Мореас Фрост
Т Р И Л О Г І Я «М О Р Е Х О Д К А»
Книга II. «ДІТИ ЛЕЙТЕНАНТА ШМІДТА»
«Горе переможеним»
(Бренн, галльський вождь, підкорювач Стародавнього Риму)
Розділ V. НІКА (трагедія, зліт і безславний захід «Перемоги»)
Можна сміливо вважати, що Головному Герою невимовно
пощастило в сутичці з настільки грізним опонентом. Сутичка
була швидкоплинною. Проте, як любив подейкувати Герой,
«завжди щастить зухвалим і сміливим, а ще винахідливим».
А загалом, зло по справедливості покарано!..
Глава 5.5. ФАТАЛЬНИЙ ДЕНЬ НАРОДЖЕННЯ
Частина 2. Справедлива Покара
... Трьох дуже швидких з прискоренням кроків для розгону мені якраз вистачило, щоб, високо підстрибнувши, згрупуватися корпусом, поклавши його паралельно підлозі, і одночасно викинути вперед свою ударну ліву ногу з повернутою горизонтально стопою з висунутою вперед п’ятою...
Мій візаві стояв боком до мене. І, коли він інтуїтивно повернув голову в мій бік і зрозумів, що зараз його накриє удар, було вже пізно на нього реагувати. У момент свого польоту я встиг помітити, як зіниці в його округлих очах ширяться страхом. Але ось що значить спортивна підготовка!.. Він зрештою встиг збагнути, що необхідно ухилятися, навіть рефлекторно почав рух на присідання. Однак у нього вже не залишалося часу на виконання самого маневру. І це було лише гірше для нього. Моя твердо поставлена нога, рухаючись злегка під кутом від низу до верху, вдало спіймала його голову в протихід.
Це був на відмінно спрацьований і міцний удар! Просто забійний! Різкий, чіткий і акцентований, що вдався на славу! За всіма правилами науки перемагати. Як і вчив нас колись у школі незабутній наш учитель праці та тренер по добровільному сумісництву Георгій Петрович Сиропуло, змушуючи виснажливо, в елементах відпрацьовувати саме цей «смертельний» удар, незмінно повторюючи нам: «вживетеся в нього, щоб виконувати, не замислюючись, на «автоматі», ніколи не пошкодуєте!». Вкотре в моєму житті він виручав мене. Ну й виконання було вдалим і просто блискучим, з правильною постановкою корпусу горизонтально і на ідеальній висоті підскоку.
Найстрашніший удар, це коли ловиш противника саме в протихід. Я вклав у цей удар усе, що міг, що вмів. У нього замішалося і моє презирство до цього морального виродка Дениса, і гіркота мого болісно спустошливого розчарування в Ніці, і злість на самого себе, що безнадійно вгризлася в мене, настільки довірливого і так легко та невимушено зачарованого цією цинічною й брехливою звабницею.
... Так, в очах цього ґвалтівника Дениса метнувся тваринний страх від невідворотності жорсткого, жорстокого удару за мить до того, як моя п'ята накрила його обличчя трохи нижче носа. У момент контакту його голова різко хитнулася назад. Але оскільки достатня його натренованість у найостаннішу мить дозволила йому, рефлекторно напружившись, стиснутися, згрупуватися, спресуватися, то ефективність мого удару пропорційно зросла. Його пружне міцне тіло, відокремившись від підлоги та зрикошетивши від дверцят холодильника, дорогою налетівши на стіл, що стояв поруч, і перекинувши його догори ніжками, продовжило свою траєкторію польоту до протилежної стіни кухні, де уздовж неї висіли шафи й стояли комоди з мийкою та іншим. Усією своєю солідною фактурою втаранившись у кухонні меблі, тіло «героя-ґвалтівника» звалилося безвольною масою на підлогу, у купу осколків скла, які хаотично розкидалися по підлозі, упереміш із залишками невикористаної їжі від святкових страв, які спочивали раніше на столі в скляному посуді.
Мабуть, діставши пристойний струс голови об стулку висячої шафи та на додачу відчутний удар по ребрах рубом стільниці робочої «стінки», що стояла, Денис навіть перший час не рухався. До того ж і удар ногою по обличчю виявився надзвичайно потужним і разючим. Його тіло лежало трохи на боці, а з розквашених об зуби губ і, ймовірно, неабияк потурбованого ногою носа, двома цівками стікала кров, на очах утворюючи калюжку.
Звичайно, погром на кухні вийшов зовсім не дрібний. Та й гуркіт від столу, що падав, і скла, що розліталося вщент, був досить значним. Тож не дивно, що до входу в кухню, загородивши дверний отвір, одразу підскочили обидві пари, що перебували на той момент у залі. Зрозуміло, сталася німа сцена... Усі тупо й отетеріло втупилися на приголомшливу картину «поля битви», що постала в усій своїй «пишноті».
Ну, а що в цей час Ніка? Моя красуня стояла, притиснувши долоньки до щік і приголомшено дивлячись, як її нещодавній кривдник лежить в калюжі крові, намагаючись зачепитися за свою свідомість, яка на якийсь час покинула його.
