Мореас Фрост
Т Р И Л О Г І Я «М О Р Е Х О Д К А»
Книга II. «ДІТИ ЛЕЙТЕНАНТА ШМІДТА»
«Горе переможеним»
(Бренн, галльський вождь, підкорювач Стародавнього Риму)
Розділ V. НІКА (трагедія, зліт і безславний захід «Перемоги»)
Сімейне життя Ніки трояндами встелене не
було. Проте, тільки-тільки склавшись і почав
набувати контурів благополуччя, і, здавалося
б, ось воно - жіноче щастя, як несподівано все
завалилося
Глава 5.8. ЕПІЛОГ
Частина 2. Другий Бажаний Чоловік
Не стану лукавити, мене, безумовно, дуже хвилювала і неабияк «лоскотала» цікавість з приводу давнього минулого Ніки після нашої попередньої зустрічі, ще в наші молоді роки. Як склалася її подальша доля? Про дещо я, звісно, і сам міг здогадатися. Але впритул питати про все це не наважувався, сподіваючись, що вона врешті-решт торкнеться цього туманного для мене періоду свого життя. І Ніка, нібито прочитавши мої думки, сама почала висвітлювати мені цю бентежну тему. - Знаєш, Славчику, мені так тяжко психологічно далося наше з тобою останнє розставання... Виною тому, зараз уже сміливо можу тобі казати, було моє неминуще кохання до тебе. Так-так, дорогий, найнатуральніше кохання. Адже ти завжди займав у моєму житті й долі неймовірно величезне місце. Але це було безнадійне кохання. Звичайно, не могла я говорити, відкрито зізнаватися тоді про свої справжні почуття до тебе, втручатися в усталене життя, стати у тебе на шляху. Та й сам же не приховував, що на той момент у тебе була дівчина. І вже тим паче після всієї моєї тяжкої спадщини минулого... Не мала я на це морального права. Уже не кажучи про те, що була зв'язана по руках шлюбними путами. Загалом, загнала я глибоко в себе свої почуття до тебе, змушена була заховати їх якомога далі...
Славчику, милий, і взагалі іноді, коли я час від часу згадувала, як поводилася з тобою, скільки я принесла тобі мук душевних своєю ідіотськи згубною безпардонною поведінкою, то щоразу мені ставало ніяково і нестерпно боляче.
Та й потім, після нашої з тобою останньої зустрічі на фініші твого навчання, що мені було робити тоді?!... З однорічною дитиною на руках, без професії, без роботи, повністю залежна від чоловіка... Але саме та наша минула пам'ятна зустріч круто змінила все моє життя. Вона ґрунтовно струснула мене, змусила по-іншому подивитися на світ. І, звичайно, додала мені яскравих фарб. Я по-справжньому розкріпачилася. Нарешті, знову відчула себе справжньою жінкою, з властивими їй почуттями та бажаннями. І я, немов квітка, що прокинулася, жадібно потягнулася до нового життя.
Не гаючи часу, використовуючи будь-яку вільну хвилинку, схопилася за підручники, щоб освіжити свої знання. Школу ж закінчила, ти пам'ятаєш, на відмінно, вчилася дуже серйозно, до того ж у класі з математичним ухилом. Тому без особливих зусиль встигла швидко охопити всю шкільну програму. Подала документи, але вже не в аграрний, а в технологічний інститут, і знову на економічний факультет. Причому на очне відділення. Іспити, жартома, склала на одні п'ятірки, вступивши без проблем. Михайло навіть не підозрював про це, а я його зарано у свої наміри не посвятила.
Проблеми мої почалися, коли під осінь, перед заняттями, пішла віддавати доньку в ясла. Чоловік розлютився. Пригрозив залишити мене без засобів до існування. Не розумію, і як йому в голову могло таке прийти?!... Адже Варварка - його рідне дитя?!.. Але це з його боку виявилося цілком серйозно. Я не пішла в нього на поводу і не побоялася його погроз, але вже у вересні остаточно зрозуміла, що мені доведеться шукати роботу, щоб прогодувати нас, а тому й переходити на навчання на заочне відділення. Що в жовтні я і зробила. Найважче було визначитися з роботою. Адже це не жарти, коли в тебе на руках маленька дитина. Добре, що Варюшка росла міцною за здоров'ям дівчинкою з хорошим імунітетом. Зовсім не хворіла. Це був великий плюс для мене. Але все одно мені довелося дуже складно. Тому я попросила маму приїхати допомогти мені на перших порах. І, спасибі їй, вона відгукнулася на моє прохання. Тим паче що батько все ще ходив у моря, і вона подовгу залишалася сама. Мені стало значно легше. У мене «розв'язалися» руки.
