Мореас Фрост
Т Р И Л О Г І Я «М О Р Е Х О Д К А»
Книга II. «ДІТИ ЛЕЙТЕНАНТА ШМІДТА»
«Карфаген має бути зруйнований!»
(Катон старший, сенатор Стародавнього Риму)
Розділ ІІ. ЛИХА БІДА!.. (початок)
Завжди приємно мати справу зі справжніми
професіоналами своєї справи. Ось завскладом
Жорж був якраз із таких. Екіпірування Герою
вдалося на славу!
Глава 2.3. ПЕРШЕ ВЕРЕСНЯ
Частина 2. Формений Обмін
... Змінившись із вахти і поспостерігавши збоку за всією цікавою процедурою ранкового «представлення», аж до початку руху своїх соратників до навчального корпусу, так би мовити, провівши зацікавленим поглядом, я нарешті роздобув спокійну нагоду зазирнути до клопіткого господарства Жори.
Той зосереджено займався перебиранням і перераховуванням якихось мильно-рильних справ. Побачивши мене, призупинившись, махнув мені рукою, закликаючи почекати. Я зручно примостився зверху на якийсь ящик, що стояв неподалік, з цікавістю спостерігаючи за його моторними, відточеними рухами справжнього факіра.
«Ось уже точно неперевершений професіонал у своїй справі! Я б так віртуозно, як він, нізащо б не зумів. Прямо артист, жонглер! Так, для цього потрібне багаторічне тренування. Адже ж так швидко рахує, ніби арифмометр», - дивувався я, із захопленням дивлячись, як предмети гігієни стопками буквально літають поміж його рук, миттєво піднімаючись із надр далеко не мілкої шухляди і знову опускаючись туди, як за командою, чітко укладаючись назад настільки ж стрункими рядами, як і лежали до цього.
Нарешті, він закінчив свою магічну діяльність на благо себе і, потискуючи руку, нагородив мене своєю увагою.
- Ну, здрастуй-здрастуй, гардемарине Славентію Батьковичу! Із чим завітав? - він жестом запросив мене у свій «кабінет» за шафами, кивнувши на стілець, закурюючи, плюхнувся у своє «директорське» крісло
- Привіт, Жорику! Радий зустрічі! Чесно. Думав, ти мене не впізнаєш, за мого нового іміджу... Значить, на жаль, не загрожує мені розбагатіти найближчим часом, - промовив я жартівливо і, сідаючи, машинально проїхав п'ятірнею по своїй порожньоволосій голові.
- Якщо ти про свою лису макітру, то, треба визнати, від відсутності волосся твій «чайник» навряд чи постраждав. Він у тебе, на моє пильне око, не хило «варить». Але якщо серйозно, то «пана видно по халяві»... Знаєш таку приказку? Гаразд, волосся - це не найголовніше в житті. Хоча імідж твій реально підгадили. Тобі, інтелігенту, явно не личить. Викладай, не просто ж так ти згадав про свого давнього друга Жорика? Хоча я цілком здогадуюся... Вам усім постійно щось потрібно від нього... А він, бідолаха, такий великодушний, безвідмовний, аж огидно!
- Жора, ну ти незрівнянний красунчик! З тобою завжди дуже приємно вести бесіди. Ти ж усе розумієш буквально без слів. А ось хотів запитати, свої дані обіцянки ти зазвичай виконуєш?
Жора не любив «каламутних», неконкретних запитань, про це я чудово знав.
- Це ти про що? - відразу якось недовірливо-стривожено стрипенувся той.
- Гаразд уже, не буду тебе мучити і ходити навколо. Але ось, було діло, хтось колись божився мені, що в разі, якщо щось обміняти, так завжди заходь… Розумієш, мене в роті просто безбожно «прокинули» з хебешною робою, і з розміром «міци» прикра нестиковка. Ось прийшов допомоги твоєї просити, так би мовити, пам'ятаючи, ну і, сподіваючись, за старою дружбою. Ти ж не кидаєш у біді своїх, а Жорик?
Однак він ні на мить не знітився. Навіть зробив спробу мене розжалобити, але акуратно.
- Може, і божився, не сперечаюся. Але, скажи мені, друже, хто ж приходить по допомогу до такого знатного і шанованого друга, як я, з порожніми руками? Ти б принаймні хоч заради пристойності завітав до Жорика з пляшкою лимонаду, бажано прохолоднішого... Не кажучи про пляшечку винця, хоча б сухенького. Я вже мовчу про фуфирьок горілки...
- Жорику, от не повіриш, так і хочеться зайвий раз зробити тобі респектний комплімент - на такому важкому терені, переконаний, у тебе феноменальна пам'ять. Я, зрозуміло, теж на неї поки що не скаржуся. І мені, як зараз пам'ятається, хтось під час нашого останнього розставання, напевно, я так розумію, не акуратно, але все ж таки обмовився такою фразою: «Студенте, вступиш, з мене - пляшка». Чи це мені ненароком навіялося, а Жор?
