Мореас Фрост

                                   Т Р И Л О Г І Я  «М О Р Е Х О Д К А»

                           Книга II. «ДІТИ ЛЕЙТЕНАНТА ШМІДТА»

                                                                                              «Горе переможеним»

                    (Бренн, галльський вождь, підкорювач Стародавнього Риму) 

              Розділ V. НІКА (трагедія, зліт і безславний захід «Перемоги»)

    Головному Герою навіть у найстрашнішому сні навряд чи

могло наснитися те, що довелося йому побачити та почути

про Ніку на цьому «милому» дні народження її подруги. Це

обернулося для нього буквально розривом «бомби! Ну, а

злим глашатаєм брудного компромату виявився її надмірно

нахабний однокурсник Денис. Проте будь-яке зло повинне

бути покараним!

                     Глава 5.5. ФАТАЛЬНИЙ ДЕНЬ НАРОДЖЕННЯ

                              Частина 1. Розвінчання «Образу»

       До кінця другого навчального тижня після мого візиту додому Ніка таки «знайшлася». Вона з'явилася у Другому навчальному корпусі. Звісно, причина її зникнення, як завжди, тривіальна і поважна - раптова сімейна поїздка до родичів. Але хіба перевіриш правдивість її «відмазки»? Ну і, звичайно, до лікарів вона якось не дуже поспішала, відтягуючи свою обіцянку, прикриваючись важливими справами. Загалом, настійно напрошувалися певні оргвисновки з приводу Ніки. І розв'язувати питання щодо її лікування потрібно кардинально і невідкладно.

       Останнім часом щодо Ніки, я це почав наполегливо помічати, у мені все більше були присутні думки лише з відтінком смутку. Ось і сьогодні після мого попереднього дзвінка, слідуючи до тонкощів знайомим маршрутом до її будинку, я з не меншим душевним надривом обтяжувався далеко не райдужними думками про свою підопічну. Але аж ніяк не припускав, що саме ця, сьогоднішня моя зустріч із нею, на жаль, виявиться останньою.

        Це було п'ятничне вечірнє звільнення.

       О пів на восьму біля порога Драмтеатру я вже чмокнув червоний «бантик» задоволених губок Ніки, і ми жваво рушили в бік проспекту Ушакова. Вирішили пройтися пішки, хоч це було за кілька тролейбусних зупинок. Погода цьому лише сприяла. Хоч і було сиро, але грав теплий південний вітерець. Її ще шкільна, а тепер і інститутська подруга Настя (ми якось, ще в серпні, пам'ятається, мимохіть бачилися з нею) мешкала не так далеко, в одному з внутрішніх дворів, утворених п'ятиповерхівками, поблизу перетину проспекту Ушакова з вулицею Іллі Кулика з лівого боку.

        - Ніко, якось незручно виходить... Ми що, виходить, з порожніми руками заявимося? - помітивши в неї на плечі лише невеличку дамську сумочку, запитав я, хоча з мене, як із безплатного додатка, узяти було все одно нічого - на мої копійки складно купити щось пристойне.

      - Не варто хвилюватися, Славчику, я вже привітала її ще вдень і подарунок вручила - симпатичну кришталеву вазу для квітів, - Ніка легко та безтурботно, утім, як і завжди в подібних випадках, коли справа «тхнула» будь-якими витратами, з успіхом вирішила мої «докори сумління».

       - Нік, а багато там очікується народу? - обережно «закинув» я.

     - Ні, дуже вузьке коло, крім нас - Настин хлопець і ще одна пара, наша спільна подруга зі своїм кавалером. До речі, всі дівчатка і хлопці в тому числі з моєї групи.

        Це мене злегка заспокоїло.

       «Ну, що ж, доведеться познайомитися з ближнім колом спілкування моєї подружки», - подумав я, потихеньку налаштовуючи себе на спокійний ліричний лад.

       Зустріли нас цілком дружньо і привітно. Там уже повним ходом тривало «миле» засідання за столом. Ми приєдналися до вже «веселого» квартету. Я познайомився з усіма. Це були: Олександр - високий стрункий хлопець, на пів голови вищий за мене, зі світлим довгим волоссям, друг Насті - господині урочистості, та Олексій - мого зросту, темноволосий, із зачіскою під «бітлів», який прийшов зі своєю дівчиною Аллою. Звичайні, на перший погляд, непогані хлопці, нічим не позначили в мені якоїсь напруженості. Усі поводилися хоч і невимушено, але пристойно і до певної міри церемонно. У процесі нашого «тісного» спілкування однокурсники Нікі нічим особливим мене не вразили, але і якогось відторгнення, виправдовуючи мої перші враження про них, не викликали. У принципі, адекватні, як мені здалося, хлопці, без особливого апломбу і невиразних «закидонів».

