Розділ II. ЛИХА БЕДА!.. (початок)

Швидкий від'їзд Героя до Херсона на возз'єднання з

Нікою, яка очікує на його повернення, був визначений

після телефонної розмови з нею. «Солодка казка» для

обох коханців отримала своє логічне продовження

                                  Глава 2.1. УСВІДОМЛЕННЯ ІСТИНИ

                                         Частина 2. Знову Поруч

       ... Надвечір із домашнього телефону я замовив переговори з Нікою. Нас з'єднали дуже швидко.

       - Здрастуй, бажана моя Нікусю! Як зволиш поживати?

      - Здрастуй, Славчику, мій миленький! Як я рада чути тебе! Ти так довго мовчав... Я страшенно вся скучила тут на самоті... Уся схвилювалася... Уже почала втрачати надію на твій дзвінок. Але сама зателефонувати не наважувалася. А ти як, любий?

       - Ніка, вибач, заради Бога, що я так довго випробовував твоє терпіння. Ти ж у курсі моїх колишніх сердечних справ... Так уже в мене вийшло... Зате тепер я вільний, якщо, звісно, тобі це цікаво й актуально.

      - Боже мій, Славчику, ну про що ти говориш?!... Це ж як чудово, така важлива новина для мене! Ой, вибач, любий, що це я мелю своїм язиком?!... Зовсім голову втратила від щастя. Зовсім про тебе не подумала, про твій теперішній душевний стан. Живу своїми емоціями... Але ти не уявляєш, як я тут божеволію без тебе, любий! Чого мені коштували всі ці дні, мій милий... Я так скучила за твоїми ласками. Коли ж, нарешті, ми зможемо побачитися знову? А ти вже отримав «виклик» з училища?

     - Ніко, я теж думав про тебе, люба... «Виклик» прийшов сьогодні. Запрошують з'явитися 31 серпня. І я поки що не знаю, як мені бути? Я б міг, звичайно, приїхати раніше... Але, ти ж знаєш, мені ніде жити в Херсоні. Знову сподіватися на «Екіпаж» - проблематично... Ніби як рано ще туди підкочувати.

      - Славчику, рідний, їдь скоріше до мене! «Мої» вчора до кінця місяця поїхали побачитися до своїх батьків. Я зараз одна-однісінька... Любий, от якби ти просто завтра під'їхав до Херсона, як би було чудово!.. До речі, завтра в мене останній робочий день. «Комісія» закінчує свою діяльність. Я звільняюся, буду зовсім вільна. Ну, скажи мені «так», порадуй мене, милий!

       - Те, що ти сама, звісно ж, змінює справу. Це дещо несподівано для мене... Ну, тоді я неодмінно під'їду. Вирушу просто зранку. Я й сам чимало скучив за тобою. Радий буду нашій ще одній швидкій зустрічі.

    - Ой, Славчику, як же ти вдало і вчасно подзвонив!.. Я така щаслива! Чекатиму на тебе в другому корпусі!..

       - Ну, тоді, Нікуся, до зустрічі завтра! Цілую!

       - Так, до завтра, любий! Теж цілую тебе!

     «Що ж, ось ми й поговорили... Залишається лише, чим скоріше, тим краще, віддати себе обіймам людини, якій ти, принаймні, не байдужий. І не потрібно ніяких зайвих пояснень, ніяких моральних зобов'язань, ніяких виправдань... Тебе сприймають і приймають таким, який ти є в даний час. І це не найгірше, що могло б бути, якби не було так близько, поруч зі мною цієї спокусниці Ніки. Адже могла б бути смертельна туга, що не минає, і просто моторошний вакуум усередині», - остаточно заспокоїв я себе.

       Коротке пояснення мого такого раннього від'їзду сколихнуло моє сімейне коло, зокрема, матір. Батько все-таки дотримав слова, не поставивши її до відома про докорінні зміни на моєму любовному фронті. Бачачи мою наполегливу непохитність у завтрашній поїздці, батьки не стали через три дні загострювати стосунки зі мною, що було досить логічно з їхнього боку. І відповідним чином субсидували мене на довгу відлучку.

       - А як же тепер твоя дорогоцінна Варіка? - лише з деяким сарказмом, роблячи помітний акцент на слові «дорогоцінна», запитала мати. Вона ще з тієї, першої нашої юнацької розлуки, ніколи до кінця не вірила в нашу щасливу зірку, та до того ж так і не змогла пробачити батькам Варіки того приниження, якого вони свого часу зазнали від них.

