Мореас Фрост

                                   Т Р И Л О Г І Я  «М О Р Е Х О Д К А»

                           Книга II. «ДІТИ ЛЕЙТЕНАНТА ШМІДТА»

                               «Немає загадкових жінок, але є недогадливі чоловіки»

                                       (Магдалена Самозванець, польська письменниця)

              Розділ VI. У ВІЛЬНОМУ ПЛАВАННІ (шляхи господні несповідимі)

                               Глава 6.1. ТАНЦЮВАЛЬНА ФІЄСТА

                      Частина 1. Загальні Варіації на Тему Танців

       Наше бурхливе, емоційне з'ясування стосунків і повний розрив із Нікою, що настав за ним, каменем навалилися на моє серце, ввергнувши мене в ґрунтовно мінорний настрій. Я все ніяк не міг остаточно заспокоїтися і «охолонути», перебуваючи в дещо спантеличеному, підвішеному стані. І, як не дивно, зовсім не ображені й уражені почуття володіли мною. Точніше, не зовсім, і не повною мірою саме вони. У мені, у моєму світосприйнятті, в досить серйозному плані похитнувся сам інститут кохання, як такий. Але, чи мислима справа, у ще настільки молодого, 17-річного хлопця? Нехай навіть і досить набивши руку і досвідченого в амурних та постільно-сексуальних стосунках із дамською статтю. Так і тим більше! Адже мені випало на долю, і за такий короткий часовий відрізок, здобути від долі - один за одним - удари, що безжалісно нокаутували - два приголомшливо-глухих фіаско на любовному фронті. Ну як можна це розцінити та пояснити?! Фатумом, злим роком, тотальним невезінням?.. Чи, можливо, на мені якесь підступне закляття?!...

     Що Варіка, що Ніка, кожна по-своєму, немилосердним, руйнівним буревієм пройшлися моїм єством, двома найяскравішими кометами пронеслися тонкими струнами моєї чуйної люблячої душі, безжалісно обпаливши її, залишивши на ній незагоєні, незгасні, хворобливі рани, що кровоточать. Безумовно, природа їхніх зрад мала різний, несхожий характер. Але цей фактор особливого значення для мене не мав. І вже тим більше жодним чином мого стану не полегшував.

       «Так, Варіку я, безперечно, і донині не перестаю любити. І не припиняв любити ніколи. Це, що не кажи, моя давня невиліковна хвороба. Напевно, на все життя. У нас було, не побоюся цього слова, довгограйне неземне, космічне кохання всього мого життєвого шляху, з моменту нашого першого зіткнення ще з середини шкільного періоду, яке так незбагненно різко обірвалося незрозумілим чином ще з початку серпня цього року. Раптове і загадковіше - і не буває. Просто Варіка, відірвавшись у свою Москву, безпардонно і безмовно пішла з мого життя, сховалась, тупо зникла з горизонту, розчинилася в часі та просторі. Причому в найбільш невідповідний і важкий момент у моєму житті. І все, немає її! Але ж безоглядно любила мене, без жодного сумніву, що характерно! І чує моє серце, ні, я навіть упевнений, взаємно, як і я її, не перестає мене любити й понині. Але як таке можна зрозуміти, розумом охопити, осягнути?!...

    А ось Ніка? Мені пам'ятається, ще на самому початку нашого швидкоплинного любовно-сексуального тандему, який, здавалося б, віщував нам неозорих перспектив, у мене ще проглядалася, щоправда, безтілесна думка, що, мовляв, скільки ще в моєму житті може трапитися зустрічей із подібними Ніками?.. Так, не заперечую, мали місце такі «цікаві» думки. Так, безсумнівно, вона так само як і Варіка, любить мене. Але ж і в мене до неї почали, щоправда, боязко прокльовуватися певні почуття. Без сумніву, дуже заважав становленню цих почуттів фон незабутньої Варіки, що ретушує все. Але ось Ніка «напустувала», серйозно, неабияк «наслідила» в наших стосунках, змусивши мене відвернутися від неї. Але тоді, що ж такого особливого сталося зі мною, що я все ніяк не можу остаточно вивільнитися від думок про неї?.. Геть відрізати від себе?.. Навіть всупереч її безбожному моральному падінню?.. І це - аж ніяк не почуття жалості до неї, а щось зовсім інше, більш значуще. Виходить, їй вдалося закласти, посіяти в мені зерно досить сильного відповідного почуття до неї? Ну, не знаю... Адже просто триндець якийсь!..

