Мореас Фрост

                            Т Р И Л О Г И Я  «М О Р Е Х О Д К А»

                      Книга II. «ДІТИ ЛЕЙТЕНАНТА ШМІДТА»

                                                                                             «Горе переможеним»

                   (Бренн, галльський вождь, підкорювач Стародавнього Риму)

           Розділ V. НІКА (трагедія, зліт і безславний захід «Перемоги»)

    Ось, нарешті, після неабияк тривалої, вважай,

понад місячної паузи, вони зустрілися. Зникла

Ніка заявилася на рандеву до Головного Героя

до Екіпажу в надії навести порушені нею мости.

Їх розмова виявилася чимало різкою й важкою

для обох. Але, «як би мотузочка не вилася…»,

а кінець-то - ось він! Проти фактів не попреш -

довелося таки Ніці зізнатися в первородному

гріху. Однак Герою аж ніяк не полегшало від її

запізнілих зізнань і сльозливого каяття

                           Глава 5.1. ПОТОЧНІ «ПРИНАДИ» БУТТЯ

                        Частина 2. Повернення «Блудної Овечки»

        Лежу собі спокійнісінько на «адміральській годині», і щойно тільки-но з насолодою розтягнувшись, розслабився, у передчутті й повній рішучості та готовності полетіти в «країну мрій»... А тут Філя «намалювався». Він «днював» біля тумбочки.

       - Моріс, із КПП просигналили, тебе там чекають. Кажуть, подружка якась...

     «Во, блін! Несподівано-то як!.. Невже моя красуня Ніка, власною персоною, зволили завітати?! Ти дивись!.. Не минуло й півтора місяця!.. І як це вона раптом про мене згадала? Зглянулася, нарешті, відзначити мене своєю дорогоцінною увагою?!... Ну, ось і дочекалися ви, В'ячеславе Павловичу, цієї «світлої» миті! Не інакше, як щось непристойно велике здохло на околицях райських кущів нашого рідного Комсомольського парку, а може, і в тінях скверу Піонерський, що сусідить з її будинком!.. Ну, а хто ж іще, крім неї, може мене потурбувати з жіночого роду? Не Анжеліка ж? З якої радості? А більше нікого поки що в мене не значиться серед близьких знайомих у місті, та й не серед близьких - теж. Ось зараз, мабуть, і почнеться перше відділення банальної оперети під колоритною назвою «А чи тому я «дала»?». Півтора місяця стриманості (припустімо) й одночасно «відриву» в незрозумілих мені «мандрах», для такої відверто «жалісливої» подруги як Ніка, це ж не жартівлива справа. Цікаво, яку арію вона заготовила і збирається проспівати для мене?» - всебічно оцінював я неординарну подію, неспішно натягуючи сорочку «хебе», бо «відкинувся на подушку» в тільнику.

       Мною володіло дивне почуття. Чесно кажучи, я до пуття не знав, радіти сьогоднішньому приходу Ніки чи засмучуватися. Можна сказати, мені нині стало якось зовсім байдуже. Оскільки факт її підлої зради з кожним прожитим днем проступав дедалі рельєфніше та яскравіше, а отже, мимоволі формував у моєму організмі елемент відторгнення й поступового охолодження до неї, геть-чисто перекреслюючи весь немало напрацьований і накопичений свого часу позитивний ресурс у наших стосунках із погляду їхнього серйозного перспективного річища. Єдине - не дуже до вподоби мені були всі ці розбирання з нею. Але, що поробиш, як тут без них?

        Тому я навмисно не поспішав донизу, навіть дозволивши собі заздалегідь «зарулити» в наш гальюн (нужник по-морському), що розташовувався на вуличній стороні торця корпусу і «відсвічував» вікном, по суті, за якихось п'ять метрів від входу в КПП.

       Просунувши голову в отвір відчиненої стулки вікна, я глянув у потрібний бік. Мені чудово, як на долоні, проглядалося, як моя підопічна повільно міряє кроками тротуар, не доходячи до в'їзних воріт до Екіпажу, з лівого, дальнього боку, ближнього до гуртожитку машинобудівного технікуму, і, дивлячись собі під ноги, зрідка окидає поглядом курсантів, що виходили із дверей КПП. Вигляд у неї, як мені здалося з мого плацдарму, був дещо стурбований.

