобто не з материкової України, а з російськомовного Криму. Кримська «діаспора» була досить численною. На чолі з нашим старшиною Валерою Діденком. Він був із Севастополя. Звідти ж був уже згаданий Валерка Кисіль. А «армієць» Серьога Граждан і Нікитський Сашко (прізвище змінено) - прибули з Сімферополя, з Феодосії - Іван Дружинін. Справді, важко назвати перелічених вище хлопців справжніми українцями за походженням. Усі - міські, з глибоким російським корінням і переконаннями. У всякому разі, на уроках «фізо», коли перед грою у футбол ми ділилися, як це не дивно, на дві команди - «росіян» і «українців» - кримчани грали в команді за «росіян». Як зараз, перед очима стоїть незабутня картина з Ванькою Дружиніним, який біжить на м'яч у запальному азарті, з закличним криком: «Бей хохлов!».

*Дружинін Іван (залишався, як не дивно, без прізвиська, хоча сам славився майстром з їх привласнення, до того ж із дивовижною легкістю всім їх роздавав) - вищий за середній зріст, міцної статури, з потужною світлою кучерявою головою хлопець (ось уже на чию голову не доводилося довго підшукувати головний убір - бери останнього розміру, не помилишся!). До речі, з мозковитою головою. Загалом, такий собі щільно збитий бичок зі злими і потужними кулаками-кувалдами. Його улюблений і, як правило, незлобивий, але брутальний вислів: «драть тебя надо, как худую свинью, в три х*я», що вимовлялося ним якось по-особливому неповторним, глухуватим баском, сотні разів обласкував наш ненав'язливий слух до останнього дня навчання. З останнім якраз справлявся без напруги, граючись. Так само, граючись, і без наслідків для себе міг наодинці (але не в сенсі сам із собою) елементарно впоратися з пляшкою горілки або «вогнегасником» кріпленого вина, причому жодного разу не відриваючись від горлечка. Але при цьому, що дивно, до нестями упитим ми його ніколи не помічали. Веселої, куражистої вдачі хлопець, особливо коли вип'є, але водночас у побуті - спокійний і абсолютно нешкідливий і миролюбний за натурою, щоправда, лише у звичайному робочому ритмі буднів, коли тверезий. Але після зайвого «прийняття на груди», безумовно у вихідні, у звільненнях, у ньому частенько прокльовувалася буйність. У нашому колективі користувався заслуженим і незаперечним авторитетом. Ось тільки курсантська форма на ньому хронічно сиділа кілком, часом виглядала, не в образу йому буде сказано, як сідло на корові. Однак він не обтяжувався такими «несерйозними дрібницями». Не в його стилі було прискіпливо займатися наданням своїй формі відповідного лиску. Після закінчення навчання обрав направлення на роботу в танкерний флот - Новоросійське морське пароплавство.*

       Із сусіднього обласного центру Миколаєва приїхав Каверін Сашко, а поруч, з Очакова - Жибарєв Костя. З-під Харкова - Генка Філімонов. З маленького запорізького села прибув підкорювати моря й океани Льончик Кирилаш. Декого вже згадував раніше. Певно, когось не назвав ще, але нехай вже мене пробачать.

      Моя Херсонщина, крім мене, мала ще своїх представників в особі Грушевського Валерки - із залізничної станції Новоолексіївка і Толіка Трошина - з селища Фрунзе, обидва населених пункти - за 12-и кілометрів від мого рідного Генічеська, ось тільки в різних сторонах.

       ... Уже на підході до «лобного» місця, а пройти-то - всього-нічого, якихось 100 метрів, узрів, як незлагоджена когорта моїх товаришів «бомбить» своїми «гадами» нещасний асфальт приаркової території. Звісно, в маршируючих рядах наших гаряче улюблених «армійців», за визначенням, не могло затесатися.

       - Група, стій, раз-два! - неголосно, але чітко скомандував один із наших «дембелів».

       Це був Вітя Толстих. І без того нестрункий стрій захитався, завібрувавши, розсипаючись на окремі фрагменти...