     Ще безсумнівно одне - двоє цих божественно прекрасних і неповторно яскравих створінь природи, міцно «застовпивши» собі місце на одній, спільній для них високій сходинці в моїй душі, в той самий час виявилися страшними інтриганками, найстрашнішими для мене у світі. І кожна - на свій лад».

      Тому єдине, що я чітко виніс і вистраждав з усієї своєї далекої й ближньої історичної ретроспективи, і воно стало для мене основоположним: дівчатам, жінкам, навіть най-най, за їхніми словами люблячим, до кінця довіряти абсолютно неможливо. Ось вона - моя мораль. І тепер важко переконати мене у зворотному. Немає віри нікому.

      Таких глибокодумних висновків дійшов я в розумінні настільки слизького, але, безсумнівно, життєво важливого для будь-якої розсудливої молодої людини жіночого питання. Відтепер саме в суто прагматичному, споживацькому вигляді я вирішив вибудовувати свої подальші стосунки зі слабкою половиною людства. Принаймні, резонно вважав я, не доведеться на випадок будь-якого можливого форс-мажору у своїх майбутніх «тісних» контактах зайвий раз страждати й мучитися муками душевними, хай їм грець! І головне в цьому сенсі - не пускати глибоко, всередину себе, цих надмірно підступних спокусниць. От тільки чи вийде? За моєї велелюбної натури?..

       А життя наше тим часом ні на мить не зупиняючись, бігло своєю чергою...

   Одразу за моєю «чорною» п'ятницею настала знаменна для нас, першокурсників, субота. Сьогодні в училищі, в його першому навчальному корпусі, мало відбутися відкриття традиційного щорічного танцювального сезону. Це була, мабуть, найяскравіша подія, справжнє свято наприкінці року, що минає, і не тільки для наших молодих курсантських душ, а й, особливо, цілої армії юних дівочих сердець міста Херсон.

       У принципі, всі міські літні танцювальні майданчики водночас ховалися під теплі дахи, хто куди. Усі, крім «Ромашки». Вона просто закривалася до весняного теплого сонця. А ось інші дві: «Юність», приміром, перебазовувалася поруч, під просторі склепіння Будинку культури текстильників (БКТ), а «Клітка» мала свою подібну, хоч і дещо затиснуту інфраструктуру, яка була у своєму ж парку - приміщення, яке впритул прилягало до літнього кінотеатру, поблизу знаменитого дуба. Була й низка інших зимових солідних танц-залів. Наприклад, у Будинку культури суднобудівників (БКС), а надалі й в Будинку культури річковиків (Палац імені Шмідта). Обидва знаходилися на вулиці Леніна. У зв'язку з цим варто згадати й про рибне морехідне училище, де теж, як і в нас, такому важливому та популярному в молоді культурному заходу приділялася належна увага. Хоча своєї вокально-інструментальної групи у них чомусь не було, а танці влаштовувалися під магнітофонні записи.

       Але те, що відбувалося в нашій мореходці зимовими суботніми вечорами, за своїм розмахом, ступенем престижності й популярності, а звідси й аншлаговим ажіотажем, що зашкалював, у дівочих колах міста Херсон аналогів не мало. З багатьох причин.

       Перш за все, ясніше ясного, ніде більше неповторна обстава настільки не бере у свій хмільний полон кожну дівчину, в плеканих нею помислах, як та, що, нарешті, потрапила в легендарні стіни знаменитої мореходки. Вони, ці стіни, просякнуті й овіяні живою романтикою мало не півтора століття свого існування, безмірно обволікають кожну, що проникла під їхні сакральні склепіння, як ніде в іншому місці, специфічною аурою, яка витікає з усіх боків усередині будівлі. А неповторна символіка звідусіль навколо та антуражна морська тематика, що хапає за живе, мимоволі заворожують непідробною свіжістю авантюрних вітрів мандрівок, які незримо ширяють у повітрі. І це незвичайне почуття щомиті й на кожному її кроці підкріплюється спогляданням десятків мужніх хлопців у витонченій і нестримно збудливій морській формі, що породжує хвилю сум'яття в юній дівочій душі, змушує із завмиранням та солодкою тривогою прискорено битися гаряче дівоче серце.

     Пекучий погляд очей не в змозі одразу зупинити свій остаточний стратегічний вибір на можливій потенційній кандидатурі на її руку і серце (ах-х!.. але як же ж цього хотілося б!), на комусь із конкретних представників цього славного морського братерства, який може багато в чому вплинути на перебіг її майбутнього сприятливого розкладу життя.