       «Переживає, однак, бестія... Ну, гаразд, пора» - вирішив я і рушив до виходу з роти.

        «І з якої такої радості Ніка притяглася саме до Екіпажу? Чи не простіше було підійти, як вона це зазвичай робила, до навчального корпусу? До речі, коли ж все-таки ми бачилися з нею востаннє? Вже й забув зовсім. Сьогодні-то вже 24 жовтня. Здається, це було числа 12-го чи 13-го минулого місяця. Ціла вічність часу позаду. З глузду з'їхати!..» - продовжували ворушитися в мені думки, поки я скорочував дистанцію між нашими тілами.

        - Привіт, Ніко! - гукнув я її, будучи вже в безпосередній близькості.

        Цього моменту, рухаючись, вона перебувала спиною до мене.

      Злегка здригнувшись від несподіванки та різко повернувшись до мене обличчям, Ніка звично вхопилася обома руками за моє передпліччя, запобігливо-зацікавленим поглядом ловлячи мої очі.

     - Ой, привіт, любий! - вона присунулася до мене впритул, мабуть, сподіваючись на мій жвавий поцілунок або що хоча б чмокну її в щічку.

     Але я категорично не зробив ні того, ні іншого. Навпаки, злегка демонстративно відсторонився, чим викликав у неї легко помітне замішання.

      Ми певний час мовчки стояли один проти одного: я - вичікувально дивлячись їй у вічі й не маючи наміру щось вимовляти першим, тим самим даючи їй зрозуміти, що саме Я чекаю від неї пояснень; вона - начебто й дивлячись мені в обличчя, але дещо поверх моїх очей, що, звісно ж, не могло минути моєї уваги.

        Попри чимале збентеження від мого холодно-стриманого прийому, Ніка, нарешті, наважилася порушити тривале мовчання.

       - Славчику, рідний, чому ти мене уникаєш? Я вже якось двічі мигцем здалеку, у транспорті, бачила тебе в місті. Але ти навіть не зволиш продзвонити мені?

        - Ти зараз таке запитала!.. Ніко, а дозволь поставити тобі одне зустрічне дуже смішне і банальне запитання. І де ж це ти, моя голубко люба, зволила пропадати весь цей час? Тільки, заради Бога, не кажи, що ти півтора місяця пролежала в лікарні зі страшною хворобою і позамежною температурою.

        - Ось саме, Славчику!.. - вона тут же вхопилася за мої слова. - Ти знаєш, свого часу я, справді, перехворіла, дуже сильно, надовго вибувши з ладу, а через це і з навчанням накладки вирішувати треба було...

       Ніка безсовісно брехала, навіть оком не моргаючи. Це було настільки очевидно. Навіть такому закоханому бовдуру, як я.

        - Ну, припустімо... А чому ти підійшла саме сюди, до Екіпажу, а не як зазвичай це робила раніше, навідуючись до навчального корпусу?

          - Ну, по-перше, тут час не обмежується дзвінками на урок. Ну, і просто не наважилася ризикувати, як колись, щоб не наражати тебе зайвий раз на небезпеку, - вона кружляла навколо мене як дзиґа, усе ще тримаючись за мене і явно напрошуючись на мої обійми. - Славчику, ну, що з тобою, рідний мій? Я так скучила за тобою... А ти ніби як зовсім і не радий нашій зустрічі!.. - вона явно намагалася в будь-який спосіб збити мене з думки, відвести розмову вбік.

         - Треба ж, яка ти стала нерішуча! Зовсім на себе несхожа... А ти, Нікусю, сама не здогадуєшся, чому я дещо охолонув і втратив до тебе інтерес? До речі, у свій час я задовбався дзвонити тобі, шукаючи зустрічі, постійно нариваючись на твою розсерджену маму. Ти навіть у день «Посвяти в курсанти» так і не з'явилася, не кажучи вже про те, що навіть не намагалася розшукати мене досі. Саме того дня, 14 жовтня, у перше наше звільнення, я зробив останній свій дзвінок тобі додому в марній надії на нашу зустріч.

       - Про що ти, Славчику, любий? - вона, продовжуючи утримувати мою руку, впритул наблизила свої чорні мигдалини очей, благально вдивляючись у мене. - Адже я, і справді, серйозно хворіла. У лікарні лежала... Ну як ти так можеш?..