*Толстих Віктор - беззмінний заступник старшини нашої групи, колишній сержант Радянської Армії. Херсонець, 23 роки. Трохи вище середнього зросту темноволосий красень, підтягнутий, спортивної статури. Форма сиділа на ньому, як влита. Неспроста у всіх парадних заходах очолював у нашій ротній «коробці» авангард групи палашистів, які йдуть при стройовому розрахунку слідом за командиром роти. Завжди вирізнявся серйозністю і ґрунтовністю в побуті, службі та навчанні. За характером був спокійний, але за службовим обов'язком - жорсткий і вимогливий. Це, здебільшого, стосувалося лише перших пару років нашого перебування в стінах училища. На четвертому курсі, одружившись із місцевою дівчиною, непомітно відійшов від училищного буття, в Екіпажі з'являвся лише нашвидкуруч, проживав у місті, в сім'ї, відвідуючи заняття як вільний студент. У наших «витівках», цілком природно, участі не брав.*

       Зазначу відразу, наші перші стройові заняття, це ж був справжній ходячий цирк, якщо на них дивитися з боку. Команди старшин спочатку ми не сприймали зовсім, потім тупо плуталися, неадекватно трактуючи. У декого виникали проблеми з орієнтацією правої і лівої ніг. Особливо при поворотах загального строю, при озвучуванні команди «ліве (праве) плече вперед». Хтось у строю хронічно запізнювався, хтось, навпаки, кваплячись, рвався кудись уперед, незмінно наступаючи на п'яти, тому, хто крокує попереду. Одним словом, «тягни-штовхай» якийсь виходив, а не стрій. Через що заняття часом супроводжувалися спалахами хоч і не злих, але сварок і «наїздами» один на одного, ну і, зрозуміло, хронічним диким реготом. Без подібних розрядок нам у той час обходитися було просто неможливо. І це керівництво наше розуміло. Веселощі, зашкалюючи, били через край. А загалом - абсолютно неорганізоване стадо молодих неприборканих, галасливих тварин, випущених на простір плацу.

      … Поспостерігавши деякий час збоку за цим цікавим видовищем, вирішив, що прийшов саме час долучитися до цього «культурно-масового» заходу, тим паче що пролунала бажана для стражденних горе-вїйськ команда Толстих.

       - Вільно! Трихвилинна перерва! Р-ро-зій-ди-ись! Але недалеко, природно!

      Народ із непідробною радістю пурхнув з плацу крізь кущі у глибоку тінь паркових дерев - припали до трави, а курці до того ж задимили цигарками. «Дембелі» відійшли собі вбік і, скупчившись, про щось радилися. Напевно, про черговий хитромудрий виток нашої подальшої стройової екзекуції. Я ж, до того виклавши старшині про результат своєї звитяжно завершеної «місії», приєднався до своїх розслаблених товаришів, які ще не встигли охолонути від незвичної муштри.

       - Ну, і як воно, братці?!... Черевички ще не задимилися, часом? Скажу відверто, спостерігати за вами - суцільне естетичне задоволення, - зробив я жартівливий реверанс у бік свого «потішного полку».

      - А ось, почекай, зараз сам і відчуєш у всій красі сувору реальність армійських буднів, - це за всіх далеко не доброзичливо і захоплено огризнувся Нікитський, який стояв ближче за всіх до мене.

*Нікитський (прізвище змінено) Олександр - широкоплечий ставний чорнявий красень, середнього зросту, ущільненої статури, з інтелігентним доглянутим обличчям, зі схожими на гусарські вусиками, але не дуже в'яжучимся з його показним виглядом зовнішності вкрадливим голосом з дещо фальцетними нотками. Родом із Сімферополя. Будучи вихідцем із корінних кримчан, мабуть, із багатим родоводом, але невідомо наскільки шляхетним, який сягав своїм корінням далеко до часів Першої світової війни, що він систематично, за нагоди, всіляко підкреслював, але дещо нівелювався, напевно, домішками татарської або іудейської крові. А, найімовірніше, і тієї, і іншої, у певній пропорції. От чого не забереш, курсантська форма на ньому завжди сиділа напрочуд органічно і, можна сказати, бездоганно, тут уже точно по-гусарськи браво. Так, безумовно, мав надзвичайно виграшну, імпозантну і, здавалося б, не в приклад багатьом, привабливу зовнішність. Але, що досить дивувало, скільки-небудь помітних успіхів у дамської статі за час навчання не здобув. Занадто, мабуть, був академічним у стосунках зі слабкою статтю, відлякував їх своїм неприступним гордовитим виглядом. А, може, і з якоїсь іншої причини... Начебто дівчина-однокласниця у нього в рідному місті була. Важко сказати... В душу до нього не лізли. До того ж не дуже-то він поважав наші лихі компанії, а тримався в колективі дещо на дистанції. Після закінчення училища отримав розподіл у Чорноморське морське пароплавство.*

       ... Старшинська нарада не була «гумовою» за тривалістю. Знову пролунала команда «ста-вай!». Знову нас вишикували «коробкою» в чотири однакові шеренги, до кожної з яких прикріпили по «дембелю». І гра в «солдатики» продовжилася, але в дещо іншому ключі. Пішло відпрацювання під команду тих самих рухів, але в складі окремих шеренг по п’ять осіб у кожній - «пра-во-о-руч!», «лі-во-о-руч!», «кру-у-гом!», як у статичному положенні, так і в русі.

