Мореас Фрост

                                 Т Р І Л О Г І Я  «М О Р Е Х О Д К А»

                        Книга II. «ДІТИ ЛЕЙТЕНАНТА ШМІДТА»

                                                    «...Любов, золоті сходи... без перил!»

                                                                                 (з пісні Ю. Антонова)

                         Розділ VII. ВАРИКА (прощальні «гастролі»)

   Ось уже й деякі таємниці закоханих із розряду

не зовсім приємних почали відкриватися. Варіка

продовжує як і раніше інтригувати Героя своїми

московськими пригодами

                                    Глава 7.5. НЕЩАСЛИВА ЖІНКА

                                 Частина 1. Не Фатальні Секрети

          Ніч давно позначила свої права, коли ми повернулися додому.

     Розмовляти, як і раніше, не хотілося. Критично не вистачало тієї колишньої душевної ейфорії, що безмірно панувала в наших серцях і ще до недавно переповнювала їх. Вона сама собою кудись випарувалася, зникла, поглинулася тим жорстоким «вироком» на лавці в парку. Та й про що можна говорити, якщо все і так уже гранично зрозуміло і достатньо сказано.

        Зайшовши в будинок, зняв тільки шинель із кашкетом, але переодягатися повністю не захотів. Душ приймати не наважився, вода в титані пристойно охолодила. На відміну від Варіки, яку ніколи не бентежила температура води, до розумних, звісно, меж, я був страшенним мерзляком. Тому лише випорожнився до поясу і нашвидкуруч привів себе до ладу - злегка обмившись і почистивши зуби - знову натягнув на себе тільник, поспішивши звільнити ванну для Варіки. Так, в одязі, і завалився в кімнаті на диван - у формених штанах і тільнику, відчуженим невидющим поглядом витріщаючись у стіну навпроти. Просто нерухомо і байдуже лежав на спині, спершись на бильце дивана головою, схрестивши під нею руки.

       До сну не хилило абсолютно. Емоційне збудження било через край, не даючи серцю заспокоєння. Організм немов протестував, ні в яку не бажаючи приймати на віру вперті хворобливі факти суворої й катастрофічної реальності. Дні нашої ВЕЛИКОЇ ЛЮБОВІ полічені!... Який вже тут може бути спокій?! Ось думки настільки нещадно й труять розтривожену душу - свердлять мозок одні й ті самі вкотре за вечір. Але до чого?.. Адже прекрасно розумію, що Варіку, яка свято увірувала у важке, вольове і вкорінене в ній рішення, переконувати марно. Прийнято воно нею далеко не спонтанно і раптом, а давним-давно і після не однієї безсонної ночі, довгих роздумів і багатьох сумнівів. І, як не крути, пізно це робити - потяг наш давно поїхав, одному богу відомо, в які далекі далі!

       Зрозуміло, за таких несподівано ахових обставин і відразу засмучених стосунків ні про який казковий політ інтиму і ночі кохання, як це вже на душевному підйомі, що вже став звичним, гармонійно протікало в нас своєю чергою в усі наші дні і ночі безперервно, навіть не думалося. Зовсім не той стан, не той настрій. Ніяких бажань близькості в думках не виникало і сліду не було! Звідки їм, грішним, взятися?!...

        «Але ж як винятково чарівно і феєрично пурхали наші почуття всього-то кілька годин тому!.. І наскільки в один момент діаметрально протилежно змінилося, перевернулося буквально все у світі для нас! Навіть не віриться!.. І куди той колишній піднесено ейфорійний стан душі сплив зараз?!... От як нам із Варікою тепер бути? Що робити, як поводитися при такому дикому мінорі всі ці дні, що залишилися до вічної розлуки?!...» - тужливою гіркотою віддавалося в мені.

       Ніби ховаючись від безнадії, що нахлинула, прикрив очі, намагаючись відключити свідомість. Не почув, як Варіка після душу опинилася в кімнаті. Лише коли вона в банному халатику обережно присіла на краєчок дивана, схилившись і плавно опустивши голову мені на груди, машинально обійняв її, вивільнивши одну руку з-під голови. Повільними рухами поводив по гладкій поверхні м'якої тканини на її спині, потім запустив пальці у волосся, перебираючи злегка вологі на кінчиках пасма. Але, як і раніше, мовчки. Мовчали довго, не рухаючись із місця...

