Мореас Фрост

                                   Т Р И Л О Г І Я  «М О Р Е Х О Д К А»

                              Книга II. «ДІТИ ЛЕЙТЕНАНТА ШМІДТА»

                                                  «І вічний бій! Спокій нам тільки сниться!»

                                                                     (А.Блок, «На полі Куликовому»)

                           Розділ ІІІ. КАРАНТИН (шалені перипетії дебюту)

    Нарешті, в групу прибуло останнє запізніле поповнення.

Представлення майбутнього найкращого друга Головного

Героя, який досить критично запізнився до початку занять,

прибув у розташування роти останнім. Сльозна розповідь

про його надзвичайну казусну халепу серед білого дня під

час абітуриєнтства

                                       Розділ 3.4. ПОВНА «ОБОЙМА»

                                   Частина 1. Розповідь про Друга

       На заході третього дня в нашу кубрикову і, зрозуміло, групову «сім'ю» влився ще один її член. Передостанній із тих, хто не прибув вчасно. Це був Валерка Грушевський, як я вже згадував, мій земляк із села Новоолексіївка Генічеського району Херсонської області.

*Грушевський Валерій (кличка «Груня») - середнього зросту, середньої комплекції, русоголовий. Довгою шиєю з полого приспущеними плечима і довгим носом злегка скидався на гусака. Типовий представник трудового селянства. Як і решта нашого сільського контингенту не прагнув зайвий раз висовувати свій ніс, але був із тих, хто старанно намагався підстроюватися та прилучатися до своєрідного міського і російськомовного середовища. Інша річ, чи виходило це в нього? Швидше, ні. В усьому виявляв обережність, був украй неговірким і небагатослівним, спокійним і стриманим, хоча й непоступливим, коли знаходив, що його несправедливо стискують у чомусь. Проте водночас, як і личить корінному українцеві - зі своєю хитрістю. На рідкість вирізнявся впертістю і норовливістю, а точніше кажучи, не будучи особливо гнучким, намагався, якщо можна, в усьому гнути свою лінію, залишаючись при своїй думці, хоч і не завжди правильній. У численних наших гулянках, якщо колись і брав участь, то вельми-вельми скромну, символічну, і то, напевно, ближче до «випуску». А так, не курив і в п'янках помічений не був. Старанно намагався вести правильний спосіб життя. У загулах із дівчатами, а вже тим паче у зв'язках, що ганьблять його, теж помічений не був. Власне, взагалі здебільшого тримався на своїй хвилі і був собі на умі. До навчання ставився серйозно, за можливості виявляв старанність. Розподіл отримав у Чорноморське морське пароплавство.*

       З'явився Груня в наших пенатах раптово, ближче до вечора, слідом за Вареником. Виявилося, він лежав на операції в херсонській лікарні - напад апендициту прихопив, і виписався звідти тільки на третій день, так і не долежавши до кінця визначеного терміну - навчання, диктуючи своє, критично підтискало. Він зайняв ліжко з протилежної від мене стіни. Довгий час він походжав, тримаючись за бік. Ймовірно, щось там у нього ще боліло.

         Тут, нарешті, я впритул наблизився до доволі приємної і хвилюючої мене теми.

      На четвертий день нашого курсантського існування до розташування нашої групи прибув останній член нашого тісного курсантського братства, що запізнювався. Це був Льончик Кирилаш. Нехай не образяться решта моїх братів, хочеться присвятити йому окрему розмову і виділити одне з найбільш шанованих місць.

      Одразу зазначу, без зайвих передмов, Леонід виявився, хоч як це здавалося б дивним, моїм найкращим і найближчим товаришем, з великої літери, і другом, як у ті далекі курсантські роки, а далі, і в період роботи на Далекому Сході (ми потрапили в одне пароплавство, часом у процесі плавань між рейсами бурхливо перетинаючись на березі), так і донині. Ближче за нього у мене за час навчання, та й у моєму подальшому житті, нікого не було.