       Ось в один із моментів у такому саме шеренговому русі й трапився потішний казус із Колькою Виноградовим...

*Виноградов Микола (багатий був на прізвиська: «Кела», «Кал Калич» або просто «Калич», «Карлич») - родом із Горького (нині Нижній Новгород). Суперечлива натура. Начебто і веселий, і загульний, компанійський хлопець, душа - на розпашку. Азартний, часом відчайдушний, шалений. Хвацько грав на гітарі. Маючи трохи хриплуватий (імовірно, давно прокурений) голос, дуже непогано імітував знаменитого Висоцького, частенько виконуючи під гітару його пісні. Взагалі, в його репертуарі було багато блатних пісень, які можна було б трактувати як «шансон». Де був Калич (зрозуміло, у фривольній обстановці) - там лилося вино рікою. А може, навпаки, де вино - там і він. Але, з іншого боку, романтичний мрійник, легко вразливий, але внутрішньо потайний. Через невеликий зріст (був один із найнизькоросліших не лише в групі, а, мабуть, і в роті), та й до того ж далеко не м'ясистий, сильно переживав, навіть комплексував із цього приводу. Однак деяка зарозумілість і уразливість ні-ні, та явно натякали на достатню присутність у ньому «комплексу Наполеона». Бідолаха по приїзду в Херсон до, під час і після закінчення вступних іспитів чимало зазнав. Через відсутність вакансій в Екіпажі довгий час довелося перекантовуватися ночами на залізничному вокзалі, а здебільшого на паркових лавочках. Будучи вихідцем із сім'ї з вельми скромним достатком, до Херсона приїхав із мізерними коштами. Довелося місцями й поголодувати. Була справа, якось побачив на вулиці вільно зростаючий виноград (уперше у своєму житті) і дорвався до ще не дозрілих грон (тяга до винограду, мабуть, через прізвище!) і, незважаючи на кислятину, натріскався їм до нестями. Що було з ним потім - так і не наважився розповісти народу - вкрито таємницею. Але, загалом, здогадатися зовсім не складно. Поїхав за розподілом у Далекосхідне морське пароплавство.*

       ... Я «боровся» в тій самій шерензі, що і Карлич, але ми перебували на різних її полюсах. У подібних тренуваннях ми не дотримувалися ранжиру за зростом. Ставали в стрій в довільному порядку. Між ним і мною було дві людини - Троянський і Усов...

*Троянський Валерій (основне прізвисько «Трояні», а ще «Мамочка», але рідко вживане) - родом із Челябінської області. Як і Кал Калич, з когорти «коротунів», але, на противагу (буквально підходить це слово) останньому згаданому, був дещо пухкенької статури. Нешкідливий і миролюбний надмірно, проте вибухового, холеричного темпераменту. Пристрасний шанувальник кінозйомок (мав свою кінокамеру), чим, своєю чергою, приносив нам чимало хвилин сміху при періодичних переглядах його «шедеврів» про нас, таємно спійманих його об'єктивом, і наше буття. От тільки прикро, не зумів зберегти до сьогоднішнього дня свої цінні архіви (інформація з живих вуст першоджерела). Славився шанувальником вітрильної справи, ще в школі нею займався. Вже точно був 100-відсотковим романтиком. Щоправда, часом міцненько діставалося йому від нас. Хоч і не зловтішно, жартували над ним через надмірну його м'якотілість, у прямому і переносному сенсах, і удавану безхребетність. Треба віддати йому належне, у злопам'ятстві йому було важко дорікнути. Розподілився на роботу в Чорноморське морське пароплавство.*

*Усов Дмитро (прізвисько «Дім Дімич», скорочено, «Дімич») - з молдавської столиці, Кишинева. Ще один, як і я - офіцерський синок. Батько - майор у відставці, фронтовик, колишній морський льотчик. Високого зросту, симпатичний хлопець, з бадьорою, легкою ходою легкоатлета або танцюриста, хоча ні того, ні іншого спеціально не навчався. Завдяки природній талановитості, за що б не брався, все в нього виходило. Швидко запалювався. Але так само швидко і перегорав, діставшись до бажаного. Навчався легко, невимушено. Був компанійським і ввічливим товаришем, з усіма тримався рівно, мав добре розвинене почуття гумору. На відміну від усіх нас, виділявся своїми витонченими аристократичними підходами до всього й інтелігентськими замашками. Знав собі ціну, а, можливо, почасти і набивав її. Навіть випивання вина з горлечка пляшки ображало його світлі почуття. Хоча часом і доводилося... А куди діватися? «З ким поведешся, від того й наберешся»... Ні, скоріше: «з вовками жити - по вовчі вити». Отримав призначення в Чорноморське морське пароплавство.*

       ... Після чергової команди знову вийшла деяка «нестиковочка» з її розумінням у всіх, і Трояні ненароком наступає Каличу на задник його «гада»... А «фішка» була в тому, що розмір ноги у Кал Калича був настільки малий, що рідна промисловість такого розміру спецвзуття не випускала (мінімальний був 36-й). Хочеш не хочеш, одягай те, що є. Йому довелося носити ці самі «гади» на два розміри більше. Взимку йому буде простіше, під щільні шкарпетки, навіть тепліше. А ось зараз, коли ще спекотно...