      «Як же не прогадати?.. Кому віддавати свою перевагу в найближчих знайомствах?.. А вони ось-ось явно почнуться! Не можуть не початися!.. Ну, ось прямо зараз, або трохи пізніше позначаться, неодмінно повинні трапитися!.. Адже попереду - ціла вічність дивовижного жаданого вечора!...

    На кого ставку робити? Ось на цих юних, моїх ровесників-першокурсників?.. Он які скромні й наївні стоять, з такими миленькими мордочками. Або ось на тих, уже трохи серйозніших, трохи старших? Теж на зовнішність нічим не гірші хлопці. Та й доросліші все ж. З ними, мабуть, було б цікавіше. А може, набратися нахабства й сміливості, та й «побудувати оченята», нав'язатися на дамський, «білий» танець, ну а там - як бог дасть, о-он до тих серйозних хлопців, які сидять зі знудженими поглядами в кріслах біля стіни, з чотирма «галочками» на рукавах, без п’яти хвилин випускникам?.. О, боже, як же це заманливо виглядає! Але... ні, мабуть, не вистачить ні нахабства, ні сміливості, страшно до них навіть близько підходити. У них настільки грізний і неприступний вигляд! І, найімовірніше, напевно, у них уже давно є «свої» давні панянки. А сюди зазирнули, мабуть, так просто, «поприколюватися», подуркувати і над такими, як я, нерішучими, покуражитися. Ні, ні, і ще раз ні! Не варто настільки відчайдушно ризикувати! Ще й зганьбитися не довго... До того ж час і темп втрачу. Все ж куди краще буде і надійніше - обмежитися у виборі з когось молодшого курсами, з хлопцями простішими, поступливішими. З ними все ж контактувати й спілкуватися легше буде, спокійніше, на рівних, ну, майже... От же невдача!.. Чи все ж таки віддатися на волю випадку?.. Та нехай краще мене обирають?.. Хіба мало, скільки їх за цілий вечір самі підійдуть до мене, позапрошують на танець?.. Нікому і нічого спочатку не обіцяти, але й не відмовляти в ангажементі, лише придивлятися уважніше, а ближче до кінця вечора вже зробити свій остаточний вибір... Уф-ф, ну, а що як самі не підійдуть?.. І взагалі ніхто не запросить?.. Ой, як же все це стрьомно виглядає, матонько дорога!!! А як хотілося б уже сьогодні, з цього вечора, піти додому з гарненьким курсантиком-провідником!..».

     Саме таким, або приблизно таким феєрверком думок, що пурхали, повнилися гарненькі головки ще досить юних, недосвідчених, середньостатистичних дівчат, які зовсім нещодавно подорослішали, щоб цілеспрямовано стати на стежку ловців курсантських душ, дівочого щастя, у пошуках своєї другої половинки - надійного перспективного партнера в їхньому майбутньому дорослому житті. Яке пристрасно велике їхнє бажання не «пролетіти повз», а неодмінно «зачепитися» і надалі закріпитися на привабливій орбіті цієї удаваної такою безмірною за кількістю чорно-синьої «гвардії».

        «Вже я-то зумію!.. В мене все вийде, як треба!.. Їх же так багато навколо, а я - лише одна!» - так наївно по-дитячому міркувала кожна з них.

      Безумовно, думки, що роїлися в їхніх, здавалося б, недалеких дівочих голівках, хоч ще й не до кінця усвідомлено, але генетично приховано мали під собою далекосяжний сенс і резон. Заінтригувати собою, зачепити, «закадрити», закрутити роман, а надалі зв'язати себе шлюбними путами з розумним, представницьким і перспективним у недалекому майбутньому моряком. Що може бути бажанішим? Це означало, обіцяло все подальше життя прожити у відносному комфорті, безпроблемному і спокійному життєвому і матеріальному добробуті. Щобільше, можна було б не виснажувати себе у своєму майбутньому житті одвічною боротьбою за «місце під сонцем» у сенсі робочої кар'єри. Так, десь скромно притулитися одним бочком, для блезиру, до якоїсь ненав'язливої сфери діяльності, не особливо обтяжуючи себе і не обмежуючи у вільному часі. Інакше кажучи, все життя «перебувати в шоколаді». Загалом, задорого себе продати. Головне в цій справі - спочатку не перестаратися, «палицю не перегинати», але потихеньку-потихеньку в кого треба «кігтики запускати».