        Досі не можу дати пояснення, чому я настільки перейнявся саме до його персони? Ми з ним за всіма, як то кажуть, статтями й параметрами та життєвим досвідом були настільки різні люди... І за соціальним походженням, а отже, вихованням, і за демографічною ознакою, і за особливостями характеру, і в манерах триматися, як у побуті, так і на людях... Але незмінно у мене до нього ненав'язливо сформувалося якесь особливе почуття, як це не дивно, і якщо можна так висловитися, якщо не чоловічої ніжності, то розчулення вже точно. А ще, з мого боку, бажання невпинної турботливої опіки. Зрозуміло, я тут зовсім не в сенсі сексуальної орієнтації. Такої думки навіть швидкоплинно пролетіти не могло. Мене в такому неподобстві, навіть якщо хто й захоче, не зумів би викрити, через моє надмірно завзяте захоплення винятково жіночою статтю, яке явно проглядає. Зрозуміло, і Льончик, хвала Господу, не «грішив» думками про збочення такого штибу. З якого такого дива? І не скажу, що ми з ним якимось чином розсюсюкували...

       Але у звільнення частенько ходили на пару. І з дівчатами також, бувало, знайомилися і кадрили одночасно разом, із подружками. Щоправда, кожен - у міру своєї сміливості та «розбещеності». Я, приміром, за вечір давно освоївся і вже «підібрав ключик» до дівчини, давно займаючись із нею супутніми знайомству милими приємностями, а він, бідолаха, водночас перебуваючи в сусідній кімнаті з її подружкою, хіба що за руку потримався, навіть поцілуватися не посмів. І скільки його в цьому плані не просвіщав і лікнепів із ним не проводив - марно, не в коня корм, псу під хвіст, мартишкова праця.

        Ну, а вже скільки було в нашому житті хмільних гулянок і сабантуїв, і не злічити. Звичайно, не обов'язково тільки удвох. У переважній своїй частині, не удвох. А якщо вже чимось поділитися, то тут і слів немає... Я б для нього й останню сорочку з себе зняв. Утім, і він теж відповідав мені взаємністю. Ділилися з ним останнім шматком хліба, останньою сигаретою. Я ще на першому році навчання став херсонцем (батько перед демобілізацією з лав ЗС отримав квартиру в Херсоні), і часто, йдучи у звільнення, за можливості приносив із собою різну їжу з дому (особливо часто це були мамині пиріжки). Для місцевих звільнення були з вечора п'ятниці і до 23.00 неділі, а з третього курсу - до ранку понеділка, якщо, звісно, не переривалися черговим службовим нарядом. Першим, з ким я неодмінно ділився після повернення з дому, був саме Льончик. А от щоб у нас із ним коли-небудь на якомусь ґрунті сварки траплялися, навіть не можу пригадати... Із ним це було фактично неможливо. Зовсім не в його це було характері. Звичайно, не скажу, що дружба між нами зародилася раптом і відразу. Процес цей тривав поступово, набуваючи своїх контурів і пристойно оформившись десь до кінця третього курсу, закріпившись у своєму остаточному і безповоротно-незворотному вигляді на початку четвертого.

*Кирилаш Леонід Ілліч - нащадок вільних козаків легендарної Запорізької Січі - ми раз у разі підколювали його, як подвійного тезку беззмінного тих часів генсека КПРС Брежнєва. Кличка «Трішка» прилипла до нього з моменту його абітурієнтства, під час вступу до училища (але він на неї не ображався), і так і залишилася в нашому курсантському побуті до кінця училища. Хоча інша його кличка - «Кирюша» («Кирюха») - похідна від прізвища, що її дав йому Дружинін, була, мабуть, більш уживаною. На перший погляд, нічого нібито дивного в цьому не було. Типовий сільський, за мірками міських недалекий, на перший погляд простакуватий хлопець... Але тільки я один одразу став називати його «Льонід», не можу сказати, чому. Інші - ніколи. Тільки Трішка або Кирюха, і все тут... Можливо, все з тієї ж причини - мого особливого до нього ставлення. Язик не повертався так, на моє переконання, образливо й абсолютно незаслужено його обзивати. Мабуть, раніше за інших мені вдалося розгадати його справжню, широку натуру душі.

