Глава 2.2. НОВІ РЕАЛІЇ

                              Частина 1. Нервове «Входження»

       Йшла друга половина дня.

    Я просувався до Екіпажу пішки давно вивченим і накатаним мною маршрутом, що проходив через територію обох парків. Під'їжджати тролейбусом не було сенсу, не з руки. Все одно від найближчої зупинки на вулиці Перекопська, що навпроти центральної алеї парку Слави з його знаменитим танком «Т-34» на п'єдесталі, до мети було далеко.

       Територія курсантського містечка знаходилася за протилежною околицею парку імені Ленінського Комсомолу. Там же, поруч, тією ж вулицею 40 років Жовтня, далі в бік від центру міста, через дорожню кругову розв'язку, розкинувся своїми центральними корпусами доволі великий педагогічний інститут, а на протилежному боці вулиці - його студентські гуртожитки. І на цій самій вулиці, але з іншого боку, ближчого до центру міста, Екіпаж межував із територією машинобудівного технікуму, точніше, з одним із двох його гуртожитків, ну а далі й із самим навчальним корпусом.

    У знатному намисті та благодатному обрамленні перебувало наше курсантське містечко, якщо зважати на те, що основний студентський контингент у навколишніх закладах був жіночим. Надалі ця близькість мала для декого з курсантів своє певне значення: для когось - доленосне, а для когось - і фатальне. Принаймні, знаменитий і легендарний танцмайданчик, під назвою «Ромашка», який, до речі, не можу пригадати, щоб хоча б одного разу заповнився наполовину своєї місткості (настільки він був велетенським за розмірами!), мабуть, зовсім не даремно було облаштовано в безпосередній близькості від резиденції Екіпажу. І це всього-то за якихось двісті метрів від нього, у цьому ж славному парку Комсомолу. Це знакове місце левовою часткою наповнювалося саме майбутніми надто розумними освітянками і трохи скромнішими у своїх домаганнях машинобудівницями. Хоча не можу сказати, що спостерігався дефіцит і з середовища інших шукачок пригод на своє одне місце в надії на шматочок жіночого щастя.

       Взяти, наприклад, представниць знаменитого на всю країну бавовняно-паперового комбінату. Чого тільки варта була невичерпна, багатотисячна когорта з молоденьких ткаль з цієї громадини Легкопрому СРСР! Її основу становили дівчата - вихідці з сільської місцевості, що випромінювали невгасимий і невгамовний потік інтимних бажань і устремлінь, доступні й невибагливі і абсолютно не обтяжені моральними рамками та засадами. Натуральними скромницями виривалися вони після школи з рідної домівки, прямуючи в хлібне місто Херсон за покликом комбінату про набір на численні посади учениць ткалі. Але дуже скоро кипуче міське життя кардинально змінювало звичаї юних дівчат, які дорвалися до самостійного життя - як правило, балувало і розбещувало. Когось - злегка, а декого - разюче.

     Так ось усю цю незліченну жіночу армаду, яка вчиться і працює, як магнітом вабило, а комусь із них ночами спати спокійно не давало це магічне, сакральне місце - «Екіпаж Херсонського морехідного училища Міністерства морського флоту імені П.П. Шмідта». Адже солодка казка в їхніх дівочих мріях за якихось пару-трійку років могла стати дійсністю, а «скромна попелюшка» - перевтілитися в принцесу. Головне - не промахнутися!..

        Ще на підході до мети жвавий рух у мій же бік став надто помітним. З усіх напрямків стікалися, зливаючись у єдине ціле, окремі струмочки таких самих, як і я, зацікавлених осіб. Народ ішов, хто - з валізами, хто - з сумками, але дехто, подібно до мене, практично ні з чим. Що виявилося, до речі сказати, забігаючи наперед, правильним. Цього разу, їдучи з дому, я нічого з собою не брав, навіть продуктів. Хіба що документи й елементарні предмети гігієни. Але це така дрібниця.

     Біля відчинених навстіж торцевих дверей першого спального корпусу зібралася, утворивши солідний затор, досить пристойна купа майбутніх курсантів, які поневірялися, і навіть їхніх батьків, які вивчали вивішений прямо на дверях розклад, на якому позначали навчальні роти за набраними спеціальностями та інформацію про їхнє розташування в обох житлових корпусах (поверх, крило, ну, і т.д.). У принципі, нічого складного для розуміння. Щоправда, недолугих, особливо серед «восьмикласників», виявилася велика кількість. Продершись крізь їхні ряди і без зусиль розгледівши все, що мені треба, скоро покинув галасливий натовп. Благо, далеко йти не довелося. Розташування роти під особою і таємничою абревіатурою «42-А» базувалося на другому поверсі цього ж корпусу з входом із двору. Ну, і славно!