       «Гадьониш» елементарно зісковзує з ноги Карлича і потрапляє під ногу Дімичу. Той спотикається об нього і з досади, під відповідний заходу недружній мінорний настрій з розмаху, з усієї дурі запинає його крутою траєкторією, поверх високих кущів вовчої ягоди, які щільно ростуть суцільною стіною по периметру всіх паркових алей, кудись у глибину парку. Кела, з дозволу «армійця» Піхура, який командував нашою шеренгою, стрімголов кидається на пошуки взування. Ми ж, злегка «поржавши», продовжили наші «нервові рухи», поки що в злегка полегшеному складі. Минає хвилин п'ять, а Карлича все немає. Ще трохи часу - картина та сама. Наш «дембельок» Валера, стривожившись, нарешті, оголошує команду, знайти «мерзотника».

       Довго шукати не довелося. Продершись крізь ближні кущі, спостерігаємо в усій красі «картину Шишкіна» - «Кал Калич - у лісі»: спершись на стовбур дерева, наш Карлуша мрійливо підминає спиною і тим, що трохи нижче, зелену травичку - нога на ногу, виблискуючи діркою на шкарпетці (позавчора ж тільки видали, коли встиг «пробити»?!), у роті попихкує улюблена папіроска «Беломор-канал» (вважав за краще палити, в основному, саме їх), і «в вус собі не дує»... Поряд - красиво - один до одного, рядком «гадики» стоять. І так, мабуть, йому класно на душі, аж очі заплющив від кайфу.

        От і накайфував наш товариш на повновагий наряд позачергово.

       Покінчивши з інцидентом, нас ще трохи повправляли з «виходу зі строю» і доповіді за Статутом. На тому наше перше знайомство з армійською частиною розпорядку дня закінчилося. Наш сьогоднішній початковий внесок у справу підвищення обороноздатності країни було, на загальне задоволення, завершено! Усі полегшено зітхнули і неструнким строєм потягнулися до Екіпажу. Але розслаблятися всім було ще рано. На нас чекало щоденне прибирання закріпленої за нами чималої ділянки перед спальним корпусом зовні. Хвала Господу, до мене черга цього разу поки не дотяглася. Зате вранці мені належало вставати на дві години раніше, ніж звичайно (значить, о 05.00, а будять трохи раніше!) на прибирання «нашої» ділянки території першого навчального корпусу, яка дуже недоречно збільшилася рівно вдвічі - спасибі паралельній роті «колгоспників»! А з огляду на мої сумні розклади з відпрацювання позапланових мікронарядів на палубі після загального відбою, то ще як мінімум мінус півтори години від і без того вкороченої ночі... Загалом, я собі зовсім не заздрив. Та й ніхто б мені не позаздрив. Залишалося лише чотири з хвостиком години на сон.

       На довершення теми про «улюблену» до сліз нашу стройову підготовку, не без гордості маю зазначити таке. Після місяця щоденних «вдумливих» вправ на болісно пам'ятному нам знаменному арочному майданчику, в буквальному сенсі политому нашою кров'ю і потом, наші на початку кволі ряди реально почали набувати обрисів злагодженого ансамблю. А вже до святкового параду 7 листопада (чергова річниця Жовтневої революції) наша рота постала цілком дієздатною одиницею і чи не найкращою в училищі, ставши надалі зразково-показовою. Без удаваної скромності можу додати: красивіше, рівніше і представницькіше, поки ми проходили навчання, краще за нас ніхто не ходив! І нічого дивного в цьому не було. По-перше, з огляду на настільки чисельну когорту колишніх «армійців» у наших лавах, які щедро дарували нам свій «безцінний» досвід, і які цілком кваліфіковано не давали нам застоятися на стройових заняттях, і не в останню чергу наш фактично зрілий призовний вік, на відміну від першокурсників-восьмикласників, по суті, ще дітей, які ненароком відірвалися від маминої спідниці. До того ж контингент у роті, як я вже згадував, підібрався відповідний, дуже вже зубастий і до завзяття самолюбний. Бажання заткнути за пояс майбутніх випускників било через край.

         Продовження в Главі 3.2. Частина 3.........