    Середнього, на кілька сантиметрів нижчого за мене, зросту (мій - 1 метр 79 сантиметрів) і моєї ж далеко не роз'їденої, тендітно-витонченої конструкції, з русявою кучерявою, чубастою головою, із широким прямим чолом, яке натякало на гостроту розуму, із залисинами на краях, із дещо вигадливою, своєрідною, важкуватою ходою, ступаючи на всю ступню.

    Приїхав із глибинки Запорізької області, але проживав не дуже близько від узбережжя Азовського моря. Мріяв змалку морями й океанами. Спочатку, після закінчення школи, рвонув одразу вступати до Одеси, у мореходку-«вишку», на судноводія. Але звідти, «обпікшись» на медкомісії - знайшли якісь нюанси в серцевій системі - ризикнув спробувати щастя в Херсоні. Зовсім не «з руки» було повертатися в рідне село «на щиті». Йому - всіма фібрами душі закоханому в море... До речі, там, в Одесі, він перетнувся з нашим відомим Троянським, який також «пролетів» повз. Той, довідавшись якимось чином, що в Херсоні йде перший набір на радистів після десятирічки, і «запалив» Льоню на «штурм» місцевої морехідки. Нічого, що середня. Разом сюди й подалися.

   Чи правдами, а скоріше, неправдами, але сито медкомісії, молодець, примудрився «проскочити». Серед абітурієнтів знайшов «морду» здоровіше, і за пляшку «біоміцину», як ми його називали (вино «Біле міцне» - біле міцне), умовив того показати замість нього вже «приблизний» кров'яний тиск на вступній медкомісії. Із заслуженим діагнозом «гіпертензія другого ступеня» Леонід «погодився» лише у свої 48 років. Ось тільки не погодився він у віці 17 років визнати себе сердечником. І прожив більшу частину життя, як цілком здоровий. У школі вчився вкрай старанно, славився відмінником, але золоту медаль так і не вийшло вишкребти через «тройбан» з фізкультури. До речі, зовсім не тому, що Льончик рахувався «дохляком», а у зв'язку з наявністю в його класі восьми вчительських дітей. Адже їм теж медалі потрібні! Вступні іспити в мореходку Кирилашу вдалися без особливого напруження. Так і опинився в ХМУ ММФ. А до зазначеного терміну не прибув через отримання «Повістки про зарахування» в училище з непристойним запізненням - десь загуляв звивистими сільськими дорогами такий особливо важливий і потрібний у його житті «папір».

    Ось уже про Кирилаша можна з упевненістю говорити - фанат моря і до мозку кісток морський романтик. Володіючи чудовою пам'яттю (ось що творять екологічно чисті продукти і настільки ж сприятливе середовище проживання!), Льонід зі шкільної лави тягнувся до всього, що було пов'язано з морем і морською справою, вивчаючи всю доступну йому тоді літературу, ставши врешті-решт ходячою енциклопедією у військово-морській специфіці. Що вже казати про навчання в стінах училища, де теж неодноразово відзначався своїми незвичайними знаннями. На довершення чудового «портрета» мого друга додам. Після недовгої морської кар'єри, що тривала встановлених для нас законом п'ять років, через «серцеві» причини (одружився), несподівано, як для мене, «зав'язав» із морями, змінив своє амплуа і, отримавши юридичну освіту, пішов прокурорською лінією, де зовсім не загубився (усе ж таки розумна і світла голова!), встигнувши за доволі короткий термін зробити непогану кар'єру. Досягнувши високих чинів, полковником юстиції пішов на заслужений відпочинок.

     Ось уже, без перебільшення, справжній полковник! Але і на цьому, новому своєму і відповідальному терені невпинно займався, та й донині продовжує займатися, своєю улюбленою морською справою. Старанно «копирсається» в численних архівах, зокрема й зарубіжних, поповнюючи свої знання з історії флотів, продовжує друкувати свої праці в різних виданнях, був і продовжує залишатися на очах у галузі військово-морської історії. До речі сказати, багато років є членом Національної Спілки журналістів України.