         - Так ти - просто молодець, Ніка! Ще й прикидаєшся!.. Шляхетну овечку із себе вдаєш!.. Прямо-таки непорочна діва Марія!.. Браво, Ніка! - мене вже почала серйозно напружувати ця її відверто напускна, наївна гра в невинність, і я далі пішов у конкретний наступ. - Гаразд, не будемо ходити навкруги. Відповідай мені, будь ласка, на ще одне конкретне запитання. Скажи, ти й ДОСІ зраджуєш мені з тим хлопчиком з довгим каштановим волоссям? Десь тижні три тому, я теж чисто випадково мигцем бачив тебе з ним. І не тільки я… А може, після нього ти вже нового кавалера справила? Або за цей довгий час і не одного?..

       Мабуть, до Ніки, яка все ще намагалася зачепитися за свою рятівну брехню, навіть одразу не докотився сенс сказаних мною останніх слів. Але, уважно стежачи за її обличчям, я помітив, як раптом здригнувся її погляд. Мабуть, ці мої слова таки дещо приголомшили її. Злегка задумавшись, наче щось пригадуючи, ніби за інерцією, вона, продовжуючи цю саму брехню нагромаджувати, ще спробувала відпарирувати мені.

       - Ну, що ти таке кажеш? Славчику, це, можливо, був якийсь знайомий хлопець, інститутський, найімовірніше, з моєї групи. Хіба можна всіх пригадати? Хіба мало, з ким я могла десь випадково зіткнутися або перетнутися в місті? Там, в інституті, повно довговолосих хлопців. Що ж мені накажеш від усіх шарахатися вбік при зустрічах у місті? Це, не інакше, тебе ревнощі «пробивають», дорогий... Я навіть не уявляю, про кого це ти зараз?.. - навіть і оком не моргаючи, Ніка щосили намагалася викрутитися.

       - Гаразд, тоді мені доведеться злегка освіжити твою пам'ять деякими вельми делікатними і захопливими подробицями та деталями. І мені чомусь здається, що ти все-таки зумієш пригадати цього свого «інститутського знайомого».

        Я говорив і при цьому дуже пильно дивився їй в очі. Було помітно, ці мої слова збентежили її остаточно. Ніка було хотіла ще щось заперечити мені, навіть злегка прочинила рота, але, мабуть, так і не знайшовши потрібних слів, перебуваючи вже в повному сум'ятті, змушена була слухати мене далі.

       - Десь із місяць тому, може, трохи менше, не скажу точно число, та воно й не настільки важливе, але сталося це на перехресті вулиць 40 років Жовтня і 295-ї Стрілецької Дивізії. Ви стояли на тротуарі на стороні, ближчій до кута парку Комсомолу. Ти була в джинсовій спідниці та бузковому светрі, а він - у джинсовому костюмі. І якби ви тільки стояли й розмовляли... Але ви не просто стояли, а стояли, еротично обійнявшись і погладжуючи, а якщо бути точніше, брудно лапали одне одного, і вже не розмовляли зовсім, це точно. Ви не могли розмовляти. Тому що у вас були зайняті роти. Ви, нахабно злившись, безсоромно і захоплено обсмоктували один одного, ганебно стоячи посеред народу, що проходив повз вас.

       Знаєш, я давно не хлопчик, і розумію, так відверто і сексуально можна «лизатися» тільки тоді, коли стосунки заходять дуже далеко і досить глибоко, щоб докотитися до постільних. Вже я-то, повір, чудово знаю тебе. Встояти за таких ахових, форс-мажорних обставин, тобі не під силу. Чудово пам’ятаю тебе останнім часом, якою ти стала - за будь-яких розкладів навіть не намагалася обтяжувати себе стримуванням. А може, заперечиш, це тоді була не ти, а твій двійник? Ми ж, рухаючись строєм із міської лазні, проходили поруч із вами, і в мене - півгрупи свідків. Багато хто з моїх тебе добре пам'ятає за частими появами в навчальному корпусі. Не дивно. Набридла... У наших пенатах далеко не щодня з'являються дівчата взагалі, а вже в настільки «строкатому пір'ї» та при нестандартній зовнішності, і поготів. Проходячи повз, я не звернув на вас уваги, спочатку дивився не у твій бік, і так би і пройшов, не помітивши, якби не мої хлопці. Вони тебе впізнали. Коли, обернувшись, я переконався, що вони не помилилися, ти собі навіть уявити не зможеш, що коїлося зі мною всередині, як ти перевернула ВСЕ в мені...