Наприкінці жовтня я, нарешті, влаштувалася на роботу. Мене взяли в суднобудівельний завод імені Комінтерну на посаду обліковиці за матеріалами. Загалом, абсолютно непоказна робота, весь день бігала з цеху в цех, а наприкінці дня - в контору правління з купами папірців, де потім звітувала за витрату всяких різних залізяк і механізмів. Робота нескладна, але відносно непогано оплачувана. Водночас досить відповідальна для 20-річної панянки, якою була на той момент. Але я недовго затрималася на цій посаді. Мені допоміг щасливий випадок - виручили мої знання мов.
Якось у правлінні суднозаводу захворіла одна зі штатних перекладачок-англійок, а друга на той момент знаходилася у відрядженні. І терміново знадобилося перекласти якийсь важливий лист. Я запропонувала поглянути на нього. Ти ж знаєш, у мене була пристойна підготовка з двох мов, окрім англійської, і німецької. Хоч я і «витратила» свої мізки, але з досить простим документом впоралася на відмінно. Мене тут же перевели в контору, у відділ з міжнародних зв'язків, тимчасово виконувати обов'язки помічника перекладача, у відділі кадрів знайшли таку посаду. Адже диплома у мене поки що не було. Але, по суті, я була номінально натуральним перекладачем. Інформації було багато, тому доводилося частину роботи з перекладів іноді виконувати й вдома. Зате щомісяця до моєї зарплати додавалися солідні преміальні, що було для мене вкрай важливо. Я дуже швидко поглибила свої пізнання в мовах, особливо з технічним уклоном, маючи з ними справу щодня. Так я успішно і пропрацювала з мовами на суднозаводі до самого закінчення свого навчання. А це йшов уже 80-й рік, а мені на той час виповнилося вже 25 років.
Ніка зупинилася у своїй розповіді, злегка переводячи дух.
- А що ж Михайло весь цей час? Що він робив, де перебував?
- Коли чоловік зрозумів, що я вже не в його владі, що «з мене як з гусака - вода», він, залишивши мене, одночасно звільнився з роботи та спочатку поїхав назад, у Київ, у свою колишню клініку, а незабаром, як мені стало відомо, закінчивши свої експерименти та захистивши докторську дисертацію, перевівся на роботу в Москву. До кінця мого навчання я його так і не бачила. Він навіть не спромігся відвідувати доньку, повністю обірвавши всі контакти з нами. Ну, а про якусь матеріальну допомогу нам, я вже промовчу - і ламаного гроша від нього не дочекалася за весь час. Але його навіть не чіпала з цього приводу. Та я й рада була цьому факту. Що не напружував мене своєю присутністю.
Ніка примовкла на деякий час, глибоко зітхнувши, долонькою погладжуючи скатертину на столі, мабуть, збираючись із думками.
- Ну, а зараз, Славчику, піде, напевно, не зовсім приємна для тебе частина розповіді, та й певною мірою для мене теж... - Ніка уважно зазирнула мені в очі, намагаючись відшукати зміни в моєму настрої, але я спокійно відреагував на її німе запитання, заспокоївши.
- Ти ж, напевно, не забула, Нікуш, що я тобі сказав на прощання під час нашого минулого розставання?
- Звісно, любий Славчику, я все-все, що ти казав мені колись, усе пам'ятаю. Але продовжу...