       Піднявшись сходами й обережно вкравшись у житлові «апартаменти», одразу ж був зупинений хвацького вигляду хлопцем, на півголови нижчим від мене на зріст, але кремезним, із дещо округленим прищавим обличчям, з неслухняними чубчиками на голові, носом картоплею та ще й кирпатим картоплею, із гордовито випинаючимися грудьми. Він стояв біля тумбочки, немов солдат, майже навитяжку. Проте важливий і пихатий, на рукаві з червоною пов'язкою з білою вузькою смужкою посередині.

       «Дивно, що за дурня така, гра у війнушку?.. Стоїть у звичайній одежі, а весь такий завзято проникливий, ніби до зубів озброєний, державний прапор охороняє. Цікаво, куди це я потрапив? Прямо якийсь воєнізований підрозділ, а не студентський гуртожиток».

       - Радисти тут? - запитую в радивого служивого. - «42-а А» рота?

      - Вона сама. Іди до старшини роти, це там, наприкінці коридору ліворуч, майже перед умивальнею, - він махнув рукою в напрямку дальнього торця коридору. - Доповідай про прибуття, коротше, відмічайся.

     Але я вирішив копнути трохи глибше. Зайва інформація ніколи не шкодить.

       - А що, друже, і давно тут армійські порядки правлять бал?

     - Так вже після прибуття одразу і налаштовують на військово-морський лад.

       - О’кей, і коли приймати почали офіційно?

       - Мабуть, дня три тому... Але я тільки вчора прибув.

       - І поселяти почали три дні тому?

    - Ну так, і відразу на годівлю оформляли всіх, - поділився радістю доблесний служивий.

       - Зрозумі-іло... А тут, біля тумбочки, що робиш?

       - Днівальним призначили. Ось вахту несу… - гордо позначив себе володар невибагливих меблів, відверто відстовбурчуючи руку з пов'язкою.

       - Ага, ну неси-неси... Бог на допомогу тобі!

     Це був, як незабаром з'ясується, мій майбутній соратник по навчальній групі, Колька Вовненко. Досить своєрідна особистість, як надалі виявиться.

      Я неквапливо потягнувся за вказаним напрямком, дорогою розглядаючи казармені каземати свого майбутнього «місця ув'язнення». Коридор здавався безкінечно довгим - простягався через весь корпус будівлі. Я рухався в правий його бік, якщо рахувати від входу. По обидва боки відходили численні двері в окремі кімнати. Освітлення було тьмяним. Лампочок було - через три - на п'яту. Основне світло фактично проникало через обидва торцевих вікна коридору. Усі двері в житлові кімнати були зачинені. Часом деякі з них відчинялися і зачинялися. Хтось виходив з однієї кімнати і заходив в іншу. З-за деяких дверей долинали приглушені звуки, але іноді - дикий регіт, а то й узагалі крики.

       «Щось мені тут починає не дуже подобатися... Незатишно якось... До того ж дурдомом пахне... Ось і віконця скляні для чогось угорі на дверях, як у в'язниці. До чого вони? Для повної переконливості лише решіток і запорів на дверях не вистачає... Та й темрява ця неприємна, якось сильно тугу наводить, пригнічує...» - прикро відзначав я про себе, поки добирався до старшинських «хоромів».

       Хтось у напівтемряві промайнув повз мене.

       - Послухай, а де тут старшинська кімната? - поцікавився я.

       - Та он вона, трохи далі, з лівого боку, - махнув рукою невідомий.

    Неголосно постукавши, відчиняю двері. Очі різануло яскравим снопом світла і водночас у ніс круто пахнуло міцним алкогольним, але не дуже якісним, неприємним запахом, ні, скоріше, його сумішшю з перегаром, до того ж упереміш із тютюновим димом, незважаючи на те, що велике вікно було розчинене навстіж.

    Перед моїм поглядом з двох боків біля стін стояло по ліжку, а навпроти дверей, між вікном і серединою кімнати - стіл, накритий газетами. На столі красувалися дві пляшки горілки, одна з яких була майже порожня, і пляшка-«вогнегасник» (750-грамова пляшка, типова, з-під «шампанського»), за всіма ознаками «знаменитий» винний напій «Солнцедар». Саме він розливався в подібну тару - натуральні «чорнила» - так ми вдома називали це моторошного смаку низькопробне кріплене вино. До вживання подібної гидоти ми, нашою генічеською компанією друзів, ніколи не опускалися. Себе поважали. У процесі його випивання організм буквально трусило. До того ж наполегливо формувався блювотний рефлекс. Поруч, просто на газеті, була недбало розкидана нехитра закуска. Здебільшого овочевого плану з недбало нарізаним великими безформними скибками хлібом. Ще маячила відкрита півлітрова банка з кабачковою ікрою, майже порожня, з алюмінієвою виделкою, що стирчала в ній. І, зрозуміло, кілька гранованих спустошених склянок.