     Першою не втрималася Варіка, порушивши похмуру тишу кімнати. Підняла голову, намагаючись зазирнути мені в очі.

       - Славушику, коханий, я, звісно ж, чудово розумію тебе, твій далеко не райдужний настрій і відповідну йому реакцію. І мені просто нестерпно боляче бачити, як ти страждаєш, любий...

         Я не ворушився і не реагував на її слова. Але вона далі продовжила.

        - Мені, повір, теж зовсім-зовсім не солодко на душі. Але ж у нас попереду ще стільки часу на двох... Ну, скажи, як мені тебе хоч трішки розбудити?.. Не можна ж так болісно вбивати себе! Я б зараз багато чого віддала, щоб ти, нарешті, трохи відтанув і ожив.

        І тут, вийшовши із заціпеніння і зустрівши погляд її благальних очей, я несподівано навіть для самого себе видав зізнання. Воно, звісно, вже давно обкатувалося в моїй голові, але до певного часу успішно придушувалося нашою казковою шоковою терапією безперервного інтиму. А тут ніби як сам момент зручно підібрався для пояснень, немов вдало підстеріг нас.

         - Варіка, а знаєш, я ж за час нашої розлуки неодноразово зраджував тобі в Херсоні, і навіть не з однією... Та що там казати, просто часом у дикий рознос ішов!.. Вибач, давно вже хотів зізнатися тобі... постійно думки довбали... але все ніяк не підвертався зручний випадок. Ти, напевно, тепер муситимеш зневажати мене за кричуще жахливу й негідну поведінку…

         Вона, анітрохи не зніяковівши, задумливо-заклопотано дивлячись мені в очі, спокійно відповіла.

         - А, знаєш, любий, я і без цих твоїх слів обізнана про це... І взагалі знаю про тебе майже все. В загальних рисах, певна річ. Це, Славушику, з твого боку було цілком нормально й логічно... Можеш спокійно закривати цю тему.

        І це мене здивувало, навіть спантеличило: чи не байдужість говорить у ній?!

      - Нічого собі! Так ти вважаєш мою поведінку нормальною?!... І ти настільки легко на це реагуєш?!...

         - Так, мій милий Славушику, я давно в курсі, що були в тебе дівчата після мене. І тут не криється жодного секрету. Адже тобі добре відомо про мої екстрасенсорні можливості. Занадто великий у нас із тобою астральний зв'язок, та й хороший «помічник», як ти знаєш, у мене під рукою про запас є. Але я дуже задоволена, для мене цінно, що ти сам зробив це зізнання. Ні, любий, мені нема в чому тебе звинувачувати й дорікати. Не маю жодного права засуджувати тебе. Швидше, це більшою мірою я сама, і багато в чому, винна перед тобою. Саме я навмисно не зробила своєчасного кроку назустріч, тим самим не залишила тобі жодних шансів зачепитися за наше спільне майбутнє, зберігати мені вірність. Адже я вперто таїлася, перебуваючи в Москві, хоч і сто разів могла дати про себе знати. Але на те були свої причини... Частково ти вже про них знаєш, а дещо про що ще ні або не до кінця, але неодмінно дізнаєшся.

      Знову ж таки, ну з якого дива мені докоряти тобі в чомусь, коли, по справедливості сказати, і я не можу похвалитися винятковою вірністю тобі. На жаль, маю ті самі гріхи перед тобою. І нехай ти чудово знайомий із підступною особливістю мого організму і, природно, міг стовідсотково передбачити і спроектувати заздалегідь, чим може обернутися для мене той довгий час нашої розлуки, перебуваючи далеко від тебе... Але, хай там що, мої медичні проблеми, які з кожним днем нагніталися, не применшують провини перед тобою.

       Бесіда, що несподівано зав'язалася між нами, почала перетікати в таке загадкове і важливе річище, що я вважав за краще піднятися з дивана. Ми комфортно присіли поряд. Я відчув, що Варіка і сама перебуває у крайній готовності до одкровень. І ось тепер я прозорливо відчув - на нас чекає по-справжньому серйозна і важка розмова. Продовжив її я.