Так от, життя моє недовго топталося на місці. Якось ще наприкінці першого семестру свого першого курсу в інституті я познайомилася з одним хлопцем. Його звали Станіслав. Майже Слава, ось везе мені на Слав. Щоправда, всі його звали Стас. Але я - вперто - Славка. Він був на два роки старший за мене, уже на третьому курсі. Навчався на стаціонарі. І, як потім виявилося, саме Стасик перевернув усе моє життя надалі. Він дуже захопився мною і вкрай дорожив нашими стосунками. Чимось він нагадував мені тебе - за легкістю спілкування і логікою мислення. І, не приховую, чималою мірою захопилася ним. На той час як ніколи я потребувала надійного, міцного чоловічого плеча... Стас здався мені гідною людиною, з якою можна було пов'язати себе серйозними стосунками. Він був надзвичайно захопленим і цілеспрямованим, у хорошому сенсі, і водночас шляхетною і відкритою людиною. Навчався він украй старанно, зрештою закінчив навчання з «червоним» дипломом. Загалом, дуже скоро ми зійшлися і стали жити у мене в будинку разом. Стас був у захваті від моєї доньки, що теж не могло мене не радувати. І вона до нього всією душею потягнулася. Та й мені, що гріха таїти, було з ним відверто спокійно і комфортно. Проте, мабуть, усяка радість у житті рано чи пізно закінчується. Після закінчення навчання йому було запропоновано за якоюсь серйозною програмою з обміну випускниками поїхати на безоплатне навчання в США, у престижний університет штату Флорида. Оскільки він досконало знав англійську і мав сильну мотивацію до навчання, Стас, не роздумуючи, дав свою згоду. Для мене ж це стало справжньою катастрофою. Адже я так прив'язалася до нього. І ми з ним надовго розлучилися. Його не було довгих сім років. Що дивно, з моменту його від'їзду я не отримала від нього жодної звісточки, нічого про нього не знала, навіть не чула. А родичі його жили далеко, я їх адреси не мала. Загалом, слід його абсолютно для мене загубився в часі та просторі.
Славчику! Але ж ти зовсім нічого не їси! Давай-но, дорогий, ось «налягай» на ікорку! Де ще тобі доведеться в наш тяжкий час спробувати такого добра?.. Не соромся, їж від душі. Бери хоч ложкою прямо з вазочки. Не дивись на мене, я такі речі взагалі не вживаю. Занадто калорійна їжа. Хіба що коли-не-коли - грамульку. Це ж усе для тебе принесли, - вона теж для блиску стала «колупатися» виделкою в якомусь салаті в тарілці.
- Ну, ти теж ще, подумай сама, як можна все це одномоментно з'їсти й в такому обсязі? Ну, гаразд, буду їсти потроху, а ти далі розповідай. Але для початку давай за Варіку твою піднімемо по маленькій.
І ми знову «цокнулися» з нею. Допивши фужер уже до кінця, я почав ґрунтовну трапезу, а її струнка розповідь «полилася» далі.
- За ці довгі сім років багато чого в моєму житті сталося і змінилося. Приміром, після отримання диплома, мене повністю перевели в правлінні на посаду спочатку економіста, а ще за два роки вже й старшим економістом стала. А це вже - важлива фігура в заводській ієрархії. Відповідно, і заробляти стала дуже пристойні гроші. Щоправда, і робота була вкрай відповідальна, займала багато часу. Варюшка моя вже вчилася в середній школі, підбиралася до старших класів. На той час, так сталося, ми з мамою поховали батька. У нього стався раптовий інсульт. І все, в один момент його не стало. Мама переїхала на постійне проживання до мене. Звісно, мені було дуже це доречно. Варіці була потрібна більш надійна опіка. Вік, знаєш, такий підступний почався, перехідний. Око та око потрібне було.
Моє особисте життя, з від'їздом Станіслава різко обірвавшись, довгий час текло в «застиглому» вигляді. Ні на кого не могла дивитися, все мені було не мило. Такий мінорний настрій був, ніби з-під ніг твердий ґрунт вибили. Але через деякий час за мною «позалицявся» син нашого головного інженера, Володимир. Він тоді був уже заступником директора заводу. І, звісно, був людиною ґрунтовною в усьому. Власне, я зовсім ще молода була. Скільки там мені було? По-моєму, 27 років. Він же був на 10 років за мене старший. Довго за мною увивався, обдаровував увагою, квітами і красивим залицянням. Загалом, через рік його наполегливості я здалася. Він хоч і не був красенем, але його чарівність не знала меж. Так ми й прожили з ним майже п'ять років. Я вже й звикла до загалом ситого і розміреного життя, без особливих турбот ні про що, перебуваючи як за кам'яною стіною. Він дуже мене любив, обожнював, був без розуму від мене. Одним словом, був біля ніг моїх. Дуже хотів свою дитину. Однак я була непохитна. Від нелюбої людини не могла собі дозволити цього. Але мені за ці роки життя з ним так і не вдалося себе переламати. Не зуміла його полюбити. Просто жила за інерцією, ніби чогось чекала. І дочекалася...