    Ну, а для нас, своїх товаришів, Трішка (Ленід) завжди був чудовим, компанійським хлопцем. Добрим, чуйним, толерантним, тихим, абсолютно нешкідливим, я б сказав, гранично беззахисним і, звідси, зрозуміло, таким, що не вміє постояти за себе. Хоча і рохлею назвати його було важко. Умів він уникати слизьких і двозначних ситуацій зі збереженням своєї гідності. Добре і швидко міркував, уміло пристосовувався до навколишнього оточення. Спочатку, щоправда, постав перед нами дещо «забитим» і до того ж був на рідкість сором'язливим хлопцем. Дівчат спочатку взагалі боявся як вогню, так і ніяковів із ними практично до кінця училища, ні з ким не встигнувши «зачепитися» по-справжньому, по-чоловічому (поцілунки при місяці - не беремо до уваги). Ніяк у нього не виходило перебороти свої комплекси сільського патріархального виховання, що в'їлися в нього глибоким корінням. Усе ж чутливо позначалося тоді на наших хлопцях заглибинне селянське походження. Потім уже, ближче до нашого «випуску», подорослішавши, наче осмілів, як то кажуть, плечі розпрямив. Хоча, найімовірніше, певна розкутість прийшла до нього значно пізніше, після розподілу до Далекосхідного морського пароплавства, вже в період роботи на флоті, після перших зароблених грошей*.

      Пам'ятається одна його знакова пригода під час «абітури».

      Справа відбувалася дивовижним липневим вечором, у ще досить світлий час доби. Якраз цього дня він з Одеси разом із Троянським прибув поїздом до Херсона. Залишивши в камері схову вокзалу свою нелегку валізу, набиту підручниками і зошитами, він успішно здав документи в «Приймальній комісії» училища. Оскільки від'їхати додому, як хотілося б йому, цього ж дня не було можливим, він «напросився» у керівництва на нічліг до Екіпажу, щоб вранці вирушити знову на вокзал, у дорогу. Вдало роздобувши направлення в спільний корпус, нарешті повернувся на вокзал за валізою. Уже рухаючись звідти з вантажем, навіщось, зійшовши біля навчального корпусу училища, попрямував у бік Екіпажу пішим порядком. Чого вже там - усього-то парк перетнути... Мабуть, вирішив, не поспішаючи, прогулятися свіжим повітрям, дорогою вдаючись до добрих роздумів, подивитися на природу. Ось тут-то і починається найцікавіше.

      ... Леонід із валізою, що відтягує руку, без жодної задньої думки, вже один раз ходженим знайомим маршрутом, минаючи кінотеатр-«кашкет» (ККЗ «Ювілейний»), вирішив скоротити собі шлях у парку Ленінського Комсомолу. Далі рушив не широкими асфальтованими алеями, де зазвичай народ ходить, а парковою стежкою, що зрізає шлях, задумавши по ходу справи пройти повз усім відомого колодязя. Це - одна з багатьох рідкісних привабливих пам'яток територіального комплексу Єкатерининського палацу графа Потьомкіна - стародавня і дуже глибока яма, обкладена каменем, завішена про всяк випадок товстою пористою решіткою та обгороджена невисокою огорожею. Чому б разочок не зазирнути до неї?.. Хоча, здавалося б, що в тій бездонній, темній порожнечі можна виглянути?.. Ну, а заодно чому б камінчик туди не закинути?.. Всі чомусь вважають за обов'язок неодмінно кинути в цю криницю камінь. Але, що найцікавіше, ця рукотворна яма настільки глибока, що звуку від удару каменя об дно можна не очікувати, не докочується він до поверхні).

      Навіщо цей колодязь вирито, ким і коли, ніхто не знає. Про це, що дивно, історія замовчує. Однак те, що там колись була вода - достеменно відомо. І що досить довго він служив місту-фортеці, як головне, а згодом резервне джерело водопостачання. Утім, на той час він був не єдиним у місті. Крім нього існували ще два подібні рукотворні колодязі, але менш глибокі, в інших місцях міста, але вони були згодом занедбані й засипані. І лише цей, палацовий, зберігся і дожив до наших днів. Очевидно, тому, що увійшов до охоронної зони Потьомкінського палацу. Ще задовго до Жовтневого перевороту, зі зростанням технічного прогресу, на ньому навіть встановили парову машину для відкачування води на різні потреби міста. Ще й цільну важку, масивну мідну кришку було відлито і споруджено на жерлі цього колодязя. У громадянську війну машину по-розбійницьки розбили і розграбували румунські окупанти, а велику цінність - іменну кришку - порізали на частини і нахабно вивезли до своєї «курляндії».