      «Так-а... Розвели тут бардачину, однак... І, дивись, не лякаються нікого, як у порядку речей, прямо як у себе вдома... Хоча можна було б і культурніше розташуватися...» - промайнуло в голові, поки очима освоювався в новій обстановці.

     За столом і біля вікна перебувало четверо, прямо сказати, натуральних дядьків. Один «товариш» так взагалі був сивий. Навіть волосся на грудях, що визирало з розкритої сорочки, віддавало сріблом. Він, розвалившись, сидів за столом, якраз обличчям до дверей. Виглядав дещо стурбовано похмурим, але, скоріше, неабияк пошарпаним життям, через що здавався мені зовсім древнім. Хоча було йому на той момент тільки 32 роки. Однак для курсанта, за віком та й, чесно кажучи, колоритною зовнішністю - безперечно конкретний перебір. З іншого боку, правильніше було б казати, що йому - аж 32, оскільки, виходячи з того ж зовнішнього вигляду, можна сміливо казати, що в батьки мені годився. І якщо вже абстрагуватися від поточного моменту, то його сміливо можна було прийняти за ватажка якоїсь злочинної зграї. Це і був наш знаменитий на все училище, та й, мабуть, за всі його часи, старшина роти - одіозний і грізний Михайло Панарін, який колись давним-давно був старшиною першої статті Військово-морського флоту. Щоправда, коли це було? Певно, настільки давно, що й сам уже призабув. Усі інші його товариші по чарці виглядали хоч і значно молодшими, але явно не скажеш, що щойно зняли військові погони. Я, ясна річ, був у курсі, що за нашою спеціальністю пройшло досить багато хлопців після служби в армії, навіть не порівнюючи їх з іншими спеціальностями (там «служивих» були крихти, буквально одиниці), але, відверто кажучи, ніяк не очікував, що в наших лавах їхній контингент буде таким, що настільки серйозно «підгуляв» за віком.

    Я акуратно прикрив за собою двері. Увага «мешканців» одразу сконцентрувалася на моїй персоні. Ніби тільки на мене й очікували.

       - Ну, і хто ти будеш, милий чоловіче? - це, втупившись на мене впритул, говорив якраз сивий, водночас перевівши свою цигарку в куточок рота і злегка мружачись, мабуть, від цівки їдкого диму, який невчасно потрапив в око.

        Я мовчки простягнув свій виклик, не поспішаючи «розв'язувати» язик.

      - Та ти не мовчи, не мовчи... Ну!.. Промичи нам хоч що-небудь... Голос, нарешті, свій подай! - остання фраза з боку старшини пролунала, я б сказав, досить загрозливо, при цьому крутячи моїм «викликом» і так, і сяк.

     - І що б ви хотіли від мене почути? Там же все написано, - вимовив я стримано ввічливим тоном, кивком голови натякаючи на повістку.

     - Вважай, що ми незрячі, - усе тим же похмурим голосом продовжував сивий. Йому, я так зрозумів, захотілося трохи покуражитися, мабуть, так, від нудьги.

      Я за своєю простотою душевною, ну і, зрозуміло, через недосвідченість, та й за натурою волелюбною, не очікуючи підступу, але зовсім необов'язково, теж наважився трохи покататися на їхній же «підколеній» хвилі.

     - Тоді мені не зрозуміло, що ВИ тут робите? Ваше місце явно в очній клініці, напевно...

      Проте краще б я зайвий раз змовчав. Зійшов би за розумного. Усе ж украй легковажно було з мого боку від самого початку необачно настільки багато на себе брати, абсолютно даремно я «погарячкував». Адже добре був знайомий із відомим прислів'ям: «не знаючи броду, не лізь у воду». Тільки зараз, але, як далі проясниться, запізно я почав реально усвідомлювати, що все ж таки язик мій - ворог мій. Тому що на обличчі старшини відбилося певне страждання, яке не передається словами, а решта членів його «команди», які досі мляво спостерігали за нашою виставою, яка вже нічого доброго мені не обіцяла, теж дещо під-напружилися, під-зібралися.