       І все начебто відбувалося чинно і благородно. Так, хлопці безцеремонно налягали на горілочку, були вже досить напідпитку. Їхні дівчата потягували під відповідний настрій винце з келихів. Я, не бажаючи спокушати Ніку, теж зовсім не «гарячкував» щодо випивки, скромно віддавши перевагу малоградусному напою - шампанському. І то лише пригублював потроху. З іншого боку, не відчував відповідного куражу, настрою не було. Зовсім не та це була для мене компанія. Чужа. І не сказати, що під час святкування я відчував скутість. Але й ейфорії від усього, що відбувалося навколо столу і за його межами, не відчував. Адже що по мінімуму для компанійського застілля необхідно? Дружня, сприятлива територія і згуртований колектив однодумців. У моєму випадку ні того, ні іншого не було. Дія розгорталася в незнайомих мені, хоч і упорядкованих трикімнатних апартаментах, і в абсолютно чужій, далекій від моїх інтересів компанії. Я від душі присідав на святкові домашні смаколики, ну, а в перервах між поглинанням їжі пританцьовував під магнітофон то в загальному колі у «швидких» танцях, то «зливався» з Нікою в повільних.

      Так би воно все незабаром і підійшло б у тому ж спокійному річищі до свого логічного фіналу... Але... у самий розпал вечора пролунав дзвінок у двері. А потім після нетривалої паузи перед нами постав і сам «винуватець» раптово перерваних веселощів. Ним виявився хлопець з їхньої ж групи, який прийшов у гордій самоті й, до речі, без запрошення. Це був вищий за середній зріст блондин, з дуже коротко стриженою, під «бобрик», зачіскою, доволі міцної, атлетичної статури - цілком імовірно, чинний спортсмен. Він був приблизно на пару-трійку років старший за нас, мабуть, після армійського віку. Звали його Денис.

       Він мені відразу й однозначно не сподобався. Якось недозволенно удавано і нахабно наїздне він поводився, постійно намагаючись привернути до себе загальну увагу, опинитися в її епіцентрі. Тим більше на мій практично тверезий погляд, він заявився під пристойною «мухою». Загалом, повністю порушив, здавалося б, чинну і благородну течію нашого застілля. Відразу видершись за стіл, він, перекрикуючи всіх, «сипав» безглуздими жартами та ідіотськими, недоречними, сальними анекдотами, сам же над ними голосно регочучи. Коротше, поводився розв'язно, якщо не сказати розгнуздано.

      Цей «важливий перець» Денис сів якраз навпроти Ніки. Я спочатку намагався не сильно акцентуватися на цьому нахабі. Але незабаром помітив, що вже дуже якось неадекватно він дивиться на мою подружку. А, поглядаючи на Ніку, я вловив, що і їй не зовсім до вподоби припав візит цього «упиря». Аж надто пильно він часом свердлив її своїм мутним, хижим поглядом. І, чесно кажучи, нічого хорошого в цьому його погляді я не вловлював. Та й сама Ніка, наскільки мені бачилося, сиділа дещо знервовано і в пригніченому настрої.

       У міру перебігу вечора цей гуляка почав мене дедалі більше і відвертіше напружувати своїми дебільними манерами, точніше, повною відсутністю таких. Тим паче що його стали відвідувати нав'язливі бажання потанцювати з Нікою. Однак вона його запрошенням відверто опиралася. Було помітно, що його присутність поруч чимало її дратує. Мені навіть довелося при всіх за столом попросити його зменшити свій запал і не «напирати» так нахабно. На що він невизначено хмикнув, мовляв, ще подивимося... Що він мав на увазі, мені поки що було незрозуміло, але бажання скоріше залишити цей банкет, що становився не зовсім приємним, і цю хмільну братію, виразно в мені прорізалося.

      - Ніко, може, «здригнемо» звідси? Досить, напевно, на сьогодні веселощів? Тим паче що й час до десятої години котить. Та й сумно мені тут стає. А ще, звідки він взявся, цей нахаба Денис мозок пудрить... - запропонував я.

        Мене не здивувало, що Ніка зі мною дуже швидко погодилася.

       - Так, мабуть, варто нам закруглятися тут. Я - тільки «за». Лише в туалет загляну - і підемо...

        І вона вийшла з-за столу.