      І здебільшого у розсудливих і витриманих дівчат, дійсно, так воно і траплялося, вдавалося окільцюватися. Тож ці наші «забійні» суботні танцювальні відпочинкові розваги в училищі для дівчаток - істинних «мисливиць» за курсантськими «головами» були дуже варті.

       Але, ніде правди діти, була присутня, звісно, й інша частина жіночого «десанту», і чимала, у представниць якого були більш «приземлені» думки й цілі та зовсім не таємні бажання - активно і з «солодким» присмаком, із користю для тіла провести такий славний вечорочок у безвідмовно піддатливому, вдячному, «чуйному» на пестощі курсантському середовищі, яке надлишково пашить бажаними гормонами. І не те щоб красуні ці заміж не поспішали – «чомусь», «як це не дивно», ніхто не поспішав зазивати їх туди.

        Тоді дуже ми заздрили «судноводіям» і «механікам», чиї навчальні класи знаходилися в цьому ж корпусі. Їм, безсумнівно, простіше було, ніж нам – «радистам» або тим же «електрикам» із другого навчального корпусу - регулярно і без особливих зусиль тримати себе в благодатному сексуальному тонусі. Часом, проходячи за потребою до торця їхнього навчального «крила», де розташовувалися місця загального користування (гальюни), через замкнені зі зворотного боку двері їхніх класів можна було вловити усім зрозумілі «трелі» любовних мелодій, інколи навіть у хоровому виконанні (по кілька пар в аудиторії одночасно). Звісно, таке нахабне задоволення могли собі дозволити лише старшокурсники. Безумовно, подібний екстрим не зустрічав схвалення у керівництва училища. Час від часу «застуканих» на «місці злочину» на «гарячому», карали. Але хіба природу можна перемогти? А ризик для курсанта, тим паче в такому тонкому і завжди бажаному питанні, вважався справою благородною.

      Актова зала училища, щосуботи віддана у владу Терпсіхори (богині танців), як я вже колись згадував, розташовувалася на останньому, третьому поверсі навчального корпусу, в його правому крилі, що тягнулося вулицею Перекопською впритул до примітного профілю синагоги (надалі - православного храму святої мучениці Олександри), одна зі стін якого виходила на подвір'я училища.

       Це був досить просторий зал для такого роду присутнього заходу. Він вміщував за кількістю сидячих місць близько 800 осіб. Природно, на момент проведення заходу всі довгі збірні крісла, вивільняючи зал, виносили в коридор цього ж поверху, забиваючи його під зав'язку, залишався лише прохід до туалетів і частково на горищний поверх. Але частина крісел виставлялися по колу його периметра для відпочинку. Це було дуже доречно, і створювало затишний настрій. Під актовою залою, на другому поверсі, була бібліотека з просторою читальною залою. А на першому, як я теж уже згадував, була розташована адміністративна частина училища з канцелярією. Ось таке було спеціалізоване крило. Нульовий, цокольний поверх, віддавався під лабораторні класи «судномеханікам». З дворової частини з актової зали було обладнано як обов'язкову протипожежну міру - доволі солідну за конструкцією металеву драбину-сходню з огорожними бильцями, що проходила фронтоном стіни, з двома майданчиками на ній - біля самої актової зали та біля такого ж виходу з бібліотеки. Можна було, за потреби, завжди спуститися на подвір'я на перекур або просто постояти на верхньому майданчику, так би мовити, ковтнути кисню, освіжитися.

      Тепер про другий дуже важливий аргумент на користь незаперечного ексклюзиву наших танцювальних вечорів, і не тільки для дівчат, «спритних» і ласих до всього відмінного закордонного, а й для нас, курсантів. Йтиметься про репертуар нашого неповторного училищного ансамблю. Відразу обмовлюся, з плином часу він ротації складу. Йшли випускники, які пограли та поспівали. Їм на зміну приходив молодший контингент, ініціативно підхоплюючи естафету. Але незмінними залишалися принципи - найвищий, до професіоналізму клас виконання, включно з вокалом, і тематика виконуваного репертуару. Все органічно «передавалося у спадок». Останнє не мало нічого спільного з тим убогим заїждженим і, відверто кажучи, «відстійним» набором пісень і ритмів, які звучали на міських танцмайданчиках. Так, ядро «ударної групи» завжди було міцним. Бо виконавці «покидали» сцену не всі одразу - гурт планомірно «втрачав» своїх віртуозів окремими його членами. Але щоб потрапити в цю почесну обойму, треба було бути неординарним музикантом і конкретним професіоналом. Тим паче що і грали хлопці на найсучасніших імпортних музичних інструментах, закуплених за спецзамовленням, ну, природно, і решта обладнання теж із розряду найкращих світових зразків. Курував цей курсантський меломанський осередок особисто замполіт училища Фомін. А він у молодості був ще тим завзятим рок-н-рольщиком часів Елвіса Преслі. Тому представники його «дітища» мали необмежені привілеї, попри вік окремих його «дітей», чи то пак учасників. Вони «довічно» звільнялися від усіх стандартних навантажень по роботах, вахтах і нарядах. По суті, було два склади гурту. Вони репетирували паралельно. Інакше було не можна. Бо програмних плавпрактик та військових стажувань ніхто уникнути не міг, а отже, часом декому доводилося подовгу випадати з-поміж учасників ігрового колективу. Але музичний бік при цьому ніколи не страждав. Завжди хтось був напохваті. На тому й тримався найвищий клас виконання. Він ніяк не залежав від навчального процесу і загальної «погоди» в училищі.