       Мені б і хотілося зайвий раз змовчати, але правда - вона ж завжди дорожча. Тому я відповів, як воно і було насправді.

       - Тепер її зі мною немає, і, мені так здається, не буде. Принаймні, в осяжний час, - і, закриваючи тему, щоб більше ні про що мене не питали, задумливо закінчив. - Так уже воно в нас усе вийшло...

       ... Ніку я знайшов у їхньому кабінеті. Але там тривала якась нарада. Напевно, підбивали підсумки роботи і закривали документацію. Коли я зазирнув у прочинені двері, то вона, побачивши мене і пожвавившись, жестами і очима показала мені в бік парадного входу. Там, на вулиці, біля сходинок, я її й очікував.

     Чекати довелося досить довго. Нарешті, стрімкою ластівкою вона випурхнула з дверей, як завжди, чарівна, свіжа, ошатна, сяюча, як щойно відполірована срібна монетка, і радісна, ніби виграла щось цінне в лотерею. Одразу, звалившись на мене зі сходів, ледь не збивши з ніг, придушила у своїх обіймах. Від неї помітно пахло спиртним. Тут же, винувато виправдовуючись, пояснила.

     - Славчику, ніяк не хотіли відпускати, поки не допила свій келих шампанського і не доїла свій шматочок торта. Це начальниця накрила для нас завершальний банкетний столик на честь закінчення вступної кампанії. Зате тепер я вільна, як вітер! Славчику, рідний мій, як же я за тобою скучила!.. Мені здається, минуло вже сто років, як ми не бачилися з тобою... - і вона з новою силою впилася в мої губи.

       - Нікусю, сонце моє, ну що ж ти зі мною робиш, посеред вулиці знову ж таки?!... Адже ти знаєш моє слабке місце, - ледь відірвавшись від неї, я спробував присадити її добрі, але надмірно пристрасні пориви.

       - Пробач, любий, я все ще не вірю очам своїм, що ти тут, поруч зі мною! І я так запросто й легко можу тебе обійняти... Ходімо швидше додому! Я просто палаю від нетерпіння відчути тебе в собі! Я шалено втомилася від очікувань, втомилася від самотності, мій милий Славчику!..

       Зрозуміло, я абсолютно не заперечував проти непередавано приємного й актуального для нас сценарію. Ба більше, був цілком до нього готовий, виходячи з поточного стану мого повсталого «амбасадора», передбачаючи й прекрасно орієнтуючись у жіночих чуттєвих поривах неприборканої й велелюбної Ніки,що розпалилися в неї і які так «неакуратно» були розбуджені мною минулою фантастично феєричною зустріччю. І якщо того разу наші бурхливі постільні стосунки, що несподівано спливли для мене, мали характер дещо спонтанний, навіть не зовсім обов'язковий, я б сказав, нелогічний з мого боку і «клятвопорушний» по відношенню до Варіки, водночас неабияк бентеживши мене, то тепер я свідомо і принципово шукав душевного заспокоєння й умиротворення в палких обіймах моєї безвідмовної, невгамовної-заводної, а головне, бажаної німфи - красуні Ніки.

       ... За ці три прожиті мною доби тілом до тіла з Нікою, вона віртуозно впоралася з тією важливою місією, «поставленим» завданням, з остаточного набуття знов втраченої мною душевної рівноваги. Своїми невгамовними, хвацькими «кавалерійськими» наскоками, під моїм чуйним керівництвом втілюючи в життя найзухваліші та найкаверзніші дива з Камасутри, вона ніби наздоганяла той вагомий дефіцит наших, на її думку, безнадійно бездарно перерваних двотижневою розлукою контактів, що зовсім незаслужено утворився, абсолютно не даючи мені застоятися. Вона, як сир у маслі, купалася в моїх непомірних пестощах, що нескінченним потоком виливалися з неосяжних глибин мого невичерпного і безмежно стійкого організму. З рятівної соломинки, яка спочатку здавалася мені саме такою, і за яку я вхопився обома руками у своїх прагненнях знайти душевний спокій, наш суперактивний інтимний зв'язок перетворився для мене в буквальному сенсі на повновагу, міцну, стійку колоду.

       Ми, і справді, потворно розбалувалися. Ми настільки глибоко поринули в безперервний солодкий потік «розпусти» наших молодих, ненаситних тіл, що не одразу помітили, як настав світанок 31 серпня - час, так би мовити, нашого неминучого розставання.

       - Славчику, любове моя, невже це все?!... Як, на диво, непомітно швидко пролетів наш час... А спочатку здавалося, його так багато попереду!.. - вона, солодко потягнувшись усім тілом, не зіскакуючи з ліжка, все ще залишаючись у владі інтимної млості й перебуваючи голяка, спритно перекотилася ближче до мене.