       Сивий, мабуть, не очікував від мене такого відверто нахабного «наскоку», одразу навіть не знайшовся, що мені відповісти. Продовжуючи бездумно крутити в руках мою повістку, він тільки злегка прочинив рота, імовірно, в надії щось мені висловити, можливо, дуже навіть «важливе»... При цьому його цигарка, за всім відомим законом Галілея про вільне падіння тіл, до того ж із прискоренням, мала б вивалитися з рота і упасти на підлогу, але, оскільки вона, напевно, у місці мундштука трохи відволожившися, затрималася, приклеївшись до губи, то лише повисла на ній, втупившись йому в підборіддя своїм спекотним жалом. Судорожно струсивши рукою недопалок на підлогу і придушивши його ногою, старшина смачно вилаявся. Повисла деяка пауза, яка із залізною невідворотністю віщувала моїй незавидній долі в цей момент навряд чи щось приємне.

       - Ось це, мужики, те, що називається натуральний «зальот», - нарешті, прийшовши до тями, сивий пролився одкровенням, явно адресуючи промову своїм співтрапезникам, і, відчуваю, сильно розжарившись при цьому, бо помітно почервонів прямо на моїх очах.

       - Ну, ти хоч зрозумів, друже, що ти зараз конкретно «влетів»? - це вже підключився соратник сивого - невисокого зросту, але міцної статури, з кривими, майже колесом, як у бувалого, затятого кавалериста, ногами - Микола Александров, який стояв біля вікна і теж далеко не юний за віком - як потім з'ясується, старшина нашої сусідньої, 427-ї групи.

     У цьому разі, безумовно, моє мовчання, а ще краще каяття укупі з вибаченнями, можливо, було б реально рівнозначним хоч і невеликому, але бонусу, нехай навіть не зовсім у золотому еквіваленті. Але я, на жаль, знову зробив чергову помилку, спробувавши незграбно виправдатися.

       - А що, хіба я повідомив щось шалено безглузде або страшне?

      - Ні, ну ви бачили? Він ще продовжує над нами знущатися!.. Ти, орёлик, хоч трохи уявляєш, на скільки ти зараз нам тут наворкував? Уже щонайменше на три повновагих наряди позачергово. Ну, і, звісно, на нашу пильну увагу до тебе в осяжному майбутньому. Ну що, будемо й далі ерепенитися, шановний, як там тебе?!... - і Сивий знову втупився поглядом у повістку, вишукуючи моє прізвище.

      «Йолі-палі, яка мерзенна несправедливість! Такий безглуздий «влип он»! Адже постраждав ні за що!.. Через чийсь хріновий настрій!.. І гумору зовсім не сприймають!.. От вовчари підступні, обклали з усіх боків! Засранці! Однак уже під наказом, спробуй-но рипнися!.. І не посперечаєшся... Все одно «заклюють», як пити дати. І скаржитися - не поскаржишся... А кому?.. Ну, шакали!..» - я в безсилій злобі подумки лінчував гнівними тирадами своїх кривдників, але, хвала Господу, вголос чітко викарбував.

       - Морозов В'ячеслав Павлович!

      - Ну, ось, зовсім інша справа! А тепер... товариш КУРСАНТ Морозов, - він перейшов на офіційний тон, зробивши знущальний натиск на слові «курсант», - ідіть із богом до свого старшини... у якій, Толяне, він групі?.. - повернувшись до свого «пома», запитав Сивий.

     - У «428-й», старшина Діденко, - помічник Сивого, а це був Анатолій Корабленко, середнього зросту, доволі кремезної статури, великоголовий хлопець, який отримав характерне прізвисько «Бичок», якраз, очевидно, розглядав ротний «архів», діставшись до моїх даних.

     - ...так... і скажіть йому, тільки вже не забудьте, а ми неодмінно перевіримо, все, що ви почули щодо нарядів! Ну, і взагалі надалі всі питання - тільки через старшину групи. Сподіваюся, я зрозуміло висловлююся!.. Усе! Забирай, нА хрін, свою ПИСЮЛЬКУ! - наприкінці своєї змістовної єхидної промови він, перейшовши вже на «ти» і зробивши особливий акцент на слові «писулька», мабуть, повністю сконцентрувавши на моїй повістці весь свій остаточний гнів до мене, бридливо жбурнув її на засмічений стіл. - Вільний, В'ячеслав, блін, Павлович!.. - були останні слова розлютованого ротного старшини.

      Схопивши «виклик», я вважав за розсудливість чим швидше, тим краще поквапитися за двері...

                    Продовження в Главі 2.2. Частина 2………