У буремні роки «горбачовської» перебудови раптом божевільним вихором у моє життя увірвався давно «пропащий» Стас. Він повернувся на батьківщину зі Сполучених Штатів. Ось тут у мене все і закрутилося як у прискореному чарівному кіно. Та так стрімко, що я не встигала навіть до ладу ні про що подумати. А було про що замислюватися. Невблаганно наближалися нові революційні часи та супутні їм події, що змели, врешті-решт, з історичної арени могутню державу СРСР, а разом із нею всі, зокрема й розумні, і звичні для всіх, а головне, справедливі правила гри та життя, змусивши всіх «грати» практично наосліп.
Стас, він просто висмикнув мене з рук збентеженого Володимира. Причому в перший же день свого приїзду в Херсон. Я, знову сколихнувшись, прокинулася в новій для себе ролі - його вже законної дружини. Я не вірила своєму новому щастю. Це була казка наяву, про благородного принца на білому коні. На нашу радість, Михайло до того моменту своєчасно оформив розлучення зі мною. Йому знадобився «чистий» паспорт.
Станіслав приїхав у країну не з порожніми руками. З красивим солідним американським дипломом «управління та менеджменту», з масою не зашкарублих, передових, новаторських ідей і... серйозним для наших мірок, але, на жаль, поки що не законним, а отже, і недоступним, початковим капіталом, завбачливо покладеним ним у солідному європейському банку. У Штатах після закінчення університету знайшов точку докладання своїх незвичайних мізків в одній із солідних місцевих фірм, вживаючись у методи та форми ведення цивілізованого бізнесу, не забуваючи, економно витрачаючи кошти, скромно проживаючи, робити валютні відкладення на майбутнє. Таким чином, його 150 тисяч доларів гіпотетично обіцяли найближчим часом стати серйозною гарантією нашого майбутнього безхмарного життя.
Ще перебуваючи в Штатах, Стас уважно придивлявся до нових технологій, що впроваджувалися в сучасне життя. Його насамперед цікавили комп'ютери, про які у нас тут, в Україні, ще тільки чули, але до пуття не бачили й вже точно не мацали, але які там, на Заході, почали точку відліку своєї ери. Володіючи гострим комерційним чуттям та інтуїцією, він задумав насамперед проторувати дорогу саме цим технологіям на велику територію нашої країни. До від'їзду зі Штатів він завбачливо навів зв'язки, заручившись попередньою домовленістю. І цей Джокер у його руках зіграв. У нього це в підсумку успішно реалізувалося. Щоправда, не відразу. А лише коли СРСР почав валитися під укіс.
Незадовго до цього, а точніше у 88 році я вдруге стала мамою. Народився Славік. Мені було вже 33. Цілий рік я просиділа вдома. Стасик не дозволив мені навіть кроку ступити на роботу. Так закінчилася моя діяльність на благо держави, а не за горами почалася нова ера в нашому житті - приватне підприємництво, з якого я до цього дня вже не вилазила ні на секунду.
Загалом, не буду тебе забавляти всілякими подробицями, але перша наша угода принесла нам відразу перший мільйон зелених. Цьому спочатку передувало відкриття своєї фірми - «Нікатек», на валютний рахунок якої була і перекинута та сама сума доларів з австрійського банку. Слідом за першою успішною операцією сталися друга, третя та низка інших, не менш вдалих. У нас майже одномоментно з'явилася така кількість грошей, з якими ми спочатку навіть не знали, що робити. Але рішення нам диктували події в країні. На пострадянському просторі почала «валитися» вся інфраструктура і промислове виробництво. Зупинялися заводи та фабрики, відмирали й скасовувалися різні колишні соціалістичні організації та численні контори, занепадали підприємства сервісу, побуту і громадського харчування. Ціна всьому пострадянському «добру» ставала грошова, сміховинна.
Оскільки спочатку ділова активність концентрувалася лише в Києві, то Стас заснував наш офіс саме там. Там же, у столиці та її околицях, він почав скуповувати все, що становило якусь цінність. Адже треба було кудись вкладати отриманий дикий прибуток. Природно, насамперед скуповував нерухомість, а також перспективні в найближчому майбутньому промислові підприємства. Одночасно з цим він зайнявся відкриттям у Києві цілої низки салонів-магазинів із продажу комп'ютерів і супутньої оргтехніки. Ну, а вже далі - всіляких салонів краси та ресторанів. Під Києвом заснував потужну перевалкову базу-склад, яка тріщала від невпинного надходження з-за кордону всілякої техніки та матеріалів та інших товарів масового попиту, не тільки комп'ютерного обладнання. Його особливою гордістю був один із перших автосалонів.