       Я, зручно розвалившись у кріслі, в очікуванні Ніки потягував сік із келиха, абстрактно, на пів ока спостерігаючи за обома парами, які топталися у повільному танці, замислився про своє. Але ось уже й другий танець фінішував, а Ніки все не було.

       «Цікаво, і що так довго можна робити в туалеті?!» - уже з нетерплячим роздратуванням подумалося мені.

       І тут мене як отінило! Адже цього «козачка» теж немає в кімнаті. А я-то спочатку і не надав значення цьому факту. Поспішивши з-за столу через коридор у бік кухні, поруч із якою і знаходився туалет, ще на підході помітив, що двері його злегка прочинені, а світло не горить. Значить, там уже нікого немає, зробив я «відкриття» для себе. Зробивши ще кілька кроків до повороту на кухню, різко зупинився, тому що в цей момент, попри музику, яка лунала з кімнати, вловив вельми цікаву розмову, точніше, її продовження. Говорив, і досить у різких тонах, якраз Денис. Я вчасно зупинився, ще не встигнувши позначитися в проході на кухню, завмер на місці, прислухаючись.

        - ... Вєрко, тоді що ж ти «ламаєшся», як цілка малолітня? Я за тобою вже цілий місяць «топчуся», «клини підбиваю», а ти все бігаєш від мене! Довго ще будеш комизитися?..

      Слідом до моїх вух донеслися звуки якоїсь метушні та приглушене шипіння Ніки, на кшталт «заткни пельку!» і «пішов геть!», і далі знову елементи боротьби.

       «Ого! Ось це вже, мені здається, конкретний перебір, з твого боку, «друже» Денисе! Нічого собі манери! Це, мабуть, уже потребує термінового втручання. Треба це однаково припинити! Що за справи?!... Не фіга собі!» - буквально вломилися мені в голову найперші гнівні думки.

     Тут почувся голос Ніки. Вона намагалася говорити ледве чутно, напівголосно, і на тлі музики я насилу вловлював її мову.

       - Денисе, я вже втомилася тобі повторювати, що не хочу мати з тобою нічого спільного, і зовсім не маю бажання ні про що розмовляти! Взагалі дай мені спокій, чуєш?! Випусти зараз же! І прибери свої погані руки від мене, свиня!

       Відчуваючи неабияке загострення пристрастей, я було вже наважився вийти з-поміж укриття і втрутитися в перебіг того, що відбувається, але моя цікавість, яка розгорілася, продиктувала мені почекати з цим рішенням. До мене знову долинув голос ґвалтівника. Він говорив досить голосно, не особливо переймаючись тим, що його може хто-небудь почути. Я так зрозумів, на це йому, неабияк піддатому, було наплювати.

       - Вє-єрка, ти ж мене знаєш, я завжди добиваюся свого. І я не дам тобі спокою і буду переслідувати доти, доки ти не даси мені!..

       І знову почулася метушня з елементами єдиноборства. Мабуть, Денис насильно доривався до «облапування» Ніки.

       - Скотина, відпусти мене! І перестань мене лапати! Ким ти себе уявив, Робін Гуд засраний?! І закрий свою брудну пащу! З неї смердить!..

        Я так і продовжував стояти за кутом проходу, що відокремлював мене від прямої видимості кухні, там, де й зупинився спочатку, і поки що лише напружено слухав їхню перепалку. За першими «слідами» інциденту, що розгортався, я, як то кажуть, був усередині себе ні живий ні мертвий. Але коли події почали лавиноподібно обростати пікантними подробицями, нарешті, «спіймавши ґрунт» під ногами, прийшовши до тями, вирішив злегка висунутися, щоб розгледіти, що ж відбувається на плацдармі кухні.

       Ніка стояла поруч із прорізом відчинених кухонних дверей, затиснута в природній ніші, утвореній глибоким перестінком і високим холодильником, я навіть не міг її звідти бачити повністю, а Денис нависав над нею своєю могутньою й грізною постаттю, загороджуючи її та утримуючи там, наче птаха в клітці, виставленими впритул до стіни руками так, що їй ніяк не можна було вирватися з-під його тісної опіки.

        У цей момент ґвалтівник, мабуть, почав входити в конкретний раж, і був дещо розлючений. Бо гучність його голосу посилилася ще на один тон. Якщо спочатку я через музику, що лунала із залу, змушений був прислухатися до розмови, що велася, то тепер усі промови з кухні доходили до моїх вух без особливого напруження. Уся та гидота, що немилосердним потоком падала на мене.