      Що найбільше приємно тішило мозок, а конкретно слух, увесь тематичний репертуарний арсенал ансамблю становили що ні є останні «вершки» сучасної західної музики. Зрозуміло, що дефіциту і таємниць в останніх іноземних музичних новинах і шлягерах, що гриміли на підмостках світу, для наших головних меломанів не існувало. Вони їх і самі привозили зі своїх заморських плавань, як і останні хіти, втілені в грамплатівках і на магнітофонних касетах, та й «спочутливих» було чимало. Коротше, безперебійний конвеєр трафіку першорядного музону був налагоджений. По-іншому було б смішно. Загалом, репертуар у них був, що й казати, по-справжньому бойовий і «свіжий». По суті, ніхто в місті настільки серйозним, само собою, похвалитися не міг. До того ж при всьому бажанні, міські ансамблі не могли дозволити собі виконувати й десятої частки того, що витворяла на своїх знаменитих підмостках наша училищна музична «банда». Окремі представники міських ансамблів порою навідувалися до нас в гості - послухати та набратися для себе новинок світової моди. А все пояснюється просто. На нас вказівний перст загальноміських компартійних кураторів не поширювався. Та й перевіряти, що у нас і до чого, не входило в їхню компетенцію за нашого, «доморощеного» відомчого керівництва. У той час кожен виконував свої, приписані йому функції. І музичні листи нашого гурту не затверджували в міськкомі КПРС. У ролі нашого бога виступав сам замполіт Фомін. А це була, ясна річ, своя людина у своїй команді. Єдине, про що він просив, щоб для проформи хлопці неодмінно виконували що-небудь із радянської естради, ну хоча б через три «теми» на четверту. Що, в принципі, ними майже старанно виконувалося

       Ось на наше задоволення і виходило, що крім таких мелодій, які приємно пестять вухо і які вже давно виконуються всюди, як «She*s Got It» («Venus»), а в народі іменованої «Шісгара» гурту «Shocking Blue», склепіння нашого актового залу щедро приправляли творчістю «The Beatles», які завжди проходили на «ура», приміром, найвідомішими їхніми бестселерами «Girl» і «Hey, Jude» та більш завзятими та заводними, на кшталт «Comе Together» або «Ob-la-di, Ob-la-da», або іскрометної «Yellow Submarine», на додаток репертуару бешкетливого гурту «Rolling Stones», з їхньою неперевершеною «темою» ніжного «Angie» і незрівнянною запаморочливою композицією всіх часів «(I Can*t Get No) Satisfaction». Ну, і, ясна річ, потрясали кров у жилах визнані генії року «Deep Purple» і «Uriah Heep» з їхніми неповторними й невмирущими візитними картками «Smoke On The Water» і «July Morning», відповідно. А далі, з часом нас усіх вражала і розбивала наповал абсолютно нехитра, але дуже модняча пісенька «Hop, Hei Gop!» красеня Пола Маккартні. Та хіба мало що ще «забійного» проносилося під склепіннями даху мореходки!.. Головне - ніде в іншому місці подібних шедеврів можна було й не намагатися почути. Хоча й своєрідні «доморощені», але вельми імпозантні пісеньки, як-от «Розквітнув бузок у моєму садочку» та «Дозріли вишні в саду в дядька Вані» теж створювали свій колорит у загальному піднесенні настрою в залі.