І, дійсно, «герой» почав поступово «оживати». Порухав руками та ногами, навіть щось намагаючись озвучити. Але крім невиразного мукання з його закривавленого рота, що починав роздуватися розквашуваними губами, поки що нічого членороздільного виходити не могло. Ще він, силкуючись підняти своє огрядне тіло на неслухняних руках, намагаючись прийти до тями, часом похитував головою, ніби бичок, що намагався заколоти когось рогами. Я стояв поблизу від поваленого супротивника в шкарпетках, теж серед осколків скла, ще перебуваючи в запалі свого єдиноборства, але відчайдушно міркуючи, що робити далі.
Нарешті публіка після перших моментів шоку прийшла до тями.
- Боже праведний, що тут сталося?! Кошмар!.. - господиня-іменинниця першою порушила тишу, по черзі переводячи погляд то на мене, то на Ніку, то на Дениса, який марно намагався піднятися з-за барикади столу. - Ніко, хоч ти можеш... пояснити, що тут сталося?!
Але Ніка лише стояла в колишній позі й очманіло плескала віями. Вона все ще не оговталася від «пригоди», що трапилася, перебуваючи в її владі, і поки що була не в змозі нічого повідомити.
Натомість я, продовжуючи втихомирювати в собі подих від відчайдушно нервових випробувань, що випали на мою персону, і, як і раніше, перебуваючи в безпосередній близькості від потерпілого, уважно спостерігаючи за його рефлексіями, відгукнувся.
- Ваш вельмишановний друг і товариш Денис явно «перебрав» сьогодні, і ось, як бачите, підковзнувшись на слизькій підлозі, не втримався і, падаючи, перекинув стіл. І всього-то...
Після чого я, нарешті, остаточно опанувавши себе, підійшовши до виходу з кухні і розсунувши юрбу ротозіїв, швидко пройшов до вхідних дверей у квартиру, де стояли мої черевики.
Тільки зараз я виявив, що мої шкарпетки - вже непотрібний мотлох. По-перше, потоптавшись по підлозі, я безнадійно їх забруднив у розквашеній їжі, що валялася всюди в кухні, і до того ж назбирав на них купу дрібних осколків скла, а по-друге, підошву лівої шкарпетки було ґрунтовно роздерто, очевидно, об зуби Дениса. Скинувши їх і швидко взувши взуття на босу ногу, я тут же повернувся на «передову». До речі, і ступня моя виявилася злегка пошкодженою тими самими зубами потерпілого, кровоточила і не слабо боліла.
Поки мене з хвилину не було, «добра» господиня зі своїм кавалером спробували допомогти лежачому встати, намагаючись підтримати того під руки. Уже пристойно прийшовши до тями, він почав було підводитися з підлоги, але оскільки там від якогось неабияк розкиданого жирного продукту було доволі слизько, то, не втримавшись, знову впав на уламки. Співчутливі одногрупники, які допомагали йому піднятися, так і не зуміли втримати незручне, але огрядне тіло Дениса. Тепер не тільки обличчя, а й інші частини його тіла, а особливо руки, якими він безнадійно намагався відірвати своє неслухняне «тлінне» тіло від підлоги, чимало постраждали, сочачись численними ранами від осколків скла.
- Дайте йому спокій, сам оклигає... - я дещо безцеремонно і навіть грубувато підштовхнув «жалісливих» до виходу з кухні, і, повернувшись до Дениса, який лежав на спині в багнюці й уламках і спирався на один лікоть, погрожуючи, заніс над його головою підбор свого черевика і гнівно пригрозив.
- Лежи смирно, виродку! І навіть не думай підійматися до мого відходу! Рушиш із місця, без попередження розтрощу тобі голову! Ти добре зрозумів?! - і для переконливості злегка підштовхнув підошвою черевика його голову.
Денис знову відкинувся до підлоги, застигнувши там. Мабуть, повірив, що жартувати я не маю наміру, щоправда, щось невдоволено «прохрюкав», але поки що не наважувався ослухатися.
У цей час товариші «відпочивальника», мабуть, остаточно прийшли до тями і, вважаючи мої дії не зовсім із розряду дружніх щодо потерпілого, визнали своїм обов'язком заступитися за свого колегу.
- Гей, чувак, ти що, зовсім скабанів?! Чого це ти тут «бочку накочуєш»?! Що за справи?!... І якого хріна тут розкомандувався?... Давай-но, краще по-хорошому «воруши» звідси! - це говорив Олександр, хлопець Насті, який підійшов впритул до мене.
Присутність друга, який був поруч, імовірно, додавала йому зайвої сміливості. Куди поділися його колишні люб'язність і лояльність, які він зовсім недавно виявляв за столом? Він почав було відтісняти мене з кухні, підштовхуючи руками і корпусом, потім схопив і потягнув за руку, намагаючись витягнути мене на простір коридору. Другий, Олексій, теж стояв поруч, ніби напохваті, на підстрахуванні, явно з не зовсім миролюбним виразом на обличчі.