      У ближньому оточенні до цього колодязя каміння ви не знайдете - все, що неподалік валялося, вже кимось давно кинуто в жерло, лежить десь там, дуже глибоко, на дні... І їх там, до речі, дуже чимало накидано. Та хіба тільки каміння... Чорт знає чого там тільки не виявили, аж до людських кісток, різноманітної зброї всіх часів і, напевно, вибухонебезпечних предметів. Бо коли одного разу, вже у повоєнний час, якось раптом наважилися почистити цю диво-«яму» (кому тільки на думку це спало?.. та, певно, сподівалися поживитися цінними скарбами, хто б знав!), проникли туди, і навіть встигли вигребти з її глибин близько 15-и вантажівок найрізноманітнішого сміття, але, так і не діставшись води, припинили зусилля з подальшого заглиблення в колодязь, обґрунтувавши це тим, що, нібито, небезпечна ця справа, велика ймовірність вибуху якихось боєприпасів часів минулих воєн. Але до бічних тунельних відгалужень від колодязя в різні боки, докопалися. Що це були за катакомби, і куди ведуть знайдені таємні ходи, причому в зріст людини, досі нікому не відомо.

      ... Так ось, крокує в безтурботному настрої наш дорогий Леонід Ілліч, вдаючись до райдужних думок про вдало сформований для нього день, витаючи у своїх «хмарах», у передчутті швидкого повернення до рідної хати, де на нього так давно всі зачекалися, неуважно озираючись на всі боки, але нічого не помічаючи довкола. І якраз біля цього самого, знаменитого колодязя його радо зустрічає не менш весела, пристойна за чисельністю і ступенем безкарності та нахабства ватага місцевої «босоти», орієнтовно такого самого віку, що й наш безтурботний абітурієнт.

      - Рідний, валізку давай сюди! - чує він голос, що зазвучав наче з небуття, але тут уже твердо повертаючись, як помислами, так і тілом, «на грішну землю».

      Що вже тут казати, перетрухнув усерйоз сільський пацан. Незнайоме місто, майже вечір, а тут - ціла зграя страшних «головорізів»... Поди знай, що в них на думці? Хоч би живим-здоровим піти... Ось уже холодком однозначно скувало нижню частину тіла, та й сутінкова обстановка навколо від високих густих паркових дерев гнітюче давила. І, як на замовлення, людей навколо - ані души...

      - Хлопці... а... у валізі моїй... нічого такого... цікавого для вас немає... Підручники там... одні... ну, нісенітниця... різна... - геть сторопівши, злякано пролепетав невдалий «мандрівник».

       - А ось ми й хочемо переконатися в твоїй чесності, - нахабству нальотчиків - меж немає. - Давай-давай, не бійся, для початку відкорковуй, а то, якщо ми почнемо тобі допомагати, то й відкривати тобі найближчим часом уже нічого не доведеться...

     Тремтячими руками з неслухняними пальцями, Леонід пред'явив, зрештою, цікавим поглядам нальотчиків скромний вміст своєї «скриньки». І, насправді, крім досить значної колекції підручників і списаних шкільних зошитів, практично нічого такого, що заслуговувало б навіть найпильнішої упередженої й жадібної уваги, у засіках просторого «сховища знань», дійсно, не було. Так, ще залишалося на дні з кілограм не з'їдених слив, які матінка насипала йому від душі, відправляючи в далекі краї, і які він так і не спромігся доїсти до цього часу, та півбуханки хліба не першої свіжості на додачу. Ну, хіба що ще ганчірковий ширвжиток в ексклюзивно-непривабливому, далекому від презентабельного вигляді. Навіть мила не було, вже не кажучи про зубну пасту - все «вчасно» закінчилося, а з чимось не з власної волі довелося напередодні розлучитися - послужливо «позичили» колишні компаньйони по минулому гуртожитку.