       До того ж це були зовсім не дилетантські імітації популярних хітів, а дивовижно, з душею поставлені вистави, з чудовим вокалом і майстерністю гри на інструментах, супроводжувані імпровізованими шоу в проміжках між композиціями. Зізнаюся, часом, навіть на старших курсах, виникало бажання ні-ні, та й зазирнути в наш зал, просто порадіти, подивитися і посидіти послухати приємну, в солідній якості виконання модернову музику, зовсім не переймаючись ніякими «потойбічними» думками.

       Тут хотілося б кілька слів ввернути про свої музичні смаки і пристрасті. Ще зі шкільної лави я перейнявся до рокової музики. Подобалася вона мені завжди. Щойно вперше, трохи подорослішавши, почав її вивуджувати з нашого дуже навіть серйозного радіоприймача «Беларусь». Дещо розумів і в певних рамках розбирався в ній. Звісно, за тих наших скромних можливостей щодо отримання перевіреної інформації, зокрема й про музику (ідеологи соціалізму теж вважали її імперіалістичною, чужою за духом, шкідливою для будівника комунізму). І радіо тоді було єдино можливим каналом, за яким можна було бути хоч трохи в курсі того, що панує на світових музичних підмостках. Особливо ночами налаштовуючись на хвилі радіостанцій «Голос Америки» або «Свобода», дарма що «ворожі голоси» намагалися нещадно глушити, іноді можна було, і доволі стерпно, прослуховувати музичні програмні блоки російською мовою, присвячені останнім новинкам західної музики, та й узагалі про все, що відбувається в музичному світі Заходу. Тож, попри те, що я був вихідцем із провінції, ніщо сучасне не було мені чужим і здебільшого не було для мене великим секретом. Загалом, підкований щодо сучасної музики я був непогано.

       Так ось, після оголошення чергового шедевра, присутні безпосередньо біля сцени дівчата вибухали неймовірним вереском, вітаючи своїх кумирів і їхній черговий шедевр. Це була ще одна, і далеко не маленька, частина жіночого «полку», що незмінно, будь-якими шляхами пробивалася на жадану «територію». Ці фанатки були готові на все заради своїх кумирів. Щоб постояти ближче до сцени та погорланити. Вони взагалі були несамовиті. Основну їхню масу становили дівчата-малолітки. У віці від сили 15 - 16 років. «Сопливі» меломанки-школярки і ПТУшниці. Без керма і без вітрів. Як зараз модно говорити, «просунуті» дівиці. Можна сказати, занадто «просунуті». Але я б схарактеризував їх «зсунутими меломанками». Хоча їх можна було зрозуміти. Адже, поклавши руку на серце, було від чого фанатіти. Де ще, в якому іншому місці, можна було «зловити» подібні передові хіти, піднесені в такому наочному вигляді, обсязі та якості. А ось що стосувалося близько «закадрити» з ними, то це не становило ніяких труднощів. Цих красунь можна було «брати», що називається, голими руками. І «речі» можна було називати, не церемонячись, своїми іменами. Вони нікому ні в чому не відмовляли. Ось тільки потім невідомо, які «специфічні» клопоти від подібних одноразових, скоро тічних «контактів» можна було підхопити від них. Іншими словами, група ризику. Вже краще було від таких триматися трохи далі! Хоча, зізнаюся чесно, дуже навіть славні, «солоденькі» й апетитні юні красуньки траплялися серед них. Тому й не дивно, що курсантські руки, і дещо інше, так і тягнулися до них. Ось і для дівчат цих хай і не хитромудрим способом корисне поєднувалося з приємним. Або навпаки.

     Зрозуміло, про все і про всі ці звичаї, що панували навколо наших незабутніх вечорів відпочинку, ми отримали уявлення не одразу, а, як то кажуть, у процесі життя. Але декому перш довелося заплатити певну ціну.

    Ось із причин вищевикладеного, усю жіночу «гвардію» з їхніми різнобічними цілями та інтересами, яка щосуботи намагалася взяти в облогу наш перший навчальний корпус, а точніше, третій його поверх, об'єднувало одне-єдине й незмінне бажання - неодмінно «засвітитися» в нашому актовому залі.

       Так, танцювальні вечори в мореходці «централці» - це були не звичайні танці, а, натурально, вельми гучна, резонансна подія в культурному житті молоденьких дівчат нашого дівочого міста, з доброї волі пропустити яку, вони не мали права. І, звісно, тут, у цих славетних стінах, розпалювалися і кипіли неабиякі пристрасті.

                      Продовження в Главі 6.1. Частина 2……