      - Це в мене-то паща брудна?!... Вєрко, стерво, а ти бува нічого не плутаєш?!... Адже вже всьому інституту відомо, що ти - натуральна соска хрінова! Тебе тільки половина нашого потоку «від'ярили»! Чи це лише мої буйні фантазії?! Ти ж у половини нашої групи вже встигла пересмоктати!.. І все ще намагаєшся із себе благородну вівцю корчити?!... А я, значить, для тебе пикою не вийшов?! Сучка ти не додовбана! Та мені легше перерахувати під кого ти ще не встигла ж*опу свою підставити й кого за х*уй не тримала!..

       У мене і без того досить збентеженого від чергового масиву докладних чумних деталей з ближньої біографії моєї ненаглядної округлилися очі, а самого кинуло в дикий жар, навіть піт на спині проступив. Таке неприкрите одкровення, почуте з вуст цього закінченого дебіла Дениса, мене просто «прибило» на місці й цілком обеззброїло. У моторошному хвилюванні, що охопило мене, я привалився спиною до стінки, гасячи в собі емоції та стиснувши до болю кулаки. Найцікавіше, що Ніка абсолютно не намагалася, хоча б елементарно захищаючись, що-небудь спростовувати зі слів, які прозвучали на її адресу.

       «Бог ти мій! Ніка! Яка, виявляється, невимірна глибина твого падіння! Хто б міг подумати?!... І це всього лише за якихось кілька місяців!.. Який же я був наївний сліпець! Цілком довіряв тобі, твоїм брехливим словам і відмовкам! Який неймовірний кошмарище!..».

        Мені стало зовсім недобре від думки, в який мерзенний і багнистий бруд я вдерся... Усередині моментально зародилося стійке відчуття, ніби мене кинули в смердючу гнійну яму, і я з головою потопаю в ній. І тут уже зовсім не до жартів...

       Проте перший шок у мене минув доволі швидко, так само швидко, як і розвивалися подальші події, в яких мені була уготована не остання роль. Уже більш спокійно вкладений хід думок повернув мене до суворої невідворотної дійсності.

       «Нічого собі інформація! Ось, значить, воно як!... От так одкровення! Вдало і на потрібний «вогник» приплив я сьогодні! Ось він - кінець тієї мотузочки, яка так довго вилася в моїх руках!... І, нарешті, вся вийшла! Ось що значить, опинитися в цілковитій ізоляції від зовнішнього світу, з обойми випасти... Виявляється, стільки сталося жалісливих подій із моєю «скромною» красунею, і так несподівано все розкрилося!.. Зате я, бовдур - ні сном ні духом! Сліпий як кріт! Нічого собі не підозрюю!... Ну, Ніка, а ти ж, справді, стерва і є! Тут уже я солідарний із цим ублюдочним Денисом. Так-так, а я все ліберальничав із тобою, все намагався врятувати тебе... Але як, як я міг навіть подумати, що ти можеш настільки низько впасти?!... Воістину немає нічого більш закономірного, ніж доконане випадкове…».

        Мої думки проносилися в мені зі швидкістю реактивного винищувача і були настільки ж загрозливі й безжальні.

       Праведний гнів застилав мені очі, а та правда життя, що раптово і в такому солідному обсязі звалилася на мене, настійно волала до справедливої відплати. Але гнів - завжди й в усі часи - поганий попутник. Я це прекрасно усвідомлював, навіть у цей нелегкий для мене момент. А тому вичікував, що ж буде далі, а заразом намагався вгамувати в собі хвилю праведного обурення, що сумбурно піднялася в мені. Передчуття, що так просто і спокійно цей вечір для мене не закінчиться, почало спочатку приховано, а потім дедалі виразніше і конкретніше в мені формуватися.

        Але шоу в кухні вперто тривало...

       - Якого ти кричиш?!... - прошипіла Ніка, мабуть, намагаючись усе ж таки вгамувати пиху свого опонента, який не на жарт «розігрівся». - Ти остання сволота, Денисе! Відвали по-хорошому, чуєш, паскудник! Все одно нічого від мене не доб'єшся! Тому що ти - натуральний баран і кретин! Ти мені огидний!

      - Що, коза, бздиш, що твій морячок хренів може мене почути?!... Так нехай із радістю і задоволенням послухає та очі свої, засцяні тобою, нарешті, «відкриє», дізнається, яка ти - насправді - безвідмовна кінчена давалка!.. А хочеш, я йому сам усе про тебе озвучу, мальовничо розпишу про твої разючі подвиги?!... Ще й при свідках, а хлопці підтвердять! Так що вже краще не пручайся, поки не пізно...