      - Ти, мабуть, пам'ятаєш, як під час нашої телефонної розмови, коли дізналася про мої успіхи на вступних іспитах до мореходки, від тебе прозвучала дивна фраза – «А, може, воно й на краще», а потім до того ж уперто не побажала затриматися на добу в Генічеську, щоб дочекатися мого приїзду. І це, ти тільки вдумайся, після нашого більш ніж місячного розставання! Я не зовсім явно, але десь у глибині душі приховано відчув, що вже в той момент із тобою відбувається щось не так, стоїть щось між нами, щось із твого боку явно заважає нашій Любові, що ти віддаляєшся від мене. Відчув якийсь розлад у наших стосунках і вже тоді поступово почав усвідомлювати, що не бути нам удвох... Щось у наших життях не вийшло як треба, надламалося і не бажало зростатися...

         Ну а далі - твоя тривала мовчазна затримка... Звісно, вона стала для мене красномовною. Єдине, чого я палко бажав, то це щоб дав би бог нам зустрітися в якомусь хоча б доступному для огляду майбутньому... А далі... далі так і ще гірше - якось одного дня мені боляче кольнуло в серці: «Але ж ти там не сама, дорогенька!..». Я відчув кардинальні зміни у твоєму житті в плані стосунків із чоловічою статтю...

        Було помітно, що Варіку охопило певне хвилювання. А можливо, їй теж дещо пригадалося... Вона неспокійно совалася на дивані, щоб зручніше вмоститися, і, повернувшись до мене та підігнувши одну ногу під себе, сперлася плечем на спинку дивана, водночас взявши мої руки у свої. Це був її фірмовий знак, коли вона передбачала озвучувати дуже важливу інформацію для мене.

      - Розумієш, Славушику, якби я виявила нерішучість і дозволила собі дочекатися тебе тоді, після твоїх іспитів у мореходці, то, найімовірніше, так і не зуміла б вчасно відбути до Москви. Не вистачило б душевних сил відірватися від тебе, надовго затрималася б у Генічеську. І тоді перебіг нашої з тобою історії пішов би за зовсім іншим сценарієм, звісно, більш бажаним для тебе зараз, але от не зовсім праведним і добрим.

       Так, я теж маю дуже багато про що тобі розповісти. Набралося всього достатньо, що вже давно проситься повністю розкритися для тебе. Зараз у мене за душею накопичилося стільки різних таємниць і секретів! І я хочу всі-всі їх тобі довірити, щоб ти й сам зміг легко розібратися і правильно й до кінця мене зрозуміти. Хоча, скажу тобі відверто, розповідати про деякі подробиці свого нового життя не маю права - підписку давала відповідним органам. Але від тебе-то мені до чого своє життя приховувати? Та плювати на всі ці підписки та формальності! Адже ти для мене важливіший за все на світі!

      - Ого, оце так, люба?! Невже те, в чому ти хочеш мені довіритися, настільки серйозне і навіть небезпечне?!

        - Більш ніж, рідний! Але все ж мені б хотілося про все розповісти по черзі. І почну я, мабуть, зі свого раптового приїзду до столиці за тим самим телеграмним викликом.

        І ось що кохана мені повідала.

                          ***                    ***                    ***

       Одразу після прильоту в Москву після тієї нашої пам'ятної телефонної розмови я прямо з аеропорту заявилася в уже давно звичну мені «Приймальну комісію». Звернулася до тієї самої знайомої співробітниці, яка зовсім нещодавно напучувала мене додому одразу після моєї свіжої співбесіди із заступником міністра МЗС. Тоді вона підлесливо розшаркувалася переді мною, розмовляла ніби зі знатною персоною. А цього разу лише скромно кивнула у відповідь на моє привітання. Уже одне це здалося мені досить дивним. Ознайомившись із текстом телеграми, дамочка ця поспіхом позбавила себе моєї присутності, переспрямувавши на серйозного вигляду сивочолого чоловіка, який сидів осторонь за окремим робочим столом із табличкою, що лежала на ньому, «Голова приймальної комісії».

       - Прошу вибачення, це від вас я отримав виклик? - я простягнула йому поштове відправлення.

       Той пильно глянув на мене і, надівши окуляри, уважно переглянув мій документ.

         - Пані, ви можете присісти, і дозвольте, будь ласка, ваш паспорт.

     «От кумедно... І навіщо він йому знадобився? Що за надзвичайна важливість отака? Ну, просто-таки гра в якихось секретних агентів», - одразу подумалося мені, але, слухняно діставши паспорт, у розкритому вигляді поклала його на стіл.