У цей момент на фізіономії Жорика позначилася ну така гостра відтінкова гама почуттів!.. Тут вбачалися одночасно і безсилля, і гіркота не відшкодованої втрати, і сумний відчай... Мені навіть якось вмить стало його шкода.
- Ну, гардемарине Славентію, притиснув ти мене до переборки (стіна по-морському), старого морського вовчару. Так, давненько, вже зовсім не пригадую, так уміло Жорика ще не розкочували... У мене ж звичайна такса - бульбашка біленької. З будь-яких питань. У комерції, друже, по-іншому не можна, не зрозуміють. Та й на голову одразу ж дертися почнуть, відчувши слабинку. Курсант нині пішов - мама не горюй, палець покажи - тут же руку відтяпають по самий лікоть. І без докорів сорому. Так і передай своїм мої побажання, між справою. Все одно будуть до мене прориватися...
Я ж казав, що ти головастий, і вже точно знав, що вступиш, але, мабуть, розжалобив ти мене тоді, розслабив до краю... Але ти, що ж, братику, вирішив, що Жорик доброти не пам'ятає?!... Ну гаразд, не бзди, я ж без жартів не вмію, ти знаєш... - він почухав потилицю і, мабуть, для надання більшої багатозначності своїм словам, великодушним тоном мецената видав. - Раз така справа... то ніхто нікому нічого не винен! Зате для тебе, друже - завжди все буде безоплатно. По-іншому називається, заходь - бери, що хочеш. У сенсі обміну. Проте врахуй, це - тільки між нами. Неси своє барахло, зроблю тобі грандіозний ченьч за повною програмою і без проблем. Ну, а ти - жорсткий, ой жорсткий... Але… якби я тебе не знав, Славентію...
- Та годі тобі, Жорику, - перервав я його емоційний виплеск, - який я жорсткий? Ти ж мене наскрізь бачиш, сам колись казав... Ну, може, злегка раціональний... Так у тебе ж і вчуся!.. Загалом, спасибі тобі, поважив. Якщо чесно, я вже спочатку почав втрачати надію, мало не розчарувався в тобі. Ти вже вибач, дорогий, ледь гріх на душу не взяв...
- Е-ех, Славетію, так-то ти... справжніх-то друзів... Гаразд, іди давай по манатки свої, що я тут пісні з тобою виспівую, часу нема, роботи в мене - вище даху. Готую барахло для народу до колгоспу, чи не знаєш?.. Від'їзд завтра у других курсів. Ти, ось що, гуму не затягуй, я ось-ось «чкурну» звідси надовго, у справах, до начальства кличуть. Навіть не в курсі, коли повернуся, і чи потраплю сюди взагалі до кінця робочого дня? Я так розумію, тебе терміни підтискають?.. - він, піднімаючись із крісла, загасив сигарету.
- Усе зрозумів, Жоро, одна нога - тут, інша - там, - я з радістю підскочив зі стільця, поспіхом прямуючи до дверей.
Уже за п'ять хвилин Жорик з вражаючим професійним мистецтвом одягнув мене, що називається, з голочки. Тут він - король, навіть із точністю до сантиметра передбачив, наскільки присяде роба після прання. І, між іншим, дав кілька слушних порад щодо самого процесу прання. Виявляється, якщо хочеш зберегти соковитість і стійкість фарб на «хебе», то його спочатку, поки ще нове, потрібно гарненько відмочити в простій воді, щоб фарба закріпилася, усталилася, потім, не віджимаючи, просушити, і тоді тільки надягати. Потім, коли забрудниться, то вже можна сміливо прати в порошку. А народ що робить? Одразу на радощах нап'ялюють усе на себе, після чого потім разом із брудом, що в'ївся, порошком знімається вся фарба з роби, та до того ж і нерівномірно, всілякими плямами або розвіддями позначається на першоджерельних виробах. Ось такі нюанси. Здавалося б, дрібниця - а приємно, або навпаки.
- А що, як у тебе справи з твоєю подружкою, з тією роз-красунею, з якою ти мені, нахаба, так зухвало й безцеремонно «зраджував» під час складання іспитів? - несподівано запитав Жора, уже супроводжуючи мене до дверей.
- Поки що начебто гріх скаржитися, все о-кей, ось тільки вчора розлучилися з нею, на жаль, на цілий місяць, якщо не більше. Цей чортів карантин!.. Нікуди ж не пускають... Справжній концтабір! Як би не загуляла подруга без мене...
- Так, це вони на раз можуть. Це їм нічого не коштує. Іноді й хлібом не годуй... А вже за такою, як твоя - око та око потрібне! Дивись, відітруть від тебе, поки ти тут, у «катівнях» своїх, прохолоджуєшся... - не забув куснути мене за живе майстер складських справ.