       Видаючи свою емоційну тираду, я не міг не помітити, що навіть глибина виру її темних очей не зуміла приховати тінь панічного занепокоєння, що охопило її, і яке поступово в ній наростало. Це був страх втрати її примарних надій на можливий сприятливий результат нашого важкого рандеву.

       Після моєї полум'яної промови Ніка, мабуть, нарешті визнавши для себе всю безперспективність подальших відведень і брехні, збліднувши та, як дівча, що нашкодило, притупивши погляд, безнадійно й остаточно «здалася».

      - Так, Славчику, немає вже більше моїх душевних сил відпиратися і виправдовуватися перед тобою, дорогий! Так, справді, трапилося зі мною таке бридко дурне, абсолютно нікчемне і непристойне, ідіотське розслаблення. Каюся... каюся і кляну себе за ту свою хвилинну слабкість, намагаюся забути, затерти в собі. Усе сталося незбагненно несподівано і для мене самої. Просто була неадекватно п'яна в той момент. Нічого не розуміла... Відверто тобі зізнаюся, не можу зрозуміти, ЯК воно взагалі так вийшло? Звичайно, я дуже, дуже винна перед тобою!.. Вибач мені, коханий! - з її очей струмком полилися сльози.

       У цей момент я зловив себе на думці, що її сльози на мене ніяк не діють. Надто вже злий я був на Ніку. Багато в мене накипіло в душі за тривалий період нашої розлуки. І воно повинно було виплеснутися з мене. Я зовсім не збирався жаліти її. А за що?

       - Ну-ну... У твоєму слізливому поясненні не вистачає тільки феромонами черговими прикритися. Ось тоді б це виглядало б ще більш переконливо, театральніше. Але, ти знаєш, Ніко, мені зовсім не цікаво, за яких обставин і що конкретно спонукало тебе на підступну зраду... Головне, що ти своєю поведінкою сама рельєфно позначила твою реальну ціну для мене. Вона, як не прикро, сильно приспустилася, просто катастрофічно девальвувала. Пам'ятаєш, ще на початку наших стосунків я говорив тобі, що справжнє кохання, це - не один лише «голий» секс, справжні, вартісні почуття перевіряються лише часом. Ось, бачиш, тебе вистачило зовсім ненадовго. Про що тепер нам ще можна говорити? І які тут можуть бути виправдання? Той, хто зрадив одного разу, переступив межу, неодмінно зробить це ще не раз і з набагато більшою легкістю. Усе залежатиме лише від набору сприятливих чинників і відповідної провокаційної ситуації. Тому змушений констатувати сумний факт. На превеликий мій жаль, ненадійний ти напарник по життю. Ти, як би це легше сказати, виявилася банально і відверто слабка на «передок»... І це, Ніко, зовсім не хвилинне розслаблення, як ти мала неакуратність висловитися, а конкретна розбещеність і неприкритий пофігізм, цілковите нехтування нашими стосунками. Я так розумію, тебе зараз буквально розносить по сексу. Для мене, чесно кажучи, в дивину бачити тебе такою неспроможною, нестриманою, безпринципною. Дуже серйозно ти похитнула мою початкову віру в тебе. Адже що виходить на ділі... Нині тобі, виходить, однаково, з ким, коли та за яких обставин зливатися в інтимі, головне - вчасно підставитися! Головне - саме зараз, у цей момент, не втрачаючи його, задовольнити свої миттєво виниклі сексуальні потреби. «А що?.. Подумаєш, він-то, лопух, звідки знати про це буде?.. Сидить собі, дурник, самітником у своєму Екіпажі за сімома замками... Я, що, чекати його зобов'язана? А мені - залюбки з іншими «погратися», адже так свербить в одному місці...». Гідна логіка? Правда ж, зручно, Ніко?

        Поки я лінчував подругу гнівною тирадою, та стояла, низько опустивши голову, руками за мене вона вже не трималася, опустивши їх донизу і, переплітаючи пальці обох рук, із силою, напевно, до болю, здавлювала їх. Вона стоїчно переживала мій удар.