      - Та ви тільки гляньте, народ, а чувак-то, виявляється, зовсім не жартував! Реально безнадійний «відстій»! Ну, красень, герой прямо! Що ж, гаразд, з однією медалькою, вважатимемо, розібралися, - зробивши театральний жест, «мОлодець» по-панібратськи і не кволо струсонув долонею по Лєнькіних грудях, немов уже «нагородивши» його, і продовжив. - А як у тебе, «герой» ти наш, щодо грошенят? Ось тільки не треба нас лякати, що в тебе їх немає! А дай-но я вгадаю: напевно, в кишені тримаєш? Так не соромся, друже, поділися з ближніми своїми!.. І тобі зарахується... може бути... Тоді вже точно двічі героєм станеш!..

       Ленчик заціпеніло завмер, прикривши очі. У нього до прохолоди нижніх органів уже додався холод у грудях, а найбільше в тому місці, куди припала «нагорода» головного грабіжника. Йому вже встигла уявитися жахлива картинка з його нерухомим тілом, що лежить біля злощасного колодязя з ножем у тому самому місці, де «красувалася» ця проклята «зірка героя»... Потім отаким вихором промайнула вже інша, не менш страшна театрально-епатажна сцена, як його, бездиханного, схопивши за руки й ноги, кидають у жерло цього ж колодязя, який виявляється чомусь зовсім не заґратованим, а відкритим...

         Із заціпеніння, що охопило його, вивели кілька ляпасів по щоці. Ватажок «гангстерів» «люб’язно» повернув нашому «туристу» точку опори.

      - Я дивлюся, шановний, ти зовсім не прагнеш поспішати до «Дошки Пошани». Може, тобі допомогти? Це ми вміємо робити... Бачиш, у нас немає часу чекати. Ми до цього не звикли...

      Льончик, повернувши залишки самовладання і здорового глузду, квапливо поліз у кишеню штанів. Там лежали його останні надії на благополучний результат настільки безнадійного інциденту, який через свою фатальну неминучість має всі підстави стати кривавим, - 33 рублики.

   Задоволено хмикнувши, головний «бандит» поплескав невдалого «прочанина» по плечу, милостиво дозволивши тому рухатися далі на власний розсуд, і вже було повернувся до своїх поплічників, як пролунав Льонін відчайдушно жалібний голос.

      - Хлопці... не губіть, залиште... хоча б... сім рублів, квиток стільки коштує... до дому дістатися...

      Головний здоровань зупинився, повернувшись, ще раз зміряв Льончика поглядом, і з кривою усмішкою підійшовши до нього та відокремивши від щойно «заробленої» готівки «троячку», цинічно сунув йому в кишеню сорочки.

      - Гаразд, двічі герой, сьогодні я зовсім добрий. На ось на морозиво... А тепер, гуляй вальсом! - і начебто вже почав повертатися від Леоніда, який стояв у заціпенінні застиглою статуєю, однак, нібито щось пригадавши, з розвороту, різким рухом кулака у відому ділянку печінки, змусив нашого «героя» ґрунтовно непристойно зігнутися. Гидота все-таки вона і є гидота!

      Поки Леонід натужно розгинався, заповзятливий народець - як вітром здуло.

       «Ось і надивився визначних пам'яток вдосталь... Але добре хоч живий, хоч і не зовсім здоровий!» - подумав наш горе-мандрівник зі зітханням розпачу, зачепив свою валізу і швидко-швидко звільнив від своєї присутності вельми знаменне пам'ятне місце, яке стало для нього настільки недружнім і неласкавим...

*Примітка. Розповідь про Кирилаша написана зі слів потерпілого.

       Додому наш Леонід, звісно, потрапив, вдало перепозичивши потрібну йому на квиток суму в вищезгаданого Троянського, який увійшов у його становище.

       Ух-х, не я був на місці Льоніда!.. Тут уже знайшла б коса на камінь! «Піддав» би я їм грошенят!.. Як же?!... Щас!.. Уж з парочкою таких виродків точно «поділився» би! Ну, а далі - ноги мої, ноги!.. Проти маси ж не попреш!.. Ех, Льонько, Льонько! Із фізпідготовочкою у нього, це вже точно, не все благополучно було. А вже конкретно «помахатися» - так і зовсім не ЙОГО це була справа в усі часи.

          Продовження в Главі 3.4. Частина 2…………..