Мореас Фрост
Т Р І Л О Г І Я «М О Р Е Х О Д К А»
Книга II. «ДІТИ ЛЕЙТЕНАНТА ШМІДТА»
«І вічний бій! Спокій нам тільки сниться!»
(А.Блок, «На полі Куликовому»)
Розділ ІІІ. КАРАНТИН (шалені перипетії дебюту)
Небезпечна пригода на водній станції
у відкритому басейні та спокуса інтимом
Головного Героя його дівчиною Нікою
Глава 3.3. ВОДНА СТАНЦІЯ
Частина 1. Пригода в Басейні
Несподівана пригода у відкритому басейні на
училищній водній станції, яка ледь не потягнула
на гучну надзвичайну подію
Як я і передчував напередодні, наступний день виявився для мене важким і чутливо довгим. Запізнілий відбій через відпрацювання мікронаряду (ох, і широка ж ти і нескінченно довга, нічна ротна палуба!) і потворно ранній підйом у похід на прибирання (хай йому грець!) нашої штатної ділянки навчального корпусу, яка розрослася до неосяжності через паралельну роту, що виїхала до радгоспу, серйозно підірвали мою боєготовність і працездатність. Весь день ходив як привид, включно із заняттями, мріючи лише про одне - якимось дивом здрімнути, хоч десь голову прихилити.
Дещо пригубила мою сонливість перша за розкладом навчальна «пара» - «фізо» (фізпідготовка), яка традиційно до найреальніших холодів відбувалася в нас на водній станції, куди нас вивозили на нашому училищному величезному моторному баркасі. Цей окремий департамент навчального закладу знаходився на протилежному березі Дніпра (точніше, це був острів), у досить солідному за масштабами мальовничому затоні (рукотворна бухта). Там тримали свої бази багато «шанованих контор» (наприклад, міліція, міськвиконком тощо) і різні спортивні товариства. Наш потужний і доволі швидкісний училищний баркас завжди чергував просто на Центральній набережній, навпроти спуску проспекту Ушакова, що практично поруч зі штатним причалом нашого барка «Товариш», легко і швидко доставляв нас на місце.
Сама станція являла собою досить великий доглянутий оазис берегової зони, з кількома майданчиками для різних ігрових видів спорту, а також була базою для розвитку в училищі веслувальних спортивних справ (від шлюпкових і вітрильних - до байдарок і каное). Адміністративна частина розташовувалася на досить солідного розміру дебаркадері (величезний плавучий будинок) на вічному якорі. До нього примикала з усіх боків обгороджена широкими дерев'яними підмостками 50-метрова за довжиною і метрів двадцять завширшки ділянка води - імпровізований відкритий басейн.
У принципі, загалом двадцяти хвилин нам вистачало, щоб дістатися туди від навчального корпусу, навіть посеред занять. Усе відбувалося без відчутних затримок. Тому чиста за часом академічна година перебування на свіжому повітрі вельми заохочувалася нами, була завжди доречною. Ми любили ці заняття. Щоправда, розклад нас не балував - уроки «фізо» були, на жаль, лише один раз на тиждень.
Ось сьогодні ми і познайомилися впритул, як годиться, з водною інфраструктурою. І, що називається, повною мірою і в буквальному сенсі, а дехто, забігаючи наперед, сьорбнувши в самому прямому сенсі цієї самої водиці.
Вересень у наших краях узагалі традиційно радував теплом. А оскільки дні стояли навіть надмірно спекотні, наші викладачі «фізо» залюбки використовували урочний час для занять на воді. Особливо з новобранцями - як правило, на перших знаняттях, доки погода балувала, робили наголос на пошук і добір талановитих плавців - найбільш здібних кандидатів із плавання для відстоювання надалі честі училища на різноманітних прийдешніх змаганнях. Верховодили нами двійка беззмінних корифеїв-викладачів водних справ училища. Один з них Чернявський - дуже відповідно своєму прізвищу чорнявий, кучерявий, з міцно розвиненою м'язистою статурою чоловік з явно вираженими семітськими рисами обличчя; був жорстким, вимогливим, але не жорстоким. Другий - під стать колезі, але зовнішньо більше схожий на гріка чи болгарина - Джиоєв - теж чорнявий, хоч невеликого зросту, але міцний, коренастий, мабуть, колишній атлет-важковик. Після обов'язкової програми запливів для зняття нормативів на кілька десятків хвилин, що залишалися, видавали нам м'ячі, і ми основною оравою ганяли у футбол, а решта грали у волейбол.
Ось на пам'ятному нам першому занятті, це, я так вважаю, в історії училища було не тільки єдиним нашим винятком, трапився у нас зовсім не смішний випадок.