        - Славчику, коханий мій, ну, навіщо ж ти так низько мене опускаєш?!... Адже ти ж чудово знаєш мене. Я зовсім не така, якою ти мене зараз намагаєшся намалювати у своїй уяві. Це був лише коротенький дрібний епізод у моєму житті поза тобою, і за який ти навіть не уявляєш, як мені ніяково і соромно, і як я картаю себе! Так, помилковий, безумовно! І він, цей випадковий хлопець, він не вартий і сотої частини тебе. Хіба можу я навіть близько ставити його поруч із тобою?!...

    - Чудово! Значить, у мою вимушену відсутність ти вирішила поекспериментувати, набратися нових вражень, його порівняти зі мною! Не вийшло, кажеш? А ось, судячи з того, як смачно ти облизувала його на перехресті, ніяк не скажеш, що тобі було з ним дуже неприємно. Але тепер-то що про це говорити? Отримала сповна, що бажала!.. І взагалі, як, однак, усе просто в тебе виходить! Ну, «поярилася» з кимось мимохідь!.. Подумаєш, велика подія!.. З ким не буває?.. Ну, пробач, милий, і давай забудьмо про все. Наче це було уві сні... Але тепер нехай усе в нас буде, як і до цього, раніше. Спочатку почнемо, з чистого аркуша. Чудова така лінія вимальовується, правда, люба?!

          - Ні, Славчику, справді, я не можу пояснити навіть собі, що це трапилося зі мною!?... Якесь затемнення знайшло...

      - Яке ще затемнення, Ніко?! Про що ти говориш?!... Ну, гаразд, припустімо, поплутав біс десь у ліжку, у дуже п'яній справі, і ти усвідомила цей факт постскриптум і з великим сумом. Я ще міг би це якось розкласти в голові і спробувати зрозуміти тебе... Можливо. Але до чого тут продовження «банкету» на вулицях міста, в явно заворожливо інтимних варіаціях? Те, що я побачив на власні очі! Щось не дуже це було схоже на каяття нещасної заблукалої овечки. Тобі хоч трішки не соромно тут переді мною спектакль розігрувати? Ти мене що, зовсім наївним хлопчиком вважаєш? Чи я у твоїх очах сліпий дурник якийсь?!

        Хоча, зрозуміло, я не міг знати, на перехресті з цим патлатим вона стояла до чи після їх «ліжкових діл». Але вона себе таким чином зайвий раз видала. І зараз я навмисно сміло лінчував свою подругу, бо був критично злим на неї.

       - Славчику, милий, але я давно вже з ним покінчила і забула його. Це було тимчасовим божевільним непорозумінням із мого боку. І мені, правда, ну дуже соромно за свою поведінку перед тобою...

       - Про що ти, Ніко?! Але ж покінчила з цим - інший аж бігом з'явиться, на раз спливе... Справа часу... Та й чи довго вміючи?!... Це для тебе, починаю прозрівати, як двічі два!... Я тобі більше скажу... У тебе, мабуть, уже не вперше відбувалося спарування з цим волосатиком. І, чує моє серце, він, схоже, далеко не єдиний, з ким ти весь цей довгий час зраджувала мене! Це я тут, сидячи, все думав, міркував, ідеалізуючи тебе... Ні, вона не здатна на таке!.. Ніка - вона не з тих.... Вона - любляча терпляча, цілісна натура. Та бути такого не може, щоб настільки «розв'язатися»!.. Х-ха, та що там не може?! Та запросто, і хлібом не годуй!..

        Ніка стояла переді мною, як статуя, як зразкова школярка біля дошки, яка не вивчила урок, в очікуванні поганої оцінки, завмерла, стиснувшись, з напівзаплющеними очима, лише здригаючись віями після кожної моєї рубленої фрази. Вона більше не намагалася виправдовуватися, лише час від часу тяжко й глибоко зітхала, іноді вставляючи розпачливі, захисні репліки.

       - Славчику, рідний мій, але що ж мені робити? Я ж справді, справді, кохаю тебе! І зовсім не уявляю, як мені далі жити без тебе?!... - вирвався з неї стогін відчаю.

     Але я і не думав зупинятися, залишаючи без уваги її мляві спроби пом'якшити для себе трагізм ситуації.

     - Хоч ти й намагаєшся стверджувати, що в тебе до мене усталені високі почуття, але я дедалі більше схиляюся до думки, що в нас із тобою взагалі навряд чи щось серйозне може вийти. Надто вже ти велелюбною особою стала. Відверто у смак увійшла...