- Тьху ти, Жорику! От не сипав би ти мені так завзято сіль на рани, наврочиш ще!.. Але, якщо такому судиться трапитися, то воно, звісно, буде вкрай прикро!.. Аж надто приторно в нас усе закрутилося... Однак, як би там не було, я, Жора, не дуже-то й страждатиму з цього приводу. Якщо навіть і відіжмуть, відітруть, як ти кажеш, то й Бог із нею, куди тут подінешся, отже, так воно й треба, має бути. Тоді, як то кажуть, з очей геть, із серця геть! Нічого, іншу, не гіршу, відшукаємо... Хоча навіщо шукати? Вони на мене й так самі кидаються. І всі - лапуші, як на підбір, одна за іншу красивіша. Я, Жора, везучий на красунь. Мені не загрожує нудна і довга самотність. До того ж статева стриманість - не дуже-то мій стиль життя.
- Так-так, Славентію, що є, те є, везучий ти на красунь, факт очевидний! Тут із тобою ніяк не посперечаєшся. А діваха, зараза, ох, як гарна-а!.. По-доброму заздрю... Що казати, розлучатися з такою, реально, шкода.
- Я ж тобі давно казав, Жорику, щастить зухвалим і сміливим, а ще - винахідливим!
- Ну, і трепало ти конкретне, давай, «линяй» уже звідси! Так, сьогодні, якщо хочеш, підгрібай у гості, годині о восьмій. На кілька крапель. У мого молодшого сина день народження сьогодні. Якщо, звісно, не погребуєш моїм товариством. З тобою є інтерес про що потарахтіти...
- Від душі вітаю, Жорику! - віддав я належне стурбованому справами завскладом, потискаючи простягнуту ним руку і завершуючи нашу розмову. - Ось тільки щодо прийти, обіцяти ніяк не можу, у нас зараз безглуздий терор у роті. Тут ще й три наряди позачергово на рівному місці хапанув... Ситуація... хай їй грець!.. Якщо, звичайно, вийде, то - із задоволенням і неодмінно. Ну, бувай! І, звісно, величезне тобі душевне спасибі. Сподіваюся, до скорого...
Однак потрапити до Жоржа на сабантуй так і не вдалося. Відверто кажучи, не дуже-то й хотілося. Стільки всього навалилося в цей клопіткий вечір... Та й службу свою здав лише о пів на дев'яту. Довелося нам, служивим, поколупатися з «обробленим» гальюном. Ніяк не бажали спадкоємці, на чолі з примхливим черговим (їх призначали з числа «сильно грамотних армійців»), приймати у нас об'єкти. «Наковтався» парів підлючої кислоти до ступеня задухи. Ох, і пристойне ж лайно, треба зізнатися, кислота ця... А далі довелося маркувати своє нове обмундирування, використовуючи густий розчин хлорки й елементарний сірник. Швидка перевірка загрожувала під «відбій». Але й не шкодував про невдале рандеву з Жориком. Та й куди вже тут хмелями перевантажуватися, коли назавтра навчання накочує. У всеозброєнні треба бути зранку і зі світлою головою.
Як я потім з'ясував, перший навчальний день був здебільшого ознайомчий. Спочатку була невелика урочиста частина в першому навчальному корпусі, де нас, першорічників, вітало керівництво з різного роду напуттями. Потім для новачків пролунав символічний перший дзвінок. І всі розійшлися по своїх корпусах, своїх аудиторіях. Кожній групі представили групового навчального керівника-куратора. У нашій групі ним стала викладач англійської мови Стешенко Діна Михайлівна. Дамочка виявилася сувора. Позамежного бальзаківського віку, з рудим, фарбованим, імовірно, хною, величезною копицею волосся. Так, напевно, тяжко їй буде з такими дорослими і пихатими орлами, як ми. Адже це тобі не школа, та й ми - не «восьмикласники». Своя специфіка. Вона забрала собі цілком першу пару. Знайомилася зі своїм контингентом, тобто з нами. Ввела в курс нюансів щодо навчання. Донесла до нас розклад занять. Ознайомила з вимогами до свого предмета. А далі в легкому, невимушеному стилі прожурчали ще дві пари уроків. Поки що нічого особливо специфічного. Перший день - він і є перший. Хіба що довелося дещо «перекатати» з цієї пари предметів із конспектів хлопців.
На перший семестр окреслилися певні дисципліни, які належало освоювати. Наприклад, вища математика, теоретичні основи електротехніки, морська справа, англійська мова, з акцентом на специфіку майбутньої спеціалізації та ще ціла низка супутніх другорядних предметів, ну, і, звісно ж, судновий радіозв'язок, як одна з найважливіших основоположних наших майбутніх «хлібних» справ. До них же додавалися і військово-морські дисципліни училищного військово-морського циклу, який розташовувався в першому навчальному корпусі.
Коротше кажучи, стало зрозуміло, налаштовуватися на навчання треба серйозно і ґрунтовно. Інакше, навіщо я тут?!...
З усвідомленням цього я і заснув своїм першим повноцінним, але поки що тривожним курсантським сном.
Кінець Глави 2.
Продовження в Главі 3..........