Дебаркадер притискався впритул до берега не всією своєю довжиною, а з частиною корпусу і вигином берегової лінії утворював невелике озерце. Зрозуміло, глибина біля берега була невелика і наростала поступово. Туди заздалегідь роздягнену до трусів (плавки, зрозуміло, недозволена і нікчемна розкіш для курсанта, були в одиниць із нас) нашу братію і заштовхав Чернявський, щоб ми освоїлися, звикли до водички. Поки все відбувалося цілком природно і благополучно. Кожен вибирав для себе свою глибину. Побарахталися трішки, подуріли. У принципі, вода була тепла, та й сам день видався на славу, ніби як спокійний, хоч ще й був ранній свіжий ранок.
Потім нас вишикували на помості вже біля самого басейну. Стояли, обдувані легким, але досить бадьорим вересневим вітерцем, рясно вкриваючись гусячою шкірою, в очікуванні подальших ЦУ викладача.
- Хто не вміє плавати, вийти зі строю! - відразу проголосив турботливий фізрук.
Зі строю нерішуче, але все ж обережно і з оглядкою, ніби соромлячись, вийшло кілька людей.
- Повторюю ще раз, для особливо сором'язливих: хто не в змозі тримати своє тіло на воді, вийти зі строю! Запитую не з пустої цікавості. Глибина під нами - чотири метри. Підкреслюю, чотири повноцінних метри! - ще вимогливіше і наполегливіше пробасив Чернявський, оглядаючи стрій.
Група неплавців збільшилася ще на одну персону. Решта непорушно стояли, тьохнувшись, чекаючи подальшого розвитку подій.
- Неводоплавці - до дебаркадера, у ставок, кроком марш! Решті, водоплавним, оголошую завдання. Сьогодні, просто зараз - здача нормативів із плавання на дистанцію 100 метрів вільним стилем. У принципі, будь-яким вільним стилем. Ще зрозуміліше, будь-яким улюбленим стилем. Перша п'ятірка... - до тумбочок марш!
Пролунав свисток, клацнув секундомір, і перші «ластівки» плюхнулися у воду.
Чесно кажучи, такого строкатого різноманіття «стилів» і способів плавання мені давненько не доводилося спостерігати за своє нехай ще недовге життя. А таких захмарних «супер швидкостей»... - ну, просто таки стельово космічно позамежних - і поготів. Зовсім не думав, що можна настільки люто і несамовито гребти, буквально озвіріло молотити руками по воді, але фактично тупо стояти на місці, ну, майже на місці... Але, виявляється, і таке можливо. Комедія, та й годі! Просто так і хотілося зістрибнути слідом за ними у воду і підсобити їм, підпихнути трішечки або взяти на буксир. А дехто вже і з сил вибиватися почав, рухи стали дещо мляві, загальмовані, але ж так гребли несамовито спочатку... А попереду - ще дві третіх дистанції тільки першої 50-тиметрівки. Одним словом, не здача нормативів, а прикол суцільний. Мені, звісно, було дикувато дивитися на своїх настільки безпорадних у воді товаришів. Але це, звісно, залежно від того, з якого боку дивитися... Для багатьох, можна було сміливо стверджувати, навіть таке плавання - незмірно вселенський успіх, якщо враховувати, з якої місцевості приїхали доторкнутися до дніпровської води ці «умільці».
Ось із другою п'ятіркою якраз і стався конфузик, якщо його можна так назвати!
У воду з тумбочок сквозонуло п'ять осіб, а на поверхні після нашого нескладного підрахунку їх виявилося лише четверо. П'ятий - а це був Скулін Володька - так і не зумів вигребти наверх. І даремно, як виявилося, ми деякий час чекали цього самого моменту його появи на поверхні ...
*Скулін Володимир (кличка «Скула») - забрався до нас із невеликого містечка Нижньоудинськ Іркутської області. Середнього зросту, збитенької комплекції, з вилицюватим обличчям (яке явно личить його прізвищу), русуватий, з оригінальними вусиками «а ля фюрер», тобто Гітлер. Власне, вкрай схожий на нього, як обличчям (плюс усе ті ж вуса - коротенькою щіточкою під носом), так і, зокрема, зачіскою і постаттю. Я би навіть казав, йому якраз пряма дорога на зйомочний майданчик - саме Гітлера в кіно грати! Один до одного - схожість потрясаюча! Буквально двійник! З такою зовнішністю і гримуватися потреби не було б! Характер досить прямолінійний, нахрапистий, злегка наїзного плану хлопець (якщо, звісно, його «розпалити»), дещо потайки провокаційного складу. У школі займався в секції боксу, в середній ваговій категорії. Щоправда, так і не знайшов застосування своїм здібностям у нашому миролюбному колективі. Справедливості заради, треба сказати, не дуже-то і прагнув. У принципі, у спілкуванні з нами намагався проявляти спокій і врівноваженість, сам ні на кого не «стрибав», але й свого не поступався. Зате кедрові горіхи, які він хронічно отримував у посилках із батьківщини, всі ми добре запам'ятали. Не під подушкою на самоті їх «хрумкав». Був якраз одним із тих, кому, ну, хоч ріж його, не йшла на розум «морзянка». Може, щось відбив собі за часів своїх занять боксом?.. Отримав призначення в Далекосхідне морське пароплавство. Всю свою кар’єру на морфлоті пропрацював на посаді радіотехніка.*
... - Усі, хто в змозі пірнати, під воду марш! - прогорлав наш викладач, вчасно «втомлений» від очікування і збентежений подібним розвитком сценарію, першим кинувшись у безодню басейну.