       - Ти, Денисе, я ніколи не сумнівалася - ще та мерзенна мразота! Пішов геть, кажу! Припини лапати мене, тварюко! Покидьок, випусти мене, кажу, звідси!

       «Це та-ак, мабуть, дуже сильно Ніка на цього козла ображена, якщо так немилосердно «криє» його. Стало бути, давно з неї кров п'є, «пресує» на повну, життя не дає...» - напрошувався резонний висновок.

       - А то, що? Залицяльника свого на допомогу покличеш? Ну так давай!.. Я цього твого нікчему в момент однією лівою тут скручу!.. Своїм ходом точно звідси не піде!

       Тут уже й мені прикро до глибини душі стало від його паскудних слів. Зачепив і без того хвору, поранену душу.

       «От же мурло смердюче! Думає, якщо настільки потужно горилистий і прудкий від природи, то йому все дозволено і все по плечу?! А ось хрін тобі на комір! Ми ще подивимося, «ху із ху»!..».

       - Зуби свої обламаєш об нього, поганець! Випусти мене зараз же, виродку! «Дістав» уже!

       - Ой, не сміши, Вєрко, сама-то в це віриш?!... І, попереджаю, краще не зли мене остаточно! - загрозливо наприкінці прозвучало від лиходія.

        І знову боротьба і ляпаси, мабуть, по щоці або по руках Дениса.

       Проковтнувши таку міцну дозу негативних емоцій і тільки зараз вклавши їх у себе та остаточно прозрівши щодо моїх майбутніх стосунків із Нікою, точніше, повною їхньою відсутністю надалі, я, нарешті, злегка звикнувши до похмурих думок, відпустивши їх від себе, знайшов таку потрібну мені зараз ясність розуму і тверезість мислення.

       Але всередині мене все перевернулося. У мені вже не залишалося ні колишніх ніжних почуттів до Ніки, ні крапельки поваги до неї як до особистості. Вони за якусь початкову хвилину підслуханого моторошного діалогу випурхнули з мене цілком і безповоротно. Ніка для мене за великим рахунком перестала існувати. У цей момент я навіть міг би, не кажучи їй ні слова, спокійно зібратися і піти в Екіпаж. Мені вже було байдуже, що може трапитися з нею і яким чином вона вийде з цієї делікатної й скрутної для неї ситуації, що склалася, з цим відвертим нав'язливим хамлюгою Денисом. Мені після всього, що сталося, було її абсолютно не шкода. Я взагалі втратив до неї повний інтерес...

        Здавалося б, мені варто було дякувати цьому самовпевненому Денису, що все дозволяє собі і який допоміг мені остаточно розплющити очі на брехливу й цинічну натуру Ніки, і справді без жодного жалю покинути цю злощасну квартиру. І без того все між мною і Нікою розклалося гранично чітко і ясно. Але в мені відчайдушно заграли мої ображені почуття. Гранично сконцентрувалася критична кількість «пари», яка настійно вимагала свого якнайшвидшого виплеску. Зрештою все це втілилося в дії проти цього «гемора» Дениса.

       Про можливі наслідки в разі мого невдалого ходу я зараз абсолютно не бажав думати. Мені відчайдушно хотілося лише одного - покарати цього вискочку-виродка, який безпардонно зазнався і зарвався, зокрема і за його принизливі висловлювання на мою адресу. Та я тепер просто не міг дозволити собі піти так запросто. А зло, вважав, тим паче таке нахабне, неодмінно має бути покаране.

       Наскільки міг, реально зважив і оцінив свої шанси. Вони здалися мені досить чутливими. По-перше, я був практично тверезий, мій супротивник - неабияк напідпитку. Уже сильний козир. Тоді, яким би спритним спортсменом він не був, реакції його будуть зовсім не ті. Друге, дистанція? Довжина коридорного прольоту - метра три - оптимальна, ідеально забійна. Отже, мій успіх - у швидкості й точності завданого удару. Саме так, головне - не промахнутися! Єдине, шкода, що я не у взутті. Тоді було б набагато чутливіше, ефективніше. Але не було ні часу, ні можливості потайки взутися.

     «Тим паче він нічого не підозрює, плюс повністю, гад, захоплений «вмовлянням» Ніки. Ну, тим гірше для нього. Тут головне - не промахнутися. Інакше він «зімне» мене, не відпустить, не залишить мені жодного шансу на безнапасний відхід», - з усе ще чималим роздратуванням подумав я про ще один позитивний для себе момент і остаточно утвердився у своїх намірах.

        Усе, що відбувалося далі, для мене відбувалося як у сповільненому кіно...

                  Продовження в Главі 5.5. Частина 2……….