Мореас Фрост

                                    Т Р И Л О Г І Я   «М О Р Е Х О Д К А»

                           Книга II. «ДІТИ ЛЕЙТЕНАНТА ШМІДТА»

                                                                                  «Прийшов, побачив, переміг»

                                                                                                         (Гай Юлій Цезар)

         Розділ І. «СІЦІЛЙСЬКИЙ ЗАХИСТ» (вступ, спроба номер «два»)

Підступна хвиля всеохопного легковажного

злочинного розслаблення напередодні таки

не завадила Головному Герою в потрібному

руслі впоратися з черговим вступним іспитом,

нехай і не настільки блискуче, як із першим

                                                Глава 1.4. ОДНІ ВДОМА

                                           Частина 3. Другий Іспит

       ... Прийшов він - «довгоочікуваний» ранок 11 серпня. Уже перебуваючи в навчальному корпусі, Ніка швиденько зметикувала, куди мені треба було визначитися, показала аудиторію, де вже гуртувалися абітурієнти, мої конкуренти, і, загадково посміхнувшись, підбадьорила.

       - Славчику, нічого не бійся, милий! Усе буде добре! А я за тебе потримаю схрещені пальчики, - і вона показала як, переплетівши свої довгі, тонкі вказівний - із середнім, продовживши. - Я - зовсім близько, і душею - з тобою. Здаси - відразу обов'язково - до мене! Буду на тебе чекати... І неодмінно з добрими звістками!

    І зовсім не соромлячись хлопців, стоячих поруч із багатозначними оцінювальними поглядами і кривими усмішками, смачно поцілувала мене в губи.

       - Та я й не боюся... Неодмінно підійду, щойно...

       І я залишився один...

       ... Перша п'ятірка пішла...

    Я нервово походжав коридором, гарячково міркуючи, коли ж мені заходити? Поквапитися чи все ж таки продовжувати далі «вичісуватися» і прилаштуватися в останніх рядах? І поки я наполегливо вирішував цю складну дилему, в аудиторії потроху почався процес ротації контингенту, почали виходити перші ті, хто «відстрілявся». І не у всіх на обличчях позначалися відбитки ейфорії. Я навіть дещо змок від напруги. У голові була повна прострація. А ще щеміло в шлунку і наполегливо тягнуло «на горщик». Такого нервування зі мною під час вступу в Москві, абсолютно не мало місця.

       «Прокляття, треба швидше кінчати з цим неподобством, далі затягувати не має сенсу. Зрештою, все, що в голові маю, у мене ніхто не забере. І чому бути - того не минути».

       Із цими справедливими думками я й ступив у отвір дверей, які відчиняв черговий засмучений товариш.

       В аудиторії, сидячи за одним доволі довгим столом, що стояв на узвишші, перебували дві приймаючи іспит дами глибоко бальзаківського віку. Одна з них сиділа біля дальнього торця столу, екзаменуючи чергову жертву, друга - поки що на самоті - ближче до входу, с протилежного боку столу - поруч з викладеними на ньому акуратними рядками екзаменаційними білетами, на яких вже зяяли прогалини. Підійшовши до тієї дами, що з білетами, яка чомусь одразу мені не сподобалася і асоціювалася із суворою вчительською «гримзою», я, простягнувши свій екзаменаційний лист, тупо закляк, мабуть, на нервовому ґрунті, в повній прострації втупившись на свою долю у вигляді прямокутних білих папірців. Вони були мені ненависні. Так, не ворушачись, стояв я стовпом, напевно, з хвилину, ніби відчужившись, не наважуючись на зрозумілі дії. Головне, я не чув, що мені віщає «гримза». А вона, активно домагаючись, явно щось мені наполегливо втовкмачувала, бурячи впритул очима, я це рельєфно бачив за запеклою артикуляцією її губ, по черзі то дивлячись на неї, то впиваючись поглядом у квитки на столі.