Я і ще кілька хлопців кинулися слідом за ним на підмогу. Спільними зусиллями горе-плавця з-під товщі води витягли і професійними діями самого Чернявського, слава Богу, доволі скоро «відкачавши», привели до належної тями.
На цілком природне запитання, чому він не наслідував прикладу інших «відмовників», ґрунтовно прокашлявшись, Скула по-дитячому наївно відреагував.
- Якось соромно... стало за себе... - Вирішив долю випробувати... Подумав, а раптом... вийде, і тоді попливу... як усі?..
- Ось саме! Долю він випробовує!.. Герой, мати твою!.. От хоч убій мене, ніколи не зможу зрозуміти таку дурну логіку! І звідки тільки таких баранів до нас у заклад «прибиває»?!.... Дурень, ти ж міг за здорово живеш із життям попрощатися!... Ну, а про себе я вже промовчу. Мені ж ще до пенсії сурмити і сурмити!.. Через таких кретинів, як ти, свою сім'ю без годувальника залишати накажеш?!... Ти б краще в чомусь іншому свій героїзм показував!.. Та хіба ж з «відкритою» водою жартують?!...
Після цього прецеденту Скула далі «жабника», що перед дебаркадером, не допускався. Але все ж незабаром триматися на плаву він таки навчився.
... Мені довелося робити заплив у третій п'ятірці. Разом зі мною вийшов на дистанцію і Вариша. Він теж непогано плавав. Зрозуміло, його захоплення веслувальним спортом зобов'язувало. Як же ж там можна на тій бадарці чи каное пливти зі страхом до води і без плавальницьких навичок обходитися?!... Але він не був для мене сильним конкурентом. Усе ж моя безперервна багаторічна морська плавпрактика давалася взнаки. Показавши дуже непоганий час, проте повністю знесилівши, з незвички «веслуючи» в прісній воді (а це, виявляється, не те саме, що в морі «веслувати» - солона вода сама тебе на поверхні підтримує - пливти значно легше), потрапив під жирну «галочку» до «фізрука». Однак надалі від «відбору» на загальноротних контрольних запливах я відмовився, щоб настільки завзято не пере-напружуватися, бо не дуже приваблювали мене ці змагальні мотиви. Та й не почитав я особливо водні види спорту, не «запалювали» вони мене ніколи. А ще дуже швидко виснажуюся, немає витривалості . Та й плавав я завжди не по теорії, а по-своєму і для себе, у своє задоволення, і коли мені цього хотілося. До того ж «мерзляк» я першостатейний. А загальноротний норматив довелося здавати в доволі вітряний і досить прохолодний день. Вода була далеко не кімнатної температури. Приємного було вкрай мало. Так до чого ж себе мучити, та й людей, які в мене повірять, підводити? Нехай плавають любителі цих справ, більш гідні й честолюбні... Навіть серйозні певні поблажки, що обіцяли всім спортсменам в училищі, не зуміли мене надихнути на спортивні подвиги жодним чином.
Наші заняття з «фізо» на водній станції тривали до самої глибокої осені, майже до кінця жовтня. У воду, природно, нас уже не заганяли. Зате несамовито освоювали гребні варіації на ялах. Далі, коли настали холоди, ми ще, мабуть, з місяць займалися атлетичними справами на ближньому до нас невеличкому затишному стадіончику «Спартак», що знаходився поруч із кінотеатром «Ювілейний». З настанням суворих холодів фізкультурний рух із розкладу вилучався до початку теплих весняних днів. Як не дивно, в училищі не було свого спортзалу. Тому ми запасалися «зимовим жирком». Однак серйозно сумувати з цього приводу не доводилося. У цю пору року нас водили в стрілецький тир, що розташовувався в підземному приміщенні на тому ж стадіоні, що теж було по-своєму цікаво.
Продовження в Главі 3.3. Частина 2……….