      - Так, люба, і вже наближається середина дня! Пора б мені поспішити «здаватися»... - я, сидячи на ліжку, знехотя облачався в одяг.

     - Боже мій, який кошмар! Я вже так звикла відчувати тебе під своїм бочком, встаючи щоранку. Та й серед ночі теж... Іноді мені нав'язливо здається, що ми з тобою - вже чоловік і дружина. Так-так, Славчику, за весь цей час спілкування з тобою я починаю збагнути, що стійко й неухильно закохуюся в тебе, мій милий, - вона, ставши на коліна, безпардонно повисла на моїй шиї, заважаючи мені одягатися.

     - Ну, ти - звісно, саме очарування, Ніка! Яке ще кохання?!... Не бери дурниць у голову! Ми з тобою разом - без року тиждень! Я дивлюсь, наше «полуничне» життя тебе вкрай розслабило. Так, згоден, це непередавано приємний бік медалі, навіть дуже. Я ж тобі давно говорив, що в нас із тобою чудовий ступінь сексуальної сумісності за обопільного потягу одне до одного. Не більше того. Поки що, принаймні... Але це ще зовсім не те, про що ти говориш. Адже справжнє кохання перевіряється лише часом. А реальне життя - воно набагато прозаїчніше. І не тільки суцільний, голий секс. Мені так здається... Ось нам і прийшла пора спуститися на грішну землю. Трохи охолонути. Адже тобі теж потрібно у свій інститут з'явитися, чи не так?

       - Так, любий, я, звичайно, згодна з тобою... Але тільки нічого вдіяти із собою не можу... Ось ти ще не пішов, а я вже починаю безнадійно сумувати за тобою... Коли ж тепер ми зможемо побачитися?.. Так хотілося б, щоб скоріше це сталося... - вона розчаровано зітхнула при цьому. - А в інститут мені - тільки завтра...

      - Ти ж розумієш, щодо нашої найближчої зустрічі я поки що нічого конкретного сказати не можу. Відчуваю, найімовірніше, доведеться нам потерпіти якийсь час. Можу лише пообіцяти тобі неодмінно зателефонувати за першої ж нагоди. Що там нам придумають, поди знай?..

       - Ой, давай-но, я тебе хоч погодую чимось. А то невідомо, як там у вас усе складеться сьогодні?.. - вона підхопилася з ліжка і, приховуючи своє спокусливе тіло заморським халатиком, мала на увазі в темпі податися на кухню.

       Ковзнувши прощальним поглядом по чарівному тілу Ніки, мені так і не вдалося втриматися від «зайвої» спокуси. Притримавши її за руку, притягнув до себе, вивільняючи з покриву «ветхої» одежки. Ми, з таким голодним азартом і натхненням зливаючись воєдино, віддалися одне одному, ніби й не було позаду нас триденної низки безперервних оргій! Мабуть, і справді, так завжди відбувається з коханцями - перед невідомим прийдешнім розставанням не «надихаєшся»...

       ... Поки я викльовував приготовану нашвидкуруч яєчню з ковбасою, потім запивав чаєм із бутербродом, Ніка, сидячи в задумі поруч, підперши долонькою голову, з непідробною ніжністю в погляді й одночасно з тривожною тугою поглядала на мене.

   Вона ще довго не могла відпустити мене, вже стоячи в дверях, випроводжаючи, у своєму миленькому, у східних мотивах блакитному халатику, який так розбурхував мене і навіював не минаючу тугу, утримуючи мене останніми поцілунками...

     - Славчику, миленький мій, знай, я буду в постійному очікуванні на тебе... Ти, головне, дзвони, щойно буде можливість!.. Гаразд, рідненький мій?!...

     - Нікусю, сонечко моє, ось ти дивовижна, ну що ти так побиваєшся?.. Я ж не кудись там у незвідану далечінь зриваюся на півроку... Ми ж із тобою перебуваємо в одному місті. З'явиться непереборна потреба або якщо скучитимеш, то завжди можеш підійти до Екіпажу, викликати мене, якщо тобі так уже захочеться терміново мене побачити. Нарешті, підійти до навчального корпусу... В мене навряд чи буде можливість вільного виходу. Щось мені підказує, що замкнуть нас на певний час. Ну все, Ніку, мені пора... Давай учитися прощатися легше...

       Ми застигли в прощальному, довгограючому поцілунку...

               Продовження в Главі 2.2. Частина 1………