       Знаєш, Ніко, мені дуже прикро, що мимовільним винуватцем такого твого перетворення став саме я. Відкоркувавши в тобі «скриньку Пандори», тим самим розтривоживши твої сексуальні амбіції, я тепер сповна пожинаю плоди. Важко віриться, що ти зумієш і далі стримувати свої інтимні пориви. Адже говорити - легко, а змогти, це - зовсім інше. Ми з тобою зараз обертаємося на різних орбітах. Ти живеш на волі як вільний птах. Навколо тебе кипить життя з купою його різних спокус. Біля тебе, я впевнений, в'ється ціла орда охочих до близького контакту самців. Де вже тут встояти?! Ось ти вже не стрималася, піддалася спокусі... І що далі від тебе очікувати? Не хочу і не беруся прогнозувати. А я що? Сиджу у своєму закритому, ізольованому світі, де я сам собі не господар. У кращому разі, якщо не черговий «наряд», пара звільнювальних днів мені наприкінці тижня «світить». Проте тобі ж я потрібен зараз і сьогодні, щодня. І навіть мізки напружувати не треба, в яких «благородних» цілях. От тільки як це можливо нам поєднати?.. Та ніяк! Принаймні, до самого четвертого курсу, поки сьогоднішній мій режим не дасть послаблення. Але до цих світлих днів нам із тобою, люба, треба ще зуміти дожити, дотягнути. Однак там підуть свої нюанси. На старших курсах, вважай, з невеликими інтервалами - то двомісячне військове стажування в Севастополі має відбутися, то практика морська, а разом із відпусткою, почитай, пів року протягнеться. Загалом, серйозні тривалі випробування розставаннями. А це - не жарти. Сама подумай і розсуди. Хіба ти зумієш чекати? Здатна встояти? Уникнути всіляких спокус? Усе це - божевільний виклик для тебе, твого неймовірно нетерплячого організму. Ось, поклавши руку на серце, прямо скажу - не вірю! Але й грати роль коханця в проміжках твоїх численних злягань з іншими хлопцями за моєї відсутності, збирання чужого бруду - цього я ніколи не сприйму. Та тільки від однієї думки, що я облизуватиму тебе після когось, мене відверто верне!

       Ні, Ніко, на свій превеликий жаль, не бачу я обнадійливих перспектив у наших стосунках, хоч як би ти мені не божилася і не клялася. За останній час, що минув, я вже достатньо відчув твою нестійку натуру, сутність, що стає вкрай примітивною. З іншого боку, мені страшно стає за тебе. Ти зараз стала зовсім не та, якою була ще наприкінці літа - безневинно-чуттєва і домашня, цілком віддана мені душею і тілом. Тоді, дивлячись не тебе, моя душа співала, вона раділа. А що зараз?... Сама розумієш…

       Ніка, мабуть, відчувши в моїх словах якийсь надлом до послаблення, злегка «перепочивши» психологічно або намацавши друге дихання в собі, знову спробувала поборотися за свою «поругану» честь.

         - Славчику, милий, запевняю тебе, я залишилася, як і раніше, та сама, що й була. Ти мене ще зовсім погано знаєш. Я багато чого можу перенести. Я все прекрасно розумію і усвідомлюю всі труднощі в нашому майбутньому. Так, я повністю і в усьому з тобою згодна, так, безумовно, оступилася, дуже нерозумно, навіть потворно поводячись. Але я точно знаю, чого я хочу. Я хочу завжди бути поруч із тобою. І, повір, мені ніхто не потрібен, крім тебе, дорогий!..

       - Ніко, ось мені цікаво інше - твоя психологія. От якби я того дня не спіймав тебе, як то кажуть, за руку, ти б так само, спокійно й віддано дивилася мені в очі під час наших зустрічей? А потім і далі, перейнявшись безкарністю, за будь-якої слушної нагоди, знову без жодного докору сумління розставляла ноги першому зустрічному, чи то з феромонами, чи то без, перебуваючи під «градусом», чи то ще з якоїсь причини?!...

        - Ну ні ж! Ні! Я навіть у думках не тримаю, бути такою, якою ти мене зараз змальовуєш.