      Змірявши поглядом спочатку моє обличчя, звіривши його з фото в документі, а слідом, напевно, і прізвище в телеграмі, відкрив сейф і витягнув звідти якусь невеличку записну книжку, в якій, перебираючи сторінки, довго водив пальцем по рядках. Нарешті, мабуть, щось потрібне знайшов. Потім ближче підсунув телефонний апарат, набрав номер. Розмова була дуже короткою, всього з кількох фраз, з яких я нічого не зрозуміла, а, втім, і не прагнула зрозуміти. Щоправда, почула свої ім'я та прізвище. Після чого важлива відповідальна особа швидко щось начеркала на невеликому листку паперу, простягнувши його мені зі словами.

       - Вам належить рівно о 17.00 з'явитися ось за цією адресою. Там на вас чекатимуть. Ви добре знаєте Москву?

      Поглянула на назву вулиці. Виявилася мені знайомою. Я згадала, що зовсім нещодавно проходила нею, якось прогулюючись недалеко від будинку - розташовувалася вона зовсім поруч із тим місцем, де ми з мамою зупинялися в наших знайомих, коли я здавала документи в МДІМВ.

         - Так, я знаю цю вулицю.

       - Ну і добре, тоді не загубитеся. У вас у запасі півтори години. Але буде надійніше вирушити туди просто зараз, не відкладаючи, якщо вас тут більше нічого не тримає, про всяк випадок. Краще добиратися заздалегідь. Москва, знаєте, велике місто, всяке трапляється, хіба мало, недовго й загубитися... Якщо у вас запитань до мене більше немає, то бажаю вам удачі.

     - А не могли б сказати, хто і що мене там чекає, з якою метою мені призначено цю зустріч? Я взагалі нічого не можу собі уявити. До чого весь цей сир-бор?

       - Ось, найімовірніше, там вам усе розкажуть і дадуть відповіді на всі ваші запитання...

     - Але ж я вже пройшла відбір і офіційно зарахована в інститут за спеціальною співбесідою. Тоді навіщо мені ще якісь незрозумілі рандеву, до того ж невідомо де і з ким?..

       - Вибачте, але я все одно більше нічим не можу бути вам корисним, бо, повірте, і сам нічого не знаю. Усього вам доброго, дівчино! - і на довершення нашої розмови Голова вийшов з-за столу, прямуючи до виходу з холу «Приймальної комісії».

       Я уважно пройшла поглядом за адресою в папірці.

      «Якось усе дивно... Звичайнісінька міська адреса... Вулиця, номер будинку, квартири... Що б це означало? Так, щось тут не зовсім чисто. І взагалі незрозуміло, в голові не вкладається. Прямо авантюрою якоюсь пахне. Не подобається мені вся ця таємничість, коли ніхто нічого до ладу не може тобі сказати, а лише невідомо, навіщо і куди посилають, і з незрозумілими цілями. Ще не вистачало влипнути в якісь неприємності... Заманюють у незрозуміле місце, по суті, на таємну квартиру, так і хочеться за шпигунською термінологією назвати її явковою, коротше, за секретною приватною адресою... Але, з іншого боку, адже не просто так, за своїм особистим бажанням, цей поважний дядечко, який очолює «Приймальну комісію», спочатку ретельно справи навів, телефоном із кимось говорив, і лише тоді послав мене туди... щоправда, ще не знаю, куди... Тож навряд чи є резон серйозно побоюватися каверзи... Що ж, таки доведеться з'їздити, довідатися про все, розставити фінальні крапки, раз така справа...» - такі ось невпевнені думки тиснули на мене за підсумками візиту в інститут.

       Загалом, я зовсім впала в подив і зневіру. У голові стояв суцільний розгардіяш із думок, що роїлися, і всі вони були вельми далекі від тієї істини, до якої я мала доторкнутися зовсім скоро, за якихось пів години... До цього часу я вже встигла зателефонувати своїм знайомим, де зовсім нещодавно ми з мамою квартирували, дістатися до них і, забігши, залишити в них сумку з речами, прихопивши із собою лише паспорт. Від запропонованого обіду, хоча їсти дуже хотілося, я навідріз відмовилася, посилаючись на зайнятість, і якнайшвидше вийшла, вирушивши на пошуки зазначеного в записці місця таємної зустрічі.

                         Продовження в Главі 7.5. Частина 2………..