Я одразу зметикував, що з неабияк підхмеленими хлопцями висловлюватися звичайною мовою мені буде складно. Тому одразу вирішив вдатися до екстрених заходів індивідуального захисту та безпеки. А заодно і встановити певну дистанцію між нами, що сприяє більшій свободі дій.
Не довго роздумуючи, я відштовхнув високого сміливця в бік коридору, швидко розстебнув бляху паска, блискавичним рухом рук виніс його зі штанів на волю й одним завченим рухом зафіксував його в стислій лівій долоні. Потім розмашисто демонстративно приклався до внутрішнього каркаса перевернутого столу, що лежав поруч. Бляха, загрозливо просвистівши в повітрі і хльостко обрушившись на торець меблів, залишила на ньому пристойну, добре помітну здалеку зарубку. Звук від удару теж був із розряду специфічного, разючого.
- Нікому не раджу наближатися до мене на забійну дистанцію! В іншому разі я за себе не ручаюся, без попередження введу в дію свою зброю! Тоді або буде дірка в голові, або розрубаю руку, а може, ногу! Хто що підставить! - прикрикнув я, остаточно відновлюючи свій «статус-кво командувача параду».
Мої колишні «співтрапезники» за святковим столом з пересторогою переглянулися, але не ризикнули робити різких рухів. Просто поки що в нерішучості «м'ялися» у своїй частині коридору.
Я ще скосив погляд на лежаче тіло. Той поводився струнко, але, злегка стогнучи, все ще перебував у положенні, близькому до горизонтального.
«Не думаю, що він відразу кинеться за мною навздогін. Не дозволить загальний стан. А з цими двома цілком впораюся, якщо що...» - міркував я.
Потім кинув свій погляд на Ніку. Нещасна, як стояла у своїй ніші, спостерігаючи від самого початку за виставою, так і продовжувала стояти, нікуди не рухаючись. Мабуть, усе ще не вийшовши з-під вражень.
- А тепер звільніть повністю коридор від своєї присутності! - різко звернувся я до хлопців, за спинами яких, полохливо ховаючись, маячили їхні панянки. - Усіх стосується! Ну, швидко, я сказав! - для переконливості ще раз «клацнувши» бляхою, але вже по косяку кухонних дверей. - Сподіваюся, ніхто не хоче дурних непотрібних травм?!... Я теж не хочу!..
- Якийсь скажений... Хлопчики, краще підемо у кімнату... - почулося з-за спин хлопців, і розумні дівчатка потягли своїх кавалерів за руки, трохи далі від гріха.
- Ніко, швидко взувайся, хапай наші речі, і міцу мою не забудь, і відчиняй двері, - кажучи, я в цей час пильно стояв на стрьомі.
Але тут я помітив, що мій «герой» передчасно «ожив», бо з якоїсь пристрасті почав, тримаючись за шафи, підійматися на весь зріст. Свій, треба сказати, чималий зріст. Що його спонукало на такий відчайдушний подвиг, мені було не зрозуміло... Ймовірно, через своє «гальмування» не зовсім чітко вловив моє «прохання» трохи полежати до мого відходу. А може, замерз, лежачи на підлозі... Та й узагалі, піди знай, складно сказати, що в нього там зараз у пришиблених мізках коїться?..
Бачачи такий перебіг подій (не вистачало ще, щоб він остаточно «воскрес», нагромадивши сили), мені нічого не залишалося робити, як про всяк випадок повернути все до вихідного положення.
У той час, як Ніка згрібала з вішалок наш одяг, я, не надто церемонячись куди, з розгону, вістрям черевика, з розмаху, відверто і щосили «зарядив» по торсу «непосиди», потрапивши тому в злегка повернуту до мене передню частину тіла. Ймовірно, це було в районі сонячного сплетіння, а може, і трохи нижче. Мій сміливець, видавши короткий сиплий звук, одномоментно обм'як тілом і, зігнувшись, знову впав на підлогу, зовсім затихнувши. Що й треба було довести. У мене не було іншого варіанта.
- Я ж просив тебе, піжон, не смикатися, поки я не зникну! Це тобі ще одне нагадування, що треба скрізь і завжди поводитися по-джентльменськи, а особливо під час спілкування з жіночою статтю! Козел смердючий! - були мої останні слова, сказані в цій «гостинній» квартирі, і сказані на прощання.
Решта притихлої публіки насторожено визирала з дверей залу, спостерігаючи за нашими поспішними діями, мабуть, чекаючи на наш відхід.
Але тут нам робити було більше нічого. І далі, по-англійськи, ні з ким не прощаючись, грюкнувши дверима, ми звільнили квартиру від своєї нав'язливої присутності - збігли вниз сходовими прольотами у двір. Уже вийшовши назовні, нашвидкуруч одягалися в наш одяг і побрели геть від не зовсім приємного місця нашого недавнього перебування...
Продовження в Главі 5.5. Частина 3………..