      Струснув мене раптовий, нежданий візит у нашу аудиторію заступника начальника училища власною персоною. Це був своєрідної, зовсім не начальницької зовнішності чоловік віком десь трохи за 40. Певно, заглянув мимохідь на «вогник». Навіть моя «гримза», на деякий час відчужившись, про мене забула. Я-то його, зрозуміло, не знав в обличчя. Але, найімовірніше, хтось із хлопців, які готувалися за столами, з ним явно стикався. Бо аудиторією пішов погулювати ажіотажний шепіт із цього приводу.

       Те, що прізвище його було Атаманюк, мені стало відомо від Ніки. А ось що він був володарем одразу двох прізвиськ, і доволі імпозантних - «Верблюд», а згодом (рівно за рік) «Чіф» - я, звісно, не знав. Дізнався значно пізніше, коли він, дійсно, зайняв крісло начальника училища. Те, що «Чіф» - зрозуміло - начальник, він же - старший. Але «Верблюд»?.. Хоча... За його чималого зросту, вічно неприборканої, скуйовдженої шевелюри та, відверто кажучи, певної, що гріха таїти, схожості з цією делікатною граційною твариною, як у ґрунтовності, розміреності та повільності зовнішніх манер, так і певними рисами - дещо витягненим овалом обличчя та доволі великими пухкими губами під великим, злегка картопляним на кінці носом. Проте, за всіх його, так би мовити, специфічних антропологічних особливостей, зовнішність його абсолютно не була відразливою, а навіть, навпаки, випромінювала саму доброту і великодушність, відверто викликала довіру та прихильність до нього.

      Але ось одна з дам, які приймали, звернулася до нього на ім'я та по батькові, і тепер я знав уже, що звуть його В'ячеслав Пилипович. Тезка, виявляється... Відразу напросилося на думку, не пам'ятаю, з якого мультфільму: «Так ось ти який, північний олень?».

       Скажу прямо, не знаю чому, я, якось не в приклад дамам, які приймали іспит, відразу до нього перейнявся. І мене тут же помітно відпустило те колишнє прилипливе ідіотське щемливе почуття - якоїсь невпевненості. Так-так, саме воно мене і тримало в тупій напрузі, я б сказав хльосткіше, довбало, не даючи зосередитися на справі.

      Тут «Гримза», нарешті, згадала про мене, мабуть, вкотре за сьогодні пропонуючи потягнути квиток. Але я то вже був зовсім інший, ніби ожилий. Не став далі випробовувати дамське терпіння. Відрахував зверху вниз дев'ятий за рахунком квиток, і, як не дивно, він виявився саме номером «дев'ять» (лише зазначивши про себе корисність моєї сакральної цифри «три» - а тут-то, виходить, тричі по три) і, поки не вчитуючись у нього, подав «гримзі». Та щось зафіксувала у своїх паперах і, наділивши мене чистими, але проштампованими аркушами і повернувши квиток, відіслала мене готуватися за вільний стіл.

    Тим часом "Чіф" (називатиму його саме так), який зазирнув ніби ненароком, зовсім не поспішав нас залишати. «Погравши» на столі екзаменаційними листами, навпаки, присівши за один зі столів аудиторії, почав і сам екзаменувати одного з абітурієнтів. При цьому швидкість прийому іспиту пропорційно зросла, бо попросили одночасно зайти одразу п'ятьох нових страждальців. Благо діло, вільних столів в аудиторії було достатньо.

       Я облюбував місце за столом біля вікна, нарешті осмислено вчитавшись у зміст завдань.

       Усний іспит тим і відрізняється від письмового, безликого, що віч-на-віч тобі нібито надається можливість, спілкуючись, «торгуватися» з приймаючою стороною. Щось йому намагатися довести, а при нагоді і нав'язати, і навіть «взяти в полон». Виникає свого роду додаткова можливість захисту і відстоювання своїх прав на оцінку. Тут зовсім не останній фактор - сприйняття тебе, як особистості, викладачем. Іншими словами, наскільки ти будеш йому імпонувати. Має значення, і важливе, твій, так би мовити, образ, імідж. І тоді зовсім не біда, якщо десь з'являється певна заминка або дещо страждає трактування певного постулату, та навіть відвертий «прокол» у твоїй відповіді… Чаша терезів усе одно поблажливо хилитиметься на твій бік, якщо, звісно, тобі вдалося, вдало подаючи себе, зачепити певні душевні струни свого грізного опонента. В іншому між письмовим та усним іспитом різниці, по суті, ніякої немає. Так само сидиш і розписуєш у чернетці все, що твоя розумна «міркувалка» набрала за довгі роки навчання в школі, зрозуміло, в рамках завдання квитка.