        - То мені, що, може, накажеш тепер тебе обожнювати чи молитися на тебе?!... Дивакувата ти, Ніко, і наївна як дитина. Зрештою, адже лише пів року тому ти була в такому самому становищі, що і я зараз. Ти свого колишнього пробачила тоді?!... Ось то-то ж! То чому ж ти маєш право розраховувати на якісь потурання в цьому плані з мого боку? Тобі не здається, що це виглядає наївно і безглуздо?

       Ніка, все з тією ж блідістю на обличчі, мабуть, зібравши залишки свого самовладання, щоб не розридатися остаточно, знову вхопившись, але вже за мої плечі руками та вдивляючись мені в очі, з відчаєм у голосі буквально прокричала.

       - Так, так, ти маєш рацію, звісно, як і завжди! Проте, знаєш, мені тоді, напевно, легше було піти на той розрив стосунків, бо я десь підсвідомо розуміла, що не любила його! І він мене теж. Але ж у нас, погодься, все по-іншому було!.. Настільки все близько чуттєво, не підроблено, щиро, настільки феєрично бурхливо!.. Славчику, рідний мій, я прошу тебе, не знищуй мене і мою любов до тебе! Не карай мене! Так, я, безумовно, усвідомлюю ступінь своєї провини перед тобою... Вона, без перебільшення, безмірна. Однак я шалено каюся у скоєному. Як ніколи, я кохаю тебе, миленький мій! Ну, що ж мені таке зробити, щоб довести тобі, що мої почуття до тебе саме сильні й справжні?!...

       Що найцікавіше, це було справді схоже на реальний крик її душі, і він знову був підкріплений черговою порцією сліз, які лилися з неї струмком, але вже беззвучно. І хоч на її сльозливість я особливої уваги не звертав, але, чого гріха таїти, добре відчувалося, що ці її слова були насправді щирими.

      - Ніко, нічого особливого мені від тебе не треба! Усього лише - не рубай сук, на якому сидиш! Невже це настільки складно для тебе усвідомити? Адже ти ж розумна дівчина. Розумієш, Ніко, якщо від життя хочеш щось відчутно вартісне взяти або чогось бажаного досягти, потрібно всередині себе мати серйозний життєвий стрижень. А в тебе, я так зрозумів, його зараз не проглядається. Пливеш, собі, за течією, ні про що не замислюєшся, живеш сьогоднішнім днем і йдеш за своїми миттєвими бажаннями й потребами.

      - Славчику, ну, невже ж мені не може бути прощення? Ти зовсім не залишаєш мені жодних шансів, дорогий мій? Адже ти ж і сам колись казав мені, що ми ще мало зустрічалися, і зовсім недостатньо пізнали одне одного, щоб робити якісь остаточні висновки...

        - Так, люба моя Ніко, говорив, і зараз ще можу підтвердити ці свої слова... Я, на відміну від інших, звісно, вмію прощати, і не з тих, хто з будь-якого приводу безоглядно спалює всі мости за собою. Так уже я влаштований. Я завжди можу дати шанс тому, хто оступився. Але він може бути тільки один, єдиний, і він же - останній. Я - з тих, хто вважає, що кожна людина має право на помилку. Ось тільки що це зможе змінити в нашому з тобою випадку? Ти мені дала величезний привід для обґрунтованих сумнівів. Мені, у зв'язку з цим, згадується наша розмова в «Білій Акації», пам'ятаєш?.. Коли ти різко обурилася у відповідь на мої слова, кажучи, що ти зовсім не гуляща дівчина. Тоді, можливо, це було й так. Тепер же мені це бачиться дещо в іншому світлі.

       - Ну, що ти, Славчику, Господь із тобою. Я ж не якась кінчена. І не на місяці живу. Я дуже старатимуся заради нас, заради нашого з тобою кохання, заради нашого майбутнього.

       Вона знову спробувала наблизитися до мене впритул. Але я поки що не був готовий до близького контакту. У мені ще безповоротно не вляглися всі пристрасті нашої розмови.

        - А ти серйозно вважаєш, що воно в нас є, це майбутнє?

       - Звісно, любий, звісно є! Адже я, ти ж знаєш мене, вмію бути твердою і принциповою. Я доведу тобі це...

      - Дай-то бог, Ніко, дай-то бог! Але все одно не хочу більше з тобою сьогодні говорити. І взагалі спілкуватися. Занадто злий я на тебе. Сильно ти мене принизила і відвернула. Відчуваю, мені довго ще доведеться звикати до думки, що я відтепер - з охрінілими «рогами». Мені потрібен час, до тями прийти.