Не минуло й року нашого столичного життя, як ми почали комерційну інтервенцію рідного нам Херсона. Тут нас, зрозуміло, ніхто не чекав і не дуже радісно зустрічали. Але і ми були не з ляканих нуворишів. Дуже швидко ми встановили своє реноме в місцевому підприємницькому і по більшій мірі напівкримінальному «болоті», не дуже-то церемонячись із їхніми небажаннями бачити нас тут. Уже отримавши пристойний досвід обертання у високих бізнесових київських сферах, Станіслав просто переніс пів складу своєї київської структури до Херсону, одразу «осадивши» місцеве злодійство та «позакривавши» усім, хто прагнув нашої кровиночки, роти. Відтепер саме в Херсоні він зробив головний офіс нашого підприємства, а в Києві - залишив як філію. Він своїми руками створив систему менеджменту й управління персоналом, яка чудово працює в мене й дотепер, і налагоджену структуру всіх підрозділів нашого підприємства з усіма світовими сучасними мірками й підходами до успішного ведення бізнесу. Причому не дикого - з його нальотами й постійними наїздами, а саме цивілізованого, партнерського, солідного. Саме таким своїм підходом до всього він завжди й брав те, що йому потрібно було. Хоча така манера ведення бізнесу не всім була до вподоби, але до певного часу чіпати його не наважувалися, боялися.
На початку, коли Стас був ще в Києві, і лише наїжджав до Херсона часом, я не особливо глибоко влазила в його справи. Але коли центральний офіс переїхав до Херсона, то очолила фінансовий департамент на той час уже солідного холдингу «Нікатек». До нього, крім серйозної торговельної інфраструктури, входив виробничий сектор, що складався з десятка давно викуплених добротних промислових і сільськогосподарських виробництв, запущених у роботу, а також приблизно двох десятків різних салонів і ресторанних комплексів як у Києві, так і в Херсоні, і навіть у сусідніх містах. Плюс до того і медіазасоби. Тоді я ще мала погане уявлення, як він примудряється всім цим господарством керувати, та до того ж настільки успішно, що воно обростає й обростає все новими бізнесами? Я в нього постійно запитувала про це, але він лише загадково посміхався мені у відповідь: «Тобі, люба, найкраще всього цього не знати», - звично казав він. Так уже, не знати!..
Але хмари над містом постійно «згущувалися». Йшла дуже серйозна і запекла сутичка між місцевими кланами за переділ і контроль місцевого ринку. Ми хоч і намагалися стояти дещо осторонь від усіх моторошних подій, що відбувалися в місті, аж надто вже високі були в нас покровителі в Києві, а також серйозна фінансова та інша підтримка за потреби, і всі це знали, але часом «наскоки» зачіпали й нас своїм «звірячим вискалом».
І ось трохи більш як два роки тому гримнув і перший «грім». На Стаса здійснили перший замах. Його навіть поранили, хоч і не дуже серйозно, успішно заманивши на нібито невідкладну ділову зустріч. Після його швидкого одужання, хоч я його і просила не робити цього, він у помсту «відтер»-таки бізнес у своїх кривдників, зробивши їх, по суті, жебраками. І це було його грубою помилкою. Адже він ніколи не опускався до помсти, а тут, не витримавши, зірвався. Ні, він не стріляв нікого. Йому чужі були подібні варварські методи конкуренції. А робив усе за законом. Відібрав «майно» за справедливим судом, пред'явивши неспростовні докази. Адже він, розумниця, не шкодуючи коштів, на західний штиб створив при холдингу найсильнішу структуру юридичної підтримки та економічної безпеки. Причому відсудив не собі, а на користь держави. Хоча, звісно, міг цього і не робити. Бо йому погрожували тоді його кривдники, пробачити не могли. Проте вже краще б він їх, дійсно, усунув фізично. Тоді б точно життя собі зберіг. Але, мабуть, такою була його «карма». Все-таки, як він не берігся, за пів року його таки наздогнала куля, підстерегли, сволота!..
Продовження в Главі 5.8. Частина 3………