       Разом чотири запитання, які просять вичерпно точної відповіді (як-не-як, математика, а не філософія).

       Перший - як завжди, традиційний божевільний багатопудовий, складний арифметичний приклад. Настільки ж, як і мій недавній московський, без пляшки не вирішується. За своїм минулим досвідом уже не роблю на нього рішучого упору.

      Другий - спрощення алгебраїчного виразу. Браво моїй бездоганній алгебрі Легко!!! Навіть почав настрій повзти в гору.

    Третій - те саме, але на тригонометричних варіаціях. Злегка химерно заплутався.

      І, нарешті, четверте завдання - на графічну побудову функції. Туговато, але дещо «наколупав».

   Сиджу, копошачись у далеких закутках грішної пам'яті, продовжую розбиратися в каверзних хитросплетіннях - заміщеннях однієї хреничної «бяки» на іншу в питанні номер «три». Ручка на листку вперлася, окресливши навколо щойно народжену в голові чергову геніальну композицію з туманних символів, задумливо завмерла на місці, аж раптом високо над головою пролунав голос «Чіфа».

       - Ну так, логічно. Справедливо. Вдалий хід…

       «Ймовірно, шанувальник шахів», - подумалося швидкоплинно.

       Піднявши голову, бачу фізіономію доброго начальника, що позначилася у схвальній посмішці. Непомітно підкрався... Мабуть, покінчив із першим «клієнтом». Як досвідчений, але документально не підтверджений свого часу шахіст-другорозрядник, оцінюю гідно підказку, одразу ж підставляючи її в нещасливий приклад. Але далі - конкретний ступор.

     - Ходімо до мене, молодий чоловіче, - чую ласкавий заклик «Чіфа». Мабуть, роблю далекоглядний висновок, чимось моя фізіономія йому сподобалася. - Ваше прізвище?

       - Морозов...

     Відкопавши мій екзаменаційний аркуш, втупився на нього своїми товстими лінзами окулярів, відверто витягнувши м'ясисті губи трубочкою, чим помітно посилив свою схожість зі згаданою вище гідною твариною. Певно, його неабияк потішила моя перша оцінка, бо, задоволено хмикнувши, він знову розплився в широкій добродушній усмішці. Великодушним жестом запросив на стілець навпроти свого столу.

       - Ну, що, В'ячеславе Павловичу... Бачу, стараєтеся, - він усе ще смикав у руках мій екзаменаційний лист, тим самим натякаючи на перший вдалий іспит. - Дозвольте-но, я тепер погляну на ваші математичні задатки... - і він, зачепивши мій поцяткований листок, підніс його до носа, вивчаючи мої каракулі.

       - Звідки ж ви до нас завітали, шановний?

      - Із Генічеська я.

     - А, знаю-знаю. Частенько бував там, відпочиваючи на Арабатській Стрілці.

   - Так, В'ячеславе Пилиповичу, дуже схвалюю ваш смак. Місця для відпочинку там і справді на рідкість чудненькі...

      Зловивши його схильність до моєї персони, я остаточно освоївся і перестав мандражувати.

     - Так-так... Однак повернемося до наших, так би мовити, баранів... Скажу вам із повною відвертістю, із завданням ви впоралися на дуже тверду «трійку», але десь межує з «четвіркою» з натяжкою. Хід першого прикладу мені зрозумілий, не сумніваюся, дай вам час, ви б його «добили», можливо. Другий, молодець, без коментарів. Третій - вам явно не задався, відчувається, є прогалини в знанні тригонометрії. У четвертому завданні, під час заміщення, пішли, на мій превеликий жаль, не зовсім логічним шляхом. Треба було б іти ось таким чином...

       І він відтворив правильний варіант.