       А Ніка, мабуть, суттєво відчувши в мені «слабинку», остаточно осміліла. Сльози на її гарненькому личку просохли, і вона поспішила завести свою «стару пісню», ніби закріплюючи свою позицію, яка зовсім нещодавно конкретно похитнулася, намагаючись взяти мене в оборот, зачепити «за живе», зіграти на чоловічому інстинкті.

       - Славчику, любий мій, ну давай сьогодні ввечері зустрінемося в мене. «Моїх» сьогодні не буде вдома. Я так хочу, хоч трішечки загладити свою провину перед тобою, - вона вже обхопила мене руками навколо талії, притискаючись тілом. - Я так хочу тебе, коханий. Мені не передати як сумно без тебе, без твоїх пестощів.

      Але такий відверто утилітарний її «захід» лише розлютив мене. Я розтиснув і опустив її руки.

       - Знаєш, що, Ніко!.. Ти, ймовірно, мене зовсім не розчула!.. Я тобі що, бездушний робот-автомат?!... Натиснув на кнопку - і завівся?!... Тепер уже потерпиш, я ж терплю! Чим мені наразі краще ніж тобі? Не можу я поки що бачити тебе, тим більше бути з тобою зараз... Невже ти цього не розумієш?! Прийде час, сам тебе знайду. Якщо, звісно, він прийде!.. І якщо вважатиму за потрібне! І коли знайду за потрібне! А на сьогодні з мене досить! Гуд бай, люба!

      І я, не обертаючись, швидко покрокував у бік КПП, залишивши збентежену й ошелешену Ніку стояти посеред тротуару.

         Добираючись до кубрика палубними просторами коридорів і вже лежачи в ліжку, слухаючи, як мирно хропуть мої товариші, я невпинно прокручував у голові весь сценарій нашої з Нікою розмови. Одна половинка мого мозку запитувала: а чи не занадто круто я повівся з нею? Чи варто було настільки безжально ультимативно осаджувати її? Адже, виходячи з її поведінки й слів, за бурхливими проявами її реакцій без зусиль проглядалася щирість і повне каяття. Зате інша половина моєї свідомості диктувала мені думки в абсолютно протилежному дусі.

     «Ні! Зовсім не даремно, В'ячеславе Павловичу! Все абсолютно справедливо! Це дуже серйозні речі, і вкрай серйозний проступок Ніки. І вони не можуть пройти настільки непомітно, приглушено. Інакше ніякої користі від усього цього очікувати не доведеться. Ніка повинна повною мірою відчути згубність своїх дій. І треба вміти тримати відповідь за свої діяння. Тож нехай поки що міцненько задумається, як їй жити далі. Тим паче мені так і не розкрився ступінь глибини її падіння. А відкрився лише сам факт її зради, як такої. А як там було насправді, хто ж розбере?.. Навряд чи в цьому питанні можна було розраховувати на повну її відвертість. Не в її це інтересах, відкривати мені всю правду. Зате з мого боку «планка» для неї виставлена. І гранично недвозначно. Тепер після всього, що сталося, борделю в наших стосунках я не потерплю. Звісно, відтепер для мене не має сенсу пов'язувати Ніку у свої довгострокові, а тим паче в серйозні життєві плани. Немає їй віри. Принаймні поки що. Але найближче майбутнє покаже. Обов'язково покаже. Воно, я впевнений, дасть відповіді на всі запитання», - і я природно долучився до праведної справи своїх спільників - благородний царствений Морфей відпустив мені свій півгодинний, вдвічі усічений відрізок часу.

       Ніка, мабуть, мучачись думками про наші туманні стосунки, відвідала мене під час занять у навчальному корпусі через кілька днів. Стан її був помітно хвильний, а вигляд - понуро винуватий. Тепер, щоразу зустрічаючись із нею, я частенько ловив себе на думці, що Ніка почала асоціюватися в мене з образом кішки, яка нашкодила. Під час нашої небагатослівної зустрічі, вона обережно замовила слівце про суботнє побачення. Після деяких коливань, я пообіцяв їй подумати та зателефонувати в суботу, ближче до вечора.

                  Продовження в Главі 5.2............