      - Хоча відповідь у вас вийшла та сама. Але знову ж таки з графікою у вас - проблемка. Ну, що ми вирішимо з вами? - і він знову схопився за мій атестаційний листок, вчепившись у нього і вкотре гіпнотизуючи поглядом. - Так не хочеться псувати вам загальну райдужну картину.

    «Однак, як права була Ніка, коли говорила мені про магію першої позначки», - згадалося ненароком.

      - Давайте-но, спробуємо з вами попрацювати на «четвірку». Усього лише кілька запитань. Перше - розпишіть мені різницю і суму кубів...

    Ну, вже такий примітив я не написати не міг. «Чіф» із задоволенням видихнув.

      - Ну ось, молодець! А тепер за функціями визначимося остаточно, і я з превеликою радістю і відкритим серцем поставлю вам чотири бали. Розпишіть-но мені ось цей вираз... - і він швиденько накидав складний двоповерховий дріб із тригонометричних символів.

     Я справді, як натуральний баран, тупо втупився на два ряди «клинобитних» знаків, відверто розуміючи, що мені їх ні за що не осилити.

      - В'ячеславе Пилиповичу! - взмолився я, - а може, не треба «четвірку»? Мені і «трійки» буде достатньо, мені здається… - пам'ятаючи розклади Ніки, я відверто викинув «білий прапор».

     - Як це достатньо? А який у мого тезки середній бал атестата, якщо не секрет? - ображено озвучив «Чіф».

       - 4,75.

       - Х-м-м. Непогано... Ну що ж, може, й справді, достатньо...

       Він підвівся, підійшов до екзаменаційної результативної відомості, якийсь час прискіпливо вивчаючи її, повернувшись, ще разок перепитав.

      - Отже, все ж таки для підстраховки «четвірочку» не бажаєте?.. Усього лише єдине контрольне питаннячко для вас?

    - Ні, не хочу! Боюся зайвий раз показати свою сірість. Не варто сподіватися...

       ... Я задоволено вислизнув за двері. Мені не терпілося поділитися радістю з Нікою.

      Виявляється, вона вже нетерпляче чекала на мене біля дверей. Ми негайно відійшли трохи далі, убік.

      - Ну, не тужи, мерщій розповідай, із чим вітати?!...

    - А ти зовсім не здогадуєшся?... Три бали, природно, що й треба було довести. На більше я й не розраховував, якщо чесно. Це однозначно мій реальний математичний рівень. Хоча мене старанно розгойдували на «четвірку». Ось тільки я вперто пручався...

      - Славчику, все одно я тебе з радістю вітаю! Якби в тебе за першим іспитом не було "п'ятірки", то я не поспішала б цього робити. А так... Молодець ти мій! Як же я за тебе рада, Славчику!.. - і вона, обхопивши руками мою шию, безоглядно впилася в мене тривалим запаморочливим поцілунком.

       - Ай-яй-яй, Верушо, які пристрасті!

      Перед нами піднесено нависла постать майбутнього начальника училища. Після моєї атестації він таки покинув невластиве йому місце.

     Ніка, одразу ж відпустивши мене, сховавши руки за спину, підкинула на «Чіфа» запитальний погляд.

     - А-а, так он воно що?! Усе зрозуміло, лав сторі... А він-то, дорогенька, у тебе товариш наполегливий, з характерцем... Гарний, мій тезко! Палець до рота не клади!.. - продовжив той.

     - Здрастуйте, дядьку Славо! Так це ви в нього приймали іспит? Ух ти-и!.. Ну, і що можете нам сказати? - ми стояли осторонь від публіки. Тому могли вільно спілкуватися, навіть щодо слизького питання перспективи вступу.

    - Веруша, скажімо так, шанси твого кавалера, враховуючи середній бал атестата, дуже пристойні. Вибач, але більшого сказати, на жаль, не беруся. Принаймні, на цей момент. Батюшка-то де зараз?

      - Якраз на під'їзді, за кілька днів у Херсоні «засвітиться».

      - Ну, не забудь, передай йому, нехай цього разу неодмінно до мене загляне. Давно вже не бачилися. Ти ж знаєш, я йому завжди вкрай радий. Гараздненько, у мене справи, бувайте, молодь.

Продовження в Главі 1